Декомунізація у Києві: червоноармійці князя Василька

І справа не в тому, що з кожного другого вікна, з балконів, з лавок біля під’їздів за вами пильно стежать очі квітчасто-хусткової поліції моралі. Хоча й як без них? Справа в тому, що за допомогою вулиць зручно простежувати трансформації, котрі відбулися й тривають в суспільстві.

Хтось для цього лічить маєтки місцевих князьків, хтось – підраховує засклені балкони на старих кам’яницях, хтось – знимкує прибудови, а комусь, як мені, більш до вподоби уважно придивлятись до назв вулиць.

Майже кожного разу, коли випадає нагода показувати друзям та знайомим рідну Теребовлю, хтось неодмінно запитає про недодекомунізованість міської топоніміки. Це трапляється тому, що по дорозі до Плебанівського віадуку, на периферії Теребовлі, важко не помітити кілька будинків, на яких красуються таблички з написом «Червоноармійська», ніби там «чиясь маленька «ДНР».

А все тому, що під час першої хвилі декомунізації, ще на зорі незалежності, міські урядники розпорядились зібрати з будинків таблички з назвами вулиць. Зафарбували совіцькі ймення й написали поверх нові. Чи то фарба виявилася паскудною, чи то серед декомунізаторів затесалися диверсанти, але факт у тому, що на частині проступили старі назви. Подекуди вони перемішались із новими, утворивши собою вкупі щось на кшталт поезії футуристів. На декотрих, натомість, видно лише совіцькі ймення вулиць. І ті, і ті, і навіть цілком декомунізовані старі таблички досі можна зустріти на частині будівель у місті.

Напис «Червоноармійська» на двох чи трьох хатинах, котрі і трапляються на шляху до віадука (попри те, що вулиця Князя Василька, на котрій вони розташовані, називалася за совітів Леніна, а Червоноармійською була сучасна Січових Стрільців, в іншій частині міста) настільки чіткий, що мимоволі починаєш підозрювати декомунізаторів у саботажі.

Так з-під машкари незалежності проглядаються совіцькі вуха. І хвиля сучасної декомунізації не змінила того факту. Є ті, кому все ще зручно чи байдуже жити на Червоноармійській. Можливо, чекають на прихід «визволителів». Або на те, що прийде хтось і визволить від таблички із «визволителями» в назві. Визволителів у вигляді міфічних червоноармійців князя Василька.

Подібне траплялося бачити нещодавно і в інших містах. Під час перебування в сусідньому Бучачі мав можливість споглядати, як облущувалася на таблиці назва «Шухевича», а з-під неї проступала «Чапаєва». Показувала, як один дискурс проступає з-за іншого, якою близькою є контрреволюція, якщо не довести справу до кінця.

Десовєтизація триває

Та десовєтизація триває. Недавно мав нагоду пересвідчитись в тому, потрапивши в один зі столичних готелів. Либонь, усім час до часу не завадить поринути з головою в атмосферу пізньосовкового «затишку», котрою пропонує насититись цей заклад. Це місце – прекрасний мотиватор рухатися в Європу, аби якнайшвидше забути про всі «переваги» комуністичного режиму, та хороше пояснення, чому ми все ще не в товаристві цивілізованих країн.

Але чудовий він й тим, що є своєрідним зрізом, місцем пересікання культурних шарів та історичних дискурсів. Там не тільки з журбою радість обнялися, а й пізній совок у вигляді шпалер, родом з кінця минулого сторіччя, приклеєних скотчем до стіни, разом із більш-менш відремонтованою лазничкою епохи другого пришестя Черновецького, напіврозвалені ліжка та нова постіль, ввічливий персонал та совкова їдальня, дискові телефони на коридорі та нові кондиціонери в номерах, правда, без пультів…

Це чудове нагадування про те, «какую страну прос…и» і як добре, що це все таки відбулось. Що від неї потрохи залишається все менше слідів: у готелях, на мапах, на вулицях міст. А там, гляди, і в головах.