Зеленський і «шаровари». Про «духовку», «масовку» та репертуарну політику

Слово «культура» вселяє тривогу, коли пригадати, що третю (останню) декаду травня Офіс президента системно займався питаннями культурної розбудови та вирішенням проблем у сфері прекрасного. У цьому переконуєшся, коли заходиш на офіційний сайт Президента.

Епізод 1

Нарешті, дійшли «ділові» руки в Офісі до «Закону про культуру». Ці руки внесли в документ певні доповнення, які стосуються питань «культурних послуг» для населення.

Надважливий аспект у такому державному напрямку – це гарантії держави стосовно збереження та підтримки в регіонах закладів культури та закладів освіти, що можуть потрапити у зону «турбулентності» та можливого переформатування за умов теперішньої децентралізації та ймовірного дикого свавілля окремих гетьманів-губернаторів в областях. Це в ситуації, якщо, наприклад, комусь заманеться перепрофілювати Одеський драматичний театр у центрі південного міста на концерт-холл імені Остапа Бендера або імені Михайла Япончика. Доповнення до Закону «Про культуру» від Зеленського нібито гарантують неможливість таких волюнтаристських намірів-метаморфоз та недоторканість закладів культури «на місцях».

Крок цей дійсно своєчасний і державницький. Іноді в культурі важливо не тільки «реформувати», але і дбайливо «консервувати» певні речі, оберігаючи культурні цінності (у тім числі, і приміщення) від бадьорих атак місцевих хижаків.

Епізод 2

Ще одна тема травневої культурної декади від Офісу президента передбачає батьківську турботу про успішний розвиток вітчизняного кінематографу. Володимиру Зеленському та Андрієві Єрмаку ця тема душевно близька і технологічно зрозуміла. Тому і логічно, що руки держави дійшли до лебединої шиї українського кіно.

Тут все складніше.

Підняли питання про подальшу долю украінських кіностудій-пусток (якими вони зараз і є). Прозвучала пропозиція президента про переформатування студійних просторів на музейні гектари.

Справа добра, але ж яка мета?

А мета може бути завуальованою: послідовна «зачистка» величезних студійних територій у центрі великих міст і вивільнення ласих гектарів для прийдешніх забудовників, які аж зубами клацають, щоби, скажімо, у районі метро «Шулявська» розгорнути чергове «Велике будівництво».

І ще один аспект у кінотематиці. На мій погляд, державна батьківська підтримка сьогодні найменше потрібна нашому новому розважальному, «попкорновому» кіно, за яким традиційно стоять не тільки окремі місцеві кінокомпанії, але і великі українські олігархічні телеканали, де уміють рахувати гроші та прогнозувати касові збори.

Державна підтримка якраз найбільше потрібна кіно авторському, як кажуть, «фестивальному», тобто кіно не «попкорновому» (за участі Дідзьо чи зірок «Кварталу 95»), а кіно потенційно якісного художнього ґатунку.

Ніколи не можна передбачити результат (і художній, і касовий), але можна передбачити хоча би стратегію творчого пошуку, коли говоримо про роботи Мирослава Слабошпицького, Нарімана Алієва, Антоніо Лукіча, Романа Бондарчука, Валентина Васяновича.

До речі, чи запрошували цей наш новітній кіно-хіт-парад на зустріч з Президентом України на вулицю Банкову?

Епізод 3

Ще 20 травня у Софії Київській відгомоніла церемонія нагородження лауреатів Національної премії Тараса Шевченка-2021.

Серед дорогих гостей – Володимир Зеленський, Олена Зеленська, Андрій Єрмак, Денис Шмигаль, Олександр Ткаченко, тобто «уся королівська рать». Високий представницький рівень на церемонії, оскільки премія є дійсно найвпливовішою в українському культурному світі. До того ж їй цьогоріч виповнилося 60 років.

Цьогорічні лавреати гідні, талановиті. До цього питання – запитань нема. Є запитання до нюансів організації та проведення державної церемонії, яку транслював телеканал «Україна».

