Ситуація на фронті: три завдання України

Останнім часом на Заході явно збільшилася кількість публікацій про нібито мало не провал українських наступальних операцій.

Більше того, деякі чиновники НАТО пропонують Україні відмовитись від своїх територій на користь росії.

Це, звісно, неприємно. Але головне, що позиція українського народу, армії, військово-політичного керівництва є однозначною. А саме – жодних територіальних поступок не може бути. Для нас перемогою є повернення до кордонів 1991 року. Повне відновлення суверенітету України над своєю територією. Отримання репарацій з Росії як із держави-агресора.

На жаль, окремі натовські чиновники, окремі аналітики у різних західних медіа висловлюють якісь ідеї на межі просто ідіотизму. І тут важливо не просто дезавуювати такі ідеї, а й притягувати до відповідальності тих, хто їх поширює.

Незважаючи ні на що, на військовому фронті продовжується наступ ЗСУ. Навряд чи можна з боку адекватно оцінювати його ефективність. На мою думку, Україна правильно робить, що, незважаючи на різного роду підштовхування, не кидається в атаку без відповідного озброєння (тих самих літаків), намагається берегти своїх військовослужбовців, діяти оптимально в тій чи іншій ситуації.

Всім критикам темпів цього наступу, особливо західним, слід постійно нагадувати, як повільно і сумно сам Захід дає нам зброю та боєприпаси. Тож нинішні темпи – похідне від тієї тягомотини, яку влаштовують партнери з передачею нам всього необхідного, що давно запитується. У результаті, коли в нас вже з’явилося хоч щось для наступу (танки, бронетранспортери), росія встигла максимально щільно замінувати наші території шляхом можливого наступу ЗСУ, вибудувати ешелоновану оборону. Звичайно, це, як і тотальна перевага росіян у повітрі, значно стримує наш наступальний процес. Але він іде. І це дуже важливо.

Щодо дипломатичного фронту, Україна тут, на мою думку, діє дуже послідовно.

По-перше, ми чітко артикулюємо наше розуміння формули світу. Не даємо розмазувати, розмивати її ні нашим традиційним партнерам, ні новим країнам, які приєднуються до обговорення.

По-друге, ведемо постійні переговори щодо надання нам необхідних озброєнь та боєприпасів – у потрібних обсягах.

По-третє, ми робимо все, щоб політичний та економічний тиск на Росії був максимальним. І тут є над чим працювати. Наприклад, поведінка Індії – сторони саміту G20, що приймає, говорить про не зовсім адекватне розуміння того, що відбувається. Заяви у стилі «ми не запрошуватимемо Україну, тому що саміт це – виключно про економіку, а не про пошук справедливого світу» не мають нічого спільного з дійсністю. Адже російсько-українська війна та такі її складові, як вихід країни-агресора із зернової угоди, підриває світову економіку. Провокує загрозу голоду на Африканському континенті. А тому не можна відривати вирішення питань війни та миру – від глобальної економіки. Дивно, що Індія цього не розуміє – чи вдає, що не розуміє.