Як театрам підтримати шаровари в бентежний період?

Зеленський офіційно анонсував новий законопроєкт щодо підтримки (додаткові пільги і т.д.) креативних індустрій в теперішній сумбурний період. Однак навіть цей позитив не зменшує сум’яття в культурному середовищі, особливо у регіонах... 

Як відомо, раніше і трава була зеленіша, і небо блакитніше, і газети паперовіші. 

Так от, ще у паперових газетах журналісти раніше вели рубрики на кшталт «Зворотній зв’язок». Тобто реакція читача на попередні публікації, діалог автора (редактора) з дописувачами.

Тепер, всі це підтвердять, умовна рубрика «Зворотній зв’язок» перекочувала у месенджер чи коментарі у соцмережах. Видав публікацію – отримай «небезпечні зв’язки» з читачами, які мають право на своє слово і іноді не добирають слів.

Ця приказка лише до того, що одна з попередніх публікацій спровокувала низку чемних дописів-відгуків у формі особистих послань у мій месенджер.

Театрали з різних куточків України, друзі з соцмереж жваво відгукнулися на текст про умовні підсумки сезону – Дикі ігри на в період чуми (онлайн-розмова з Ярославою Кравченко).

Спробую сформулювати основні тези роздумів, прохань, нарікань від деяких знайомих театралів з Чернігова, Харкова, Сум, Одеси, Полтави, а також моєї рідної Білої Церкви. 

Люди кажуть, що…

1. Наші театральні оглядачі зациклені виключно на житті столичних театральних фундацій, а на бідні театри в провінції усім начхати.
2. Театри у регіонах тим часом на порозі фатальних випробувань і невідомості. Невідомо, чи всі театри відкриються згодом взагалі за теперішніх пандемічних умов. Невідомо, де брати і як шукати фінансування в нових умовах децентралізації, коли перерозподіл коштів напередодні місцевих виборів може бути далебі не на користь українського мистецтва. Невідомо, як вибудовувати нову репертуару політику, аби і гроші на місцях заробляти, і бородатими шароварниками не виглядати перед столичними фахівцями та знавцями. Невідомо,… чи потрібен тепер взагалі регіональний культсектор Мінкульту, у якого практично нема бюджету і це відомство трансформується швидше на центр з питань культурної та інформаційної політики.

І це лише вибрані тези. 

Насамперед, дякую, що читаєте і вірите, що авторська колонка може взагалі на щось вплинути в наш час. 

І, Насправді ж, в таких особистих дописах є чимало гострих питань актуальної загальнодержавні ваги. 

Тому чергова авторська колонка – лише грайлива спроба відповіді на окремі болючі запитання, які хвилюють багатьох з нас у непевний час. 

Чим дратує Дикий театр своїх побратимів в провінції? 

Свободою та незалежністю вибору творчих маневрів, репертуарних та інших. Стаціонарний театр у Білій Церкві, наприклад, не зможе собі уявити та і не прагне до такого дикого репертуару. Але яким би модним та резонансним не був «Дикий», експортувати його як театральну технологію на інші місцевості, вершини чи низини, взагалі неможливо. От кольорові революції, очевидно, експортувати кудись ще можна, як кажуть певні політологи, а дикі авторські театри – ні. Тому що такі театри, насамперед, вияв потужної авторської творчої волі та енергії окремих людей, з їхніми творчими пріоритетами та цілями. Таке не скануєш. До того ж, на кожен товар є свій покупець. Те що смачно вподобає столиця, наприклад, «Кицюню» Макса Голенка, уявити в Коломиї чи в Ніжині абсолютно неможливо. 

Крім того, «Дикий» та деякі інші побратими – поза державним фінансовим сектором. Через репертуар та піар вони і шукають привабливі ефективні шляхи для свого розвою, свого самозбереження, нарешті самовиживання. І такий шлях можуть долати лише обрані. І в нашій країні, і в інших країнах. Попри те, що у Франції, як відомо, не так і багато театрів мають державну підтримку. Про США я взагалі мовчу.

 І ніхто не зарікається, що карантинні випробування з часом можуть і у нас переформатувати взаємини театрів та їхніх державних опікунів. Це навряд чи торкнеться театрів національних. А от муніципальні та регіональні, можливо, дійсно з часом можуть відчути чудасію вільного від держави життя. 

Життя покаже. 

Що найбільше непокоїть театралів на порозі нового сезону? 

Літнє послаблення карантину для багатьох ще не є пігулкою для щасливого майбуття на осінь. Спілкуючись з керівниками деяких нестоличних театрів, я зрозумів, що новий сезон взагалі може опинитися під загрозою... 

Працювати акторам на сцені з дотриманням карантинних норм – неможливо, а без такого дотримання – заборонено рішеннями уряду. Якщо хоча би 25% артистів трупи за таких обставин відмовляться працювати на сцені, а на це вони мають право (за пандемічних обставин буття), то полетить взагалі весь репертуар. А якщо працюватимуть і хтось, не Дай, Боже, захворіє, то керівникові нічого доброго не світить. За драматичних обставин може світити навіть в'язниця. 

От і запитуй тоді, з чого починається театр: з гардеробу чи з крапельниці? Попри все, деякі театральні керівники, вже з осені, перед місцевими виборами, чекають на жорсткіші правила дотримання карантину. Не втішають себе рожевими ілюзіями. 

Втім, поживемо – побачимо. Все тече, усе змінюється.

Як підтримати штани театрам в регіонах?

Це питання для регіонів сьогодні складніше шекспірівського «бути чи не бути?». 

І як тут БУТИ за нових декорацій та обставин життя? Очікувати на жадані фінансові преференції з боку місцевої влади – безглуздо. Ті аби останнє не забрали! Розраховувати можна тільки на розумний перерозподіл фінансів, на раціональне економію та ще на свого вірного глядача, якого треба зуміти мобілізувати, як друга і рятівника театру. Як українського патріота, який не віддасть на поталу культурні цінності СВОГО рідного краю. Для цього до театру має бути, насамперед, велика довіра серед глядача, а в самому театрі і на рівні керівників місцевих культурних напрямків мають бути люди прогресивні та креативні, відкриті та професійні (вічний наш дефіцит!). Якщо такі є на місцях і якщо такі об’єднаються в єдиному праведному пориві з оглядачем-рятівником, то швидше можна і губернаторів на свій бік перевербувати. Серед них сьогодні рідко зустрічаються щирі театрали (зазвичай, їхні знання про український театр починаються і закінчуються Богданом Ступкою, світла Йому пам’ять...). Але коли губернатор, той чи інший, бачить інтенсивний суспільний рух знизу, який не підриває, а лише цементує його рейтинг серед електорату, тоді можна розраховувати і на певну схильність з боку наших окремих місцевих феодалів. Бо з меценатами, як і раніше, все складно. 

Наталка-Полтава піде у відставку? 

Тим часом, в країні є відоме і вже відкрите економічне джерело, яке подекуди може втамувати фінансову спрагу культурних інституцій і у столиці, і в провінції. Це славнозвісний Український Культурний Фонд, у бік якого, не моргаючи, сьогодні дивиться уся культурна спільнота. Чому? Тому, що там дають гроші. 

Правда, деякі регіональні колективи подекуди наївно остерігаються подавати свої ідеї та проекти на гранти у Фонд. Мотивація – однак усе перепаде столичним вожакам, а нам шпинятимуть архаїчність та відсталість від прогресу. 

Мені пишуть, мовляв, дожили до того, що деякі українські театри, модернізуючи своє теперішнє творче життя, вже мало не публічно відрікаються від «Наталки Полтавки», «Зайців» та «Сватання на Гоннчарівці», хоча ці назви – і не тільки у провінції – традиційні репертуарні годувальники. 

Мені пишуть, мовляв, кумедно буде подавати «Сватання…» на грант в УКФ, бо якщо туди таке і подавати, то треба писати, що Стецька у нас зіграє Дауні-молодший, або хтось не нижчий за рангом. Тоді може, столичні штучки і звернуть увагу на бідних провінційних родичів? 

Тільки без паніки. Я особисто переконаний, що «Наталка Полтавка» переживе на сцені ще 120 наших майбутніх президентів чи гетьманів і ніяка відставка їй не світить, бо вона – козир-дівка, годувальниця, ікона. А стосовно Стецька, то чому ж відразу має бути Дауні-молодший (лише на його гонорар не вистачить усього збіжжя УКФ). Можна спочатку на Стецька хоча би медійного Потапа спробувати запросити, заслуженого артиста України, до речі. Хай відпрацьовує звання. Теж креатина замануха, до речі. 

Колись давно-давно Олег Скрипка долучився до створення Наталки Полтавки на національній сцені франківців, і вистава йде й сьогодні на аншлагах і з величезним успіхом. Так що креативити, як і красиво жити, ніхто нікому не заборонить. 

От тільки витрачати час на рефлексії та сумніви не варто. Варто знайти на місцях людей, які вправно пишуть проектну документацію, варто нормально заплатити їм, і згодом брати УКФ змором, наступом, не турбуючись про свою активність. Тут на першому етапі головне – бОмага, як сказав би Мартин Боруля, що прагнув змінити шаровари на сюртук дворянина.

«Наразі у нас позитивна динаміка щодо подачі проектних ідей з регіонів, - коментує «Главкому» задану тему Юлія Федів, виконавча директорка УКФ. - З 2018 року до 2020 року ситуація вирівнюється. Якщо перший рік діяльності Фонду Київ та Київська область посідали перше місце за кількістю поданих заявок та виграних грантів (майже 50%), то вже у 2020 році активність суттєво збільшили Львів та Львівська область, Харків та Харківська, Одеська, Рівненська, і далі рівноактивні всі інші регіони».