На моїй памяті таке трапляється вперше, щоб Шевченківський захід фактично проігнорував тематику творчості Кобзаря (під час церемонії нагородження). Могилевська була, Монатік був, Винник був, а Шевченка, на жаль, не пощастило ні розгледіти, ні почути (якщо говоримо про репертуарне наповнення іміджевого державного заходу).

Колись давненько я говорив жартома, що за влади Зе-президента «масовка» може легко перемогти «духовку».

Тобто, культура масова (проти якої нема ніяких заперечень) захопить усі державні плацдарми, витіснивши, так би мовити, духовний культурний сегмент, «духовку».

Тому королями на Шевченківській сцені 20 травня 2021 року і почувалися Монатік, Винник – популярні улюблені масами артисти, що, вибачте, не римуються з творчістю Тараса Григоровича у день Його заходу.

Шевченківський комітет до цієї репертуарної політики не має відношення, бо концертну програму з нагоди Шевченківськоі премії готували телевізійники з телеканалу «Україна», у яких своє бачення законів прекрасного та своє розуміння високих зразків української культури. Вони, очевидно, хотіли, щоби під час заходу у Софії Київській не було нудно ні Зеленському, ні Єрмаку, тому і вибудовували відповідну репертуарну політику, щоб було ще якомога більше попси і зовсім мало великого Кобзаревого слова

Я це чудово розумію.

Розумію і те, що у нас під бадьорим гаслом бороьби з так званою «шароварщирою», можуть здуру викорчувати з культурного поля і традиційні «високі» українські культурні формати та цінності... Адже ніхто не додумався покликати на Шевченківський захід видатних украінських вокалістів – Тараса Штонду або Людмилу Монастирську.

Для теперішньої влади – це нудна «духовка», з якою багато інтелектуальної мороки, куди простіше запросити «масовку» з попсовими текстами та примітивними ритмами.

Організатори заходів дбають, щоб Президентові все було зрозуміло і щоб йому було весело, але тим самим принижуть не тільки його самого, а й державницькі засади культурної політики України. Бо для капели «Думка», ансамблю П. Вірського, хору Г. Верьовки, видатних солістів Національної опери сьогодні облаштоване традиційне «гетто» на малобюджетному телеканалі «Культура», а на усіх інших вершинах та низинах державницьких медійних заходів тепер – прекрасний Монатік.

Так було і минулого року на День Незалежності, так трапилося і цьогоріч на Шевченківській церемонії. Боюся уявити майбутній концертний захід до 30-річчя Незалежності України, анонсований на центральному стадіоні...

Раніше боротьба з «шароварщиною» позиціонувалася, як тихий протест проти радянських пафосних концертних стереотипів в офіційних заходах світлої пам'яті режисера Бориса Шарварка.

Тепер боротьба з «шароварщиною», очевидно, має на меті ігнорувати все, що пов’язане з основами української традиційної культури... Яка, мабуть, є чужою падчіркою на теперішньому святі життя, де «масовка» успішно подолала «духовку».

І це не тільки моя приватна публіцистична думка.

Поцікавтеся цією темою, наприклад, у видатного українського диригента Володимира Сіренка, у керівників українських хорових колективів, художніх керівників симфонічних оркестрів, оперних та балетних труп. І вони вам розкажуть, що насправді думають про теперішній реванш масовки і так звану боротьбу з «шароварщиною».

Шаровари, до речі, знак і символ національної культури: «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка», танець «Повзунець», тріумфи ансамблю Вірського. І нічого цуратися історії!

Отже слово «культура» дійсно вселяє тривогу, якщо у боротьбі з «шароварами» у нас можуть і ноги повисмикувати...

P.S. Нещодавня історична поява Володимира Олександровича на ювілейному поп-шоу Ірини Миколаївни – мізансцена прекрасна і багатьма очікувана. Молодець, що своїх не забуває. Але якою була би наша тиха радість, якби Володимир Олександрович несподівано з’явився в Національній опері України, скажімо, на «Нормі» Белліні з Людмилою Монастирською, а згодом десантувався в Національному Театрі імені Івана Франка на «Пері Гюнті» з Остапом Ступкою. Навіть якщо видасться занадто складним режисерський сценічний текст, то завжди під рукою знайдеться – лібрето.