Чи потрібно вже зараз сідати за стіл переговорів з Росією?
Для початку хочу бути відвертим: я завжди підтримував Мінські домовленості Порошенка, але я не підтримую потенційні Стамбульські домовленості Зеленського
Я, мабуть, єдиний депутат 8-го скликання, який завжди підтримував Мінські домовленості. Навіть тоді, коли їх називали зрадою ті, хто тепер шукає ймовірних домовленостей з Путіним у Стамбулі.
Я був у Криму в лютому-березні 2014 року, як і на Донбасі влітку 2014-го. У дні підписання перших мінських домовленостей у вересні я особисто бачив, як виснажена, але нескорена 95 бригада в Новоайдарі перепиняла інші підрозділи, що тікали з-під Луганська і ніжно повідомляла, куди треба відходити на місця тимчасового базування.
Я був свідком, як втікачі кидалися битися між собою, щоб знайти винних у відступі і заглушити сором від панічної втечі.
Це я виїхав з позицій нашого київського 14 територіального батальйону за годину до його обстрілу смерчами з Росії. Потім ми разом з друзями гарячково шукали швидкі, щоб вивезти поранених у Северодонецьк. Втім, навіть знайшовши авто, ми не могли знайти водіїв, які б погодились везти поранених. Тому за кермо сідали усі, хто міг.
Я був серед тих, хто рятуючи від смерті обгорілого важкопораненого, шукав по всій країні гвинтокрил, щоб евакуювати його до Харкова, але ніхто не погоджувався ризикувати, бо ворог тоді збивав усе, що літає.
Підписання перших мінських угод на певний час зупинило цю бійню саме тоді, коли ми критично потребували часу для передислокації, підтягування свіжих сил, зброї та боєкомплекту, формування реальних рубежів оборони та блокпостів.
Чи збирався президент Порошенко і Турчинов, який тоді був спікером, виконувати Мінські домовленості? Для мене відповідь на це питання була абсолютно очевидною - ні, не збиралися. На той момент в країні тривали вибори до Верховної Ради і велика частина політиків, спочатку проголосувавши за закон про особливий порядок самоврядування, вийшовши з залу, одразу почали виливати на українську владу відра лайна.
Як все-таки це відрізняється від політики підтримки єдності, яку проводить опозиція в Україні тепер!
Тема уявної «зради» в мінських домовленостях стала основною для «Батьківщини» та «Радикальної партії Ляшка». Але ось, що дивно, - це не стало перешкодою для них одразу після виборів осені 2014 року попроситися до єдиної коаліції разом з Порошенком, якого вони щойно критикували.
Другі Мінські домовленості у лютому 2015 року підписувалися за ще більш драматичних умов. Я не був свідком відступу з-під Дебальцевого, але загальновідомо, що Путін 17 годин намагався шантажувати Порошенка тим, що наша армія буде розбита вщент. Але, незважаючи на тиск, український президент примусив Путіна зробити помилку – поставити свій підпис під домовленостями, що формально-юридично стало визнанням росії стороною конфлікту. Саме на підставі цього підпису Москва отримала дошкульні економічні санкції, які не були зняті і до сьогодні.
Як Порошенку вдалося підписати такий документ? Головне питання у тому, як його підписав Путін… щиро впевнений, що він не розумів, що робить.
Мінські домовленості виснажували ворога аж до 2019 року… а в 2019 прийшов інший президент, який намагався заглянути в очі Путіна і зрозуміти, як реалізувати «формулу штанмайєра», що неочікувано перетворилася наше зобов’язання. Нагадаю, що формула Штайнмаєра у 2019-му була схвалений спочатку Тристоронньою мінською групою, а потім і нормандською четвіркою у Парижі.
У березні 2020-го був пік «любові» і спільного планування по Мінську між владами обох країн. А потім… потім усе зламалось. І влада зрозуміла, що виконання Мінських домовленостей наразиться на опір суспільства. Навіть у фракції «слуг»30 депутатів звернулися до Зеленського з заявою проти прямих переговорів.
Але пізно, бо після погодження з формулою Штайнмаєра ми вперше з 2014 року стали винними у відмові від обіцянок, які були дані в Парижі, і невиконанні Мінських домовленостей.
Путін відчував себе уже не невдахою, якого Порошенко примусив підписати невигідні Мінські домовленості, а жертвою, якого обдурив Зеленський, пообіцявши їх виконати.
Тепер повернемося в наш час. Поставивши ультиматум НАТО повернутися в межі до 1997 року і не зумівши захопити Україну, Путін програв стратегічно. Особливо це відчувається після конференції на військовій базі «Рамштайн», де 43 країни світу заявили про воєнну підтримку України.
Добре озброєні, навчені і загартовані в боях ЗСУ відкинули ворога від Києва і стримують зараз на Сході, готуючись до контрнаступу на Донбасі. За таких умов з 2014 до 2022 Росія і Україна помінялася ролями!
Тепер уже Москва, а не Київ, зацікавлена у перепочинку для передислокування своїх військ, а Путін - у тому, як зберегти обличчя і якомога більше захоплених територій під час майбутнього відступу.
Саме тому потенційні домовленості у Стамбулі будуть невигідними для України.
Зеленський має відчути момент – час для переговорів уже пройшов, або ще не настав. Угоду можна буде підписувати тільки після поразки окупантів і лише про репарації, які Москва має заплатити за ту величезну шкоду, якої завдала Україні.
Наостанок, нагадаю вам недавню історію…
Перша чеченська війна закінчилася фактично перемогою Ічкерії і Хасав’юрськими угодами, які були дуже непевними. Кожна сторона могла вважати себе переможцем, хоч очевидною була перемога чеченців, які захистили свою державу. Що ж сталося потім?
Путін створив ілюзію невиконання чеченцями угод, звинуватив їх у терактах (які організував сам) і знищив Грозний, подібно до того, як тепер він знищує Маріуполь, вбиваючи мирних жителів, ґвалтуючи жінок. Пізніше він знайшов місцевого колаборанта-чеченця і поставив його на чолі захопленої держави.
Так чи варто підписувати з Путіним які-небудь угоди, якщо він все-одно їх порушує?
Коментарі — 0