Проблема Пулітцерівської премії

9 травня Пулітцерівський комітет присудив особливу відзнаку всім українським журналістам.

Колеги реагують по-різному: хтось жартує; хтось із гіркотою нагадує, що у множину українських журналістів входять і ті, хто брехнею і маніпуляціями роками готував плацдарм для російського вторгнення; хтось просто пишається й радіє, бо українська журналістика загалом – заслужила.

Однак формулювання, з яким нам присудили премію, зводить усю радість нанівець:

«Пулітцерівський комітет присуджує особливу відзнаку журналістам України за їхню відвагу, витривалість і відданість правдивому висвітленню подій під час безжального вторгнення Володимира Путіна до їхньої країни та його пропагандистської війни в Росії. Попри бомбування, викрадення, окупацію та навіть загибель деяких із них, вони не припиняють докладати зусиль, аби точно відобразити жахливу реальність – до честі України та журналістів усього світу».

Позиціонування російського нападу на Україну як «війни однієї людини» чи «війни Путіна» – поширена риторика на Заході. На жаль, із промов політиків, які намагаються перекласти відповідальність за агресію проти України на «божевільного диктатора», ця ідеологема переповзла у медіа. Бачити ж це формулювання в оголошення комітету найпрестижнішої журналістської премії особливо прикро, адже з нього випливає: мало того, що Україна страждає від одноосібного нападу Путіна – ще й Росія не агресор, а жертва «пропагандистської війни Путіна».

Українські журналісти, які висвітлюють російську агресію проти України з 2014 року, знають це дуже добре і можуть популярно пояснити, чому на Україну напав не Путін, а Росія.

Ми розуміємо, що Putin’s War – надзвичайно зручне формулювання, яке дозволяє не припиняти ділові та особисті стосунки з російськими політиками, бізнесменами і культурними діячами.

Це формулювання, яке знімає відповідальність буквально з усіх. Ті, хто загарбує українську землю, виконують наказ Путіна. Загарбники, які чинять воєнні злочини, – вбивають мирних людей, ґвалтують, катують, викрадають, мародерять, – просто зачакловані путінською пропагандою.

Як і ті, хто обирав і перебирав Путіна всі ці роки – і ті 83% російського суспільства, які підтримують його дії та рішення, які погоджуються з кремлівською пропагандою. Російських журналістів-пропагандистів за бажання теж можна виправдати: деякі з них держслужбовці (отже, теж «виконують наказ»), інші – зачакловані пропагандою. Ну, і так далі.

Коли в Америці вручали премію, на українську Одесу падали ракети. Від них гинули мирні люди. Від однієї з попередніх ракет, запущених в Одесу, загинули тримісячна дитина, її мама і бабуся – ракета влучила в їхній будинок. В Україні вже не залишилось безпечних і мирних регіонів, куди не долітають крилаті ракети. Одну з цих ракет я мав нагоду бачити зблизька над своїм будинком у Львові. І їй-Богу, на ній не сидів Путін.

Розповідь журналістки Лєни Чиченіної про її розмови з росіянами, які окупували Бучу під Києвом – ту саму Бучу, про яку тепер усі знають як про місце масового вбивства мирних людей – англійською мовою прочитали понад сім тисяч людей. Шкода, що серед читачів не було членів пулітцерівського комітету; можливо, вони б завагалися, перш ніж приписати злочини цих людей Путіну. Його в Бучі не було.

Інша журналістка, Марина Курапцева, в цей час була у підземному сховищі в Бородянці – тій самій, де півник, котик і розстріляний бюст Шевченка, а також десятки загиблих від бомбардувань житлових багатоповерхівок. Її історію колегам із пулітцерівського комітету теж варто було б прочитати. Ні, в Бородянці теж не було Путіна.

Сотні російських військових, втікаючи з України, везли з собою вкрадену побутову техніку, лампи, килими, собачі будки. Чи все це опинилось у палацах і бункерах Путіна? Чи Путін переганяв із окупованої частини Запорізької області трактори в Росію? А десятки й сотні фотозвітів із пограбованих і загиджених російськими окупантами квартир і будинків у селах і містечках під Києвом, де часто можна побачити лайно на підлозі чи навіть на ліжку?

Важко повірити, що один сімдесятирічний чоловік може залишити по собі так багато екскрементів.

Зґвалтування – дражлива, незручна тема, її зазвичай стараються уникати, щоб не стигматизувати жертву і не нашкодити. Але я спитаю прямо: як цей старий божевільний диктатор Путін спромігся змусити щонайменше чотири сотні своїх громадян ґвалтувати українських жінок і дітей? Чи це промені путінської пропаганди спричиняють у військовослужбовців російської армії ерекцію?

Зображання кремлівської пропаганди як потужної магії, яка дозволяє взяти людський мозок під повний контроль, а президента Росії Володимира Путіна – як всесильного злого владаря, який зачаклував свою країну, звісно, допомагає людям, звиклим до голлівудських сюжетів, вкласти собі в голову новину про повномасштабну війну в Європі.

Легше вірити, що новий Волдеморт послав проти України військо знеособлених слухняних посіпак із промитими мізками, ніж розібратись у ситуації і зрозуміти, що таке Росія і чому ця 140-мільйонна держава/країна/нація хоче знищити Україну. А в перспективі, ймовірно, й значну частину решти Європи. І чому Путін виконує волю свого народу, а не нав’язує росіянам свою. І чому росіяни відповідальні за цю війну.

Дорогі американські колеги, щиро дякуємо вам за відзнаку, підтримку та визнання. Але на нас напав не Путін, а Росія.