Законопроект про мову має бути на результат, а не на галас

Наприклад, ст. 1 передбачає, що «застосування української мови з порушенням стандартів української мови мають наслідком відповідальність, встановлену Законом». Це досить безглузде формулювання, яке може зробити правопорушниками ледь не все населення країни. Сподіваюся, в остаточній версії таких ляпів не буде.

У законопроекті є трохи дивний розподіл – прості громадяни зобов’язані просто володіти мовою, а посадові особи, чиновники, правоохоронці і т. д. – вільно володіти. Різницю між цими рівнями не вказано, відповідальності громадян за неволодіння мовою нема, та в сучасному світі її ніде нема. То навіщо записувати те, що неможливо проконтролювати? Це є певною дискредитацією сили закону.

Проблемою може стати створення окремої комісії зі стандартів державної мови з дев’яти фахівців. Як правило, такі комісії лише бюрократизують процес і доводять його до абсурду. Одного з членів цієї комісії призначає, приміром, з’їзд суддів. Такий підхід до формування комісії може призвести до появи ще кількох немотивованих чиновників, які можуть дискредитувати процес українізації. На мій погляд, питання стандартів мови та питання іспитів та контролю слід віддати науковцям і профільним інститутам.

Чи не найбільше із законопроекту матиме вплив вимога – вести публічні заходи українською. Це давно назріла і правильна вимога. Дуже важливо дати можливість державним органам реально контролювати використання мови в освіті, оскільки є безліч випадків, коли в школах і навіть у вищій освіті формально – предмети україномовні, а насправді їх викладають російською. Сьогодні на це Міносвіти часто просто заплющує очі. Необхідні чіткий контроль і чітка відповідальність саме чиновників, а не будь-кого іншого, за нехлюйське ставлення до контролю.

Дуже важливо розумно, делікатно, але, водночас, ефективно побудувати україномовну освіту в дитячих садках і школах. Тут надзвичайно багато залежить від якості україномовного продукту – книжок, а також від кваліфікації вчителів. Підручники в школах – це часто тихий жах. Деякі з них були написані в часи Табачника, схоже, аби навмисне викликати в учнів відразу до української мови і освіти загалом. Це необхідно терміново виправляти. Вважаю, що з історії, літератури (тощо) необхідні єдині підручники, які мають бути справді бездоганними. Загалом, програма перенавчання вчителів має стати одним з реальних механізмів формування мовної політики. Поки що Міносвіти здається надто заформалізованою структурою, яка боїться сильних рішень.

Хорошим і справді потрібним пунктом законопроекту є вимога про те, що «особа, яка має намір набути громадянство України, зобов’язана засвідчити відповідний рівень володіння державною мовою». Так треба було давно зробити, адже це ускладнить купівлю українського громадянства іноземцями і ускладнить натуралізацію в Україні людей, які не мають до неї ніякого стосунку. Дуже сподіваюся, що ця норма залишиться в законі після другого читання. Також необхідно вимагати від кандидатів на отримання громадянства знання української історії.

Загалом, основну українізацію можна проводити через три речі: освіту і медіа (тут державне регулювання дуже важливе), а також культуру (де значно ефективнішим є вироблення високоякісних і висококонкурентних українських культурних зразків). Законопроект ще якось намагається регулювати два перші питання, а до третього навіть не підходить. Я впевнений, що організація кількох десятків конкурсів сценаріїв, музичних конкурсів, фестивалів кіно, виробництво сотні-другої дитячих мультфільмів на рік, організація безплатного запису на державних студіях музичних творів новачків – були б саме такими методами, які треба записати в нормативні акти. І це було б значно сильніше і корисніше за декларації.