Молдавський плацдарм росіського диктатора

У першій половині березня по різних каналах почала надходити інформація про плани путіна на початку квітня окупувати Молдову.

Очевидно, несподіваний запеклий опір українських військ на миколаївсько-одеському і київському напрямках зірвав бліцкриг і вніс свої корективи, але навряд чи змінив його наміри.

Днями у світових, українських і молдавських ЗМІ пожвавилося обговорення цієї теми, але переважно у контексті можливого загострення у Придністров'ї та потенційної загрози з цієї території для України. Два дні перебування в Молдові з питань правозахисного руху «Сила права» та мої інтенсивні консультації з молдавськими політиками і бізнесменами на тему війни і миру продемонстрували широке розповсюдження подібних поглядів. Я сказав би – навіть зацикленість і повну відсутність «периферичного зору», що дозволяє оцінити інші загрози. До цього додавалися нерідкі згадки про конституційно закріплений, але реально не визнаний нейтралітет Молдови.

Сумарні відчуття – сподіваються, що пронесе, але в разі чого переважно захищатися не готові і не будуть. Об'єктивно і особливих сил немає: тритисячна армія, двадцятитисячна поліція і шість тисяч співробітників приватних охоронних агентств. Це навіть без корекції на «коефіцієнт патріотичності» слабкий аргумент проти можливої агресії кремля. Такий собі Крим напередодні появи «зєльоних чєловєчков».

Знаючи в деталях, як розвивалися події в Криму, можу сказати, що 2 – 3 сотні спецназівців, заздалегідь інфільтрованих на територію Молдови та озброєних з відомих і невідомих складів на території Придністров'я, за підтримки розквартированого там російського «миротворчого» контингенту, а також за очевидно наявної п'ятої колони і пасивності населення, легко виконають завдання перевороту та фактичної окупації Молдови. Ситуація погіршується тим, що основні сили молдавської армії розквартировані у межах міста. Це дозволяє легко блокувати військові частини натовпами «антивоєнно-налаштованих» неадекватних бабусь. А далі – «об'єднавчий референдум» із вже окупованим Придністров'ям та входження до «союзної путінсько-лукашенківської держави».

І куди звертатися по допомогу?

До Румунії? Але вона скута спільною політикою НАТО. До України? Але, на загальне переконання моїх різноманітних співрозмовників, це останнє, що спаде на думку Майї Санду. І станеться не раніше, аніж виникне потреба формувати молдавську владу у вигнанні.

Не аналізуючи суб'єктивні причини такого ставлення чинного молдавського лідера, маю сказати, що попередні покоління української влади, мимоволі копіюючи кремлівську модель ставлення до України, як недолугого молодшого брата, проектували цю модель на українсько-молдовські відносини.

Окрім неуваги до болючих, але цілком вирішуваних дрібниць у відносинах із сусідньою державою, постійно проглядається образа за те, що українські політики та чиновники десятиліттями розглядали Придністров'я не як проблему, а як можливість для збагачення.

Хоча заради справедливості треба сказати, що і молдавська влада виробила власну модель симбіозу з раковою пухлиною, яка працює і досі.

Сухі цифри статистики говорять багато про що. Молдова щороку споживає вдвічі менше нафтопродуктів, аніж до війни проходило транзитом до Придністров'ї, а далі розчинялося в нас. А контрабанда цигарок? Усіх чудових можливостей для кримінального збагачення просто не перерахувати. На цих схемах сиділи всі: молдавська влада, придністровські маріонетки та українська влада. Чого вартий один лише приклад меткомбінату в Рибниці. Тридцять років з України до невизнаної «Придністровської молдавської республіки» (аналог ЛДНР) всупереч нашим економічним інтересам йшов потік металобрухту, а вироблений металопрокат продавався по всьому світу від імені зареєстрованого на вільній території Молдови меткомбінату.

Вся ця схема, заснована на зрадливій жадібності кількох поколінь молдавських та українських вождів, дозволяла путіну майже вдвічі знижувати витрати на утримання ПМР, а заощаджені кошти спрямовувати на гальмування розвитку незалежної Молдови і руйнацію України.

І нехай вибачать мені порохоботи, саме цю модель їхній кумир і його спільники намагалися реалізувати у відносинах з окупованим Кримом та ОРДЛО.

Зупинити ці злочинні плани змогло лише українське суспільство, що подорослішало з початком російської агресії. У Молдові цього, на жаль, досі не сталося. Повертаючись до того, у що не хоче вірити молдавська еліта, варто нагадати про три нещодавні ракетні удари по залізнично-автомобільному мосту через Дністровський лиман, що відокремлює українську Бессарабію від решти території нашої країни. У разі повної руйнації пошкодженого мосту, крім економічних, виникає дві великі проблеми воєнного характеру.

Перша – різко зростає загроза висадки морського десанту ворога на українське узбережжя, що знаходиться лише за кілька десятків кілометрів від Молдови. Друга – єдиною можливістю для перекидання українських військ на цю територію залишається українська дорога, яка в районі Паланки протягом 15 кілометрів перетинає молдавську територію. Будь-який удар по цій дорозі так чи інакше стане ударом і по Молдові. І завдасть його росія з великим задоволенням.

Молдавській еліті саме час зрозуміти, що навіть «притиснуті вуха» все одно викликають ненависть путіна «не такою формою». Для нового Гітлера всі ми – і українці, і молдавани – «неповноцінні народи неіснуючих держав». І, крім іншого, для путіна, з його не задоволеними в Україні амбіціями, окупація Молдови цілком може стати символом «перемоги», який можна пред'явити орді на підтвердження статусу ватажка.

В наших дискусіях місцеві політики абсолютно відкидали можливість реалізації в Молдові кримського сценарію, насамперед, посилаючись на жорсткий контроль в'їзду на територію країни. І дійсно, 3 травня в кишинівському аеропорту прикордонна поліція розвернула 9 громадян росії чоловічої статі, які прилетіли зі Стамбула і не змогли чітко пояснити мету свого візиту. Ось тільки один із них дуже професійно висадив скло другого поверху та «пішов» із «санітарної зони» аеропорту. Згодом 37-річного «колишнього» російського військовослужбовця все ж таки затримали. Але залишилося питання – а скільки таких проникло за останні місяці, особливо до посилення контролю? Обрання проєвропейського президента та парламентської більшості також не є доказом готовності переважної частини населення Молдови відстоювати незалежність країни і цінності вільного світу. Хоча б тому, що такого результату на виборах було досягнуто багато в чому за рахунок голосів молдавської діаспори, яка мешкає в інших країнах. Реальні ж суспільні настрої мешканців Молдови демонструють дані соцопитувань, проведених з 25 лютого по 13 березня. Україну винною у початку війни вважають 20,6% опитаних, а 39,3% вважають, що повністю або здебільшого винна Росія. Решта ж 40,1% не змогли або відмовилися відповідати на питання. Все це наслідки багаторічного правління комуністів і шанувальників путіна.

Хочеться вірити, що кадри з Бучі, Ірпеня, Маріуполя та багатьох інших міст і селищ України, а також нещодавнє відвідування делегацією парламенту Молдови місць російських злочинів на українській землі змінять розуміння того, що відбувається, молдавським суспільством, та оцінку загроз офіційним Кишинівом.

Додатково до цього необхідно, аби Вашингтон переглянув свою політику з питання «придністровського врегулювання», що триває 30 років, і повернув з минулого свого посла Кента Логсдона. На тлі всього, що відбувається, він 4 травня вчергове говорив про необхідність продовжувати переговорний процес щодо Придністров'я у форматі «5+2» за участю США, Росії (!!!), України, ОБСЄ та Євросоюзу.

Все перераховане є необхідним, але недостатнім для того, аби незалежна Молдова з упевненістю дивилася в майбутнє. Без захисту України шанси на це близькі до нуля. І при цьому різко зростають шанси України отримати удар у спину зі сторони нового путінського плацдарму.

Сьогодні лідерам наших країн саме час зробити крок назустріч, знайти потрібні слова і прийняти мудре рішення – укласти оборонну угоду між Молдовою та Україною.