«Велич Росії» розбилась об скелю реальності

Минулий рік перетворив термін «Вісь зла» з чогось досить абстрактно-публіцистичного на цілком конкретне, матеріалізував цю саму «вісь». Весь адекватний світ розуміє, хто у цю «вісь» входить, і що провідний її суб'єкт – раша.

З останньою взагалі все дуже цікаво, бо так само виразно ми спостерігали повну деконструкцію «російського міфу», який формувався століттями. У його рамках «Росія» – це похмура, але своєрідним чином приваблива цивілізація, що має «велику культуру», та багато всього іншого цікавого та екзотичного для середньостатистичного європейція та американця. Звісно, були у світі і раніше люди, які цілком тверезо оцінювали т.зв. «Росію» як виразний глухий кут розвитку людства, злу та огидну імперію, що може і хоче лише руйнувати. Але у «широкого загалу» ставлення зберігалося цілком поблажливим.

Зараз усе не так. Точніше, рухається у напрямку до «усе не так», бо дуже вже багато індивідів з останніх сил хапаються за вигаданий образ «Росії», якої ніколи не існувало. До їх числа належить і папа Франциск, який все тужить за «російською культурою», але це все – тіні минулого.

Весь цей привабливий імперський образ розбився на скелях реальності. Реальності геноцида, злодійства, крадених унітазів та «чмобіків», котрих женуть на м'ясо.

Усі побачили просто зло, яке не має і не може мати напівтонів. І цій своїй абсолютності декому зло навіть видається карикатурним... «Ну не може ж бути так...» Може! БІльше того – так і є. Карикатурне, корумповане, тупе зло, яке від цього лише набуває повноти своєї злодійської природи.

Намагаючись «погасити» Україну, вони навпаки знову і знову «підсвітлюють» свою власну природу, яка раніше для багатьох лишалася у темряві. Раніше – у доінтернетну епоху, коли можна було вигадати реальність, описати її у книгах та фільмах, і будувати легітимність, спираючись на таку вигадану реальність.

Але вигадки розпадаються, зникають на наших очах. Імперський міф перетворюється на анекдот, дійовими особами якого є: один бункерний дід, дебільний «туземний» вождь із обслуги діда, кілька карикатурних генералів, агресивні алкоголіки і брехливі пропагандисти.

Якби у людей, які дирегують фінальним актом життя імперії, було стратегічне бачення, вони би уже перелякалися. Бо імперія може вижити у найтяжчих ситуаціях. Навіть, наприклад, втративши армію та частину територій. Все це можна повернути. Але імперія не може без пафосного, героїчного та серйозного міфу. Тому саме ця імперія саме тут і зараз приречена.

А Україна навпаки знайшла себе. Як персонаж мелодрами, який раптово вийшов з багаторічної коми, і згадав, хто він є. Дуже довгий час Україна просто не пам'ятала саму себе, самоусвідомлюючись як звичайний уламок імперії. Як уламок імперії вона загнивала так само, як і сама імперія. Можливо, навіть у гірших формах. А чому? Бо уламок завжди гірший цілого, особливо якщо саме це ціле – це просто віджилий організм. Тому Україна мала або стати на шлях пошуку себе, або зникнути. Пройшовши близько до останнього, ми все ж постали на шлях до першого. І все інше (від дерусифікації і до військової співпраці з США) – похідне від цього самовіднайдення.

Україна знаходить себе, «Росія» – остаточно втрачає. І це зараз головне.