Соліст легендарного українського гурту має два дні народження

76!!! І нема на то ради…

У паспорті Валерія Маренича датою народження значиться 1 січня 1946–го, хоча насправді він з’явився на білий світ ще 14 грудня 1945 року

Валерій – дитя повоєнного покоління. У подружжя Тамари Олександрівни (вона з польського роду Жемайдуківських) і Петра Григоровича Мареничів (він з родини свідомих українців) з віковою різницею у шість років народилося трійко дітей: найстарший – Валерій, середульший – Ігор, наймолодший – Віталій.

Чимало Батьків, бажаючи, щоб їхня дитина (це стосувалося лише хлопців) довше залишалася при них, у ті важкі роки йшли на хитрощі – записували грудневих синів січнем (відтак забирали до армії на рік пізніше). Скористалися цим і Мареничі: у паспорті Валерія датою народження значиться 1 січня 1946–го, хоча насправді він з’явився на білий світ ще 14 грудня 1945 року.

«Тріо» синів з раннього дитинства виховувалось у пісенному середовищі. Мама працювала солісткою місцевого драмтеатру (зі середини 1940–их, коли фронт пішов на Захід, у складі театральної трупи виступала з концертами у військових госпіталях і лазаретах, згодом стала солісткою у Дніпропетровській філармонії).

Батько, хоч все життя трудився на Криворізькому машинобудівному заводі, все ж був незмінним учасником духового оркестру. Кожен із синів здобув музичну освіту. Валерій вивчився гри на кларнеті, Ігор – на баяні, Віталій – на тромбоні.

Завадила армія, яка закинула Валерія до Східної Німеччини, Ігоря – на Кубу, Віталія – до Угорщини. З музикою пов’язав своє життя лише найстарший брат, молодші ж після служби в армії пішли працювати робітниками – на «Криворіжсталь» та Південний гірничо–збагачувальний комбінат.

Валерій у дитинстві малював картини і вивчився гри на багатьох музичних інструментах – опанував кларнет, барабани, губну гармошку, органку (духовий акордеон), сопілку, най (паралельні сопілки). Грати на гітарі навчився сам, хоч перші акорди показала йому Мати, згодом Ненька купила першу гітару.

На все життя Валерію запали в душу слова шкільного вчителя історії Івана Гуцалюка, котрий на перший урок у Кривому Розі прийшов до них у клас у вишиванці й промовив: «Вибачте, та дозвольте мені говорити рідною мовою, українською…» Така позиція учителя в зросійщеному місті пробуджувала у багатьох дитячих душах дух патріотизму та поваги до рідного.