«Новгородська промова»: як Путін перекручує історію

21 вересня в рамках святкування т.зв. 1160-річниці російської державності Володимир Путін відвідав Новгород та виголосив там чергову «історичну» промову. В ній він закріпив переорієнтацію державної історичної політики на «самобутність» російської цивілізації та подав новий перелік героїв минулого.

«Великий Новгород, Рюрикове городище, Стара Ладога, Ізборськ – все це колиска Русі, витік нашої цивілізації і нашої держави, нашої культури, просвіти», – наголосив Путін.

Надзвичайно примітно, що у т.зв. «Кримській промові» 18 березня 2014 року акценти були розставлені геть інакше: «У Криму буквально все пронизано нашою спільною історією та гордістю. Тут стародавній Херсонес, де прийняв хрещення святий князь Володимир. Його духовний подвиг – навернення на православ'я – визначив загальну культурну, ціннісну, цивілізаційну основу, що об'єднує народи Росії, України та Білорусії».

Ще більш недвозначно висловився президент у посланні Федеральним Зборам 4 грудня 2014 року: «В Криму живуть наші люди, і сама територія стратегічно важлива, бо саме тут знаходиться духовний витік формування багатоликої, але монолітної російської нації та централізованої Російської держави». Це перша знакова деталь цієї промови.

Другий важливий аспект – новий пантеон героїв. Список виглядає так: «Рюрік та Віщий Олег, княгиня Ольга та Святослав Ігорович, князь Володимир та Ярослав Мудрий, Володимир Мономах та Олександр Невський, Дмитро Донський та Сергій Радонезький, Іван III та Іван Грозний. Єрмак, Мінін та Пожарський, Дежнєв та Беринг, Петро I та Катерина II, Ломоносов та Пушкін, Суворов та Ушаков, Олександр II Визволитель та Олександр III Миротворець. Брусилов і Денікін, Жуков та Рокоссовський, Курчатов, Корольов, Гагарін».

Але найважливішим є це послання: «Знаєте, я то вписував у цей текст, то закреслював такі імена як Микола II, Ленін, Сталін. Зважаючи на все, не так багато з історичної точки зору минуло часу, щоб давати повноцінні об'єктивні оцінки, позбавлені поточної політичної кон'юнктури».

В якості підсумку «історичної» частини Путін наголосив: «Сучасна Росія – спадкоємиця Стародавньої Святої Русі, як і Московського царства, Російської імперії та Радянського Союзу. Це найбільші епохи нашої безперервної тисячолітньої історії, якими ми пишаємось». Що характерно, Київ та Крим були згадані лише по одному разу і лише під час окреслення кордонів давньої Русі.

Після цього президент РФ промовив кілька фраз про російську культуру та патріотизм. В цілому в цій частині не було сказано нічого нового порівняно із опублікованою раніше «Концепцією гуманітарної політики».

Наостанок були проведені паралелі із сучасністю: «Зараз у ході спеціальної воєнної операції наші герої, солдати та офіцери, добровольці виявляють саме такі вищі людські якості, б'ються відважно, пліч-о-пліч, як брати, заради порятунку людей Донбасу, заради мирного неба для наших дітей та онуків, заради рідної країни, яка завжди буде лише вільною та незалежною. За 1160 років ми твердо засвоїли, що для Росії смертельно небезпечно навіть на якийсь час послабити свій суверенітет, відмовитися від національних інтересів. У такі періоди під загрозою опинялося саме існування Росії. Більше від нас таких помилок не дочекаються. Ми не піддамося шантажу та залякуванню і ніколи не зрадимо, не втратимо свій суверенітет, а зміцнюючи його, ми розвиваємо нашу країну».

І нарешті: «Відповідальна, сильна влада в нашій державі служить і служитиме лише народу Росії».

Поява цієї «Новгородської промови» є важливим показником у розвитку двох трендів. Перший можна умовно назвати «зовнішнім»: в його рамках Крим – «спільна колиска», а українці з росіянами – «один народ». Однак після провалу російського бліцкригу в Україні цей тренд, панівний ще минулого року, швидко перетворився на низхідний, а нинішня промова фактично ставить на ньому хрест.

Другий тренд, «внутрішній», здавна поволі набирав силу, а сьогодні остаточно вийшов на перший план. Він переміщує увагу з України на Росію, з Києва та Криму в якості джерел Росії – на Новгород, пропагує окремішність та винятковість «російської цивілізації». В рамках цього другого тренду державна пропаганда почала особливо підсвічувати постать Олександра Невського, а пам’ятник йому був навіть встановлений в окупованому Маріуполі. Це по-перше.

По-друге, перелік героїв та держав-попередниць Росії підтверджує давні спостереження – російська меморіальна політика еклектична, якщо не сказати всеїдна. Для легітимізації путінського режиму підійдуть будь-які персонажі, навіть непримиренно антагоністичні, аби вони були за «велич» Росії. Ба більше, Путін не лише заперечив свою власну негативну оцінку Леніна, який і Російську імперію розвалив, і Україну створив, але й дав надію сталіністам на реабілітацію в майбутньому їхнього кумира.

Ну і по-третє, історія знову була використана для обґрунтування «національних інтересів» та «сильної влади». Ключовою цінністю вкотре був проголошений державний суверенітет, а не людський розвиток. Також примітною є обіцянка битися за цей суверенітет до кінця.

Таким чином, теперішня кремлівська ідеологія відтворює ситуацію середини XVII століття, однак у дзеркальному відображенні. Тоді успішна експансія Росії у Східній Європі призвела до відмови від традиційного московського ізоляціонізму і початку українізації культури, розвитку вищої освіти, медицини, військової справи тощо. Нині воєнні поразки та дипломатичний бойкот обумовлюють зворотний процес – «відхід в себе»: замикання у внутрішньому культурному просторі, деградацію економіки та суспільних інститутів, радикалізацію пропаганди «традиційних цінностей».

А «Новгородська промова» – ще одна цеглина в стіну, яка має