Чи варто спалювати російські книжки

Я дуже розумію всіх, для кого книжки – святе й недоторканне. Я виріс серед книжок. 

Ніхто ніколи не агітував мене любити книжки й не робив із них культу, вони просто завжди були поруч. У кожній квартирі, де я жив чи бував у дитинстві, були стіни книжкових полиць. Вивчивши літери, я почав читати назви на корінцях. 

Більшість книжок була російською мовою. Власне, коли я вивчив літери, я не знав, що існує якась інша мова і нею можуть писати книжки. Деякі з книжок були українською, і їхні назви були, напевно, першими українськими словами, які я побачив у житті і поступово почав розуміти. Пам’ятаю момент, коли набула сенсу назва книжки Стівенсона «Викрадений» у бабусиній шафі – до того я вважав, що це якесь архаїчне ім’я – «ВікрадЄній», як Вікєнтій. 

Знаю, що книжки переважно російською були у книжкових шафах багатьох інших українських родин, у тому числі тих, де між собою говорили українською. Чи русифікували ці книжки своїх власників? Я далі вважаю, що русифікує (як і українізує) насамперед не контент, а середовище і соціальні умови, які спонукають людину «інсталювати» в голову іншу основну мову замість своєї рідної. Та пам’ятаю, наприклад, хлопчину з Волині, який зізнався, що думає російською, бо нею читає книжки. Без сумніву, книжки російською мовою – як і телебачення, кіно, театр, освіта, армія тощо – були одним із інструментів русифікації. (І є.) 

Я почав свідомо читати українською у тринадцять і в наступні півтора десятиліття витратив сотні годин на книжкових барахолках, у букіністичних крамницях, на розкладках мотлоху, де можна було знайти вживані. Надруковане українською в радянські часи вже не продавалося в книгарнях, тому доводилося визбирувати вживані. Поза тим – ніде правди діти, я купував нові книжки російською. У дев’яності та двотисячні книговидання в Україні ледь жевріло, тоді як у Росії ситуація була значно кращою, тож ми відкривали для себе світ і далі російською. Коли 2014 року, після загарбання Криму й початку агресії на Донеччині та Луганщині, ми вперше пропонували поширити бойкот російських товарів на книжки, багато хто не просто не підтримав цю ідею, а взагалі не зрозумів. А які ж книжки тоді читати, якщо не з Росії? Ну, не українські ж, в самом дєлє? Та й чимало українськомовних людей зізнавались, що звикли читати російською, бо «переклади кращі» і взагалі якось воно традиційніше – російською. 

«А що, українською є сучасні нормальні книжки про HoReCa? – запитав мене один молодий підприємець зі Львова у відповідь на заклик не продавати й не купувати російські книжки. – Ні, серйозно – що в нас є в сегменті перекладної бізнес-літератури?» Наступні роки дали відповідь на це питання: видавництва надрукували величезну купу літератури українською у всіх можливих сегментах. Тепер аргумент, що українською «нема чого читати», звучить абсурдно. Власне, всі аргументи на користь ввезення і продажу російських книжок в Україні звучать абсурдно, коли фоном лунає сирена повітряної тривоги. 

Здавалося б, яке книговидання в час великої війни? Коли ракети, гради, бомби… Але, попри економічну кризу, руйнування й непевність, українські видавці досі друкують – і навіть у Харкові, під артилерійським вогнем росіян. У багатьох моїх знайомих за час війни вийшли нові книжки – деякі з них настільки нові, що написані в бомбосховищах. 

Те, що зараз роблять і в наступні місяці робитимуть українські видавці, має мало спільного з бізнесом, значно більше – із самопожертвою й героїзмом. Власне, й за часів бурхливого розвитку видавничого ринку цей бізнес приносив своїм власникам більше менінгіту, ніж прибутків, а тепер і поготів. Тому вони заслуговують, аби закон, який забороняє ввезення і продаж книжок із Росії, був підписаний і почав діяти. Але ухвалений Верховною Радою закон чомусь два місяці чекає на підпис президента, хоча той мав підписати його за 15 днів.

Можливо, влада боїться запустити цей закон, бо він створить чергову «картинку для російської пропаганди»? Це вже навіть не смішно. Чи боїться роздраконити українських пушкінофілів, які вважають, що книжки – це святе?

Я дуже розумію всіх, для кого книжки – святе й недоторканне. Від закликів палити книжки російською мовою чи здавати їх на макулатуру в мене холоне серце. Мимоволі згадую спалені бібліотеки античності – їхні палії теж були впевнені, що знання, які містяться в цих книжках, нікому не потрібні. Згадую також, як багато разів виколупував зі зв’язаних стосів старих книжок, призначених на макулатуру, унікальні українські видання, які згодом ставали улюбленими. Книжки в наших шафах мають право доживати віку. Крім тих, які вже не дожили, а згоріли чи зараз горять у розстріляних росіянами оселях Харкова, Бахмута чи Миколаєва. Теж, певно, переважно російською мовою. 

Але примножувати російські книжки в Україні більше не треба. Прийде час, коли ми зможемо спокійно переосмислити мовну ситуацію в країні й кожен для себе вирішити – чи потрібно нам друкувати щось російською для людей, які віддають перевагу цій мові для себе і виховують нею своїх дітей. Але не в ті дні, коли російською віддають накази про розстріл українських полонених.