Перехід на новий календар є шансом для оновлення церков в Україні

Результати опитування соціологічної служби «Рейтинг» засвідчують, що на сьогодні більшість українців проти зміни дати святкування Різдва із 7 січня на 25 грудня.

Проте все ж існує позитивна динаміка – кількість прихильників ідеї переходу зросла на 10% за 3 роки.

Українство, в своїй більшости, не воліє справжніх змін. Воно прагне, аби жилося краще, але робити для того якихось справді рішучих кроків не поспішає. Воно хоче зоставатися в своїй теплій зоні комфорту, навіть якщо комфортом в тій зоні не дуже то й пахне, а за тепло потрібно платити. Самі знаєте, які на нього зараз тарифи.

Брак справжнього порозуміння

Життя на два календарі (за григоріанським у побуті та за юліанським релігійно) – це один із вимірів традиційної вітчизняної амбівалентности, котрої ніяк не вдається позбутися. Аби і вашим, і нашим.

Українці воліють продовжувати розриватися між минулим та сьогоденням. І це розривання відбирає в народу майбутнє. Воно знову зупиняє його десь на підступах до бажаної мети. Свідчить про невизначеність та неготовність. Про брак справжнього порозуміння.

Для народу свята асоціюються зі старими хорошими часами. Вони бачать в зміні дати загрозу. Посягання на їхнє щасливе минуле. Адже сьогодення таким не видається, тож поклоняються часам давнішим.

Проте це позбавлено логіки, як і позбавлене логіки святкування Різдва після Нового року. Бо зміна дати ніяк не загрожує традиції. Вона навпаки повертає все навкруги своя. Бо й саме Різдво є святом, котре дає надію на світле майбутнє, порятунок світу, а не вселенською тугою за старими часами.

Шанс для церков йти в ногу з часом

В будь-якому виклику варто вбачати потенційні нагоди та можливости. В переході на григоріанський чи новоюліанський мають бути зацікавленими передусім самі церкви, бо їм пора наздоганяти добу. Бути в ногу з часом, бо вони ж хочуть асоціюватися із сучасністю, а не з чимось, що віджило своє і втратило зміст.

Священники давно послуговуються ґаджетами, роблять стріми служб, але нерідко живуть минулим, не воліючи помічати сучасність, окрім тих її проявів, котрими самі активно послуговуються.

Перехід може стати чудовим символічним кроком до оновлення вітчизняних церков, поштовхом до їхньої модернізації. Бо викликів куди більше не в минулому, а в теперішньому та майбутньому, що невідворотно насувається.

Хочеться, аби церкви ставали тими інституціями, котрі допомагають прихожанам ставати кращими. Аби спільно протистояти загрозам. Чудово, що деякі церкви стали осередками волонтерства, що капелани допомагають нашим військовим.

Чудово, що існує ініціатива УГКЦ, аби прихожани припинили чіпляти пластикові квітки на надгробки. Потрібно більше подібних речей, котрі пояснювали б людям, як ставати більш екологічно свідомими. Як берегти не лише традиції, а й архітектуру, бо це так само спадок всієї країни, а не окремої парафії, тому вона не може робити з ним, що собі надумає. Як розвиватися, ставати освіченішими та допомагати в цьому іншим, як колись свого часу робив владика Андрей Шептицький.

Якщо цього всього не буде – церкви ризикують залишитися в глибокому минулому й на периферії історії. Тож слід хапатися за теперішню нагоду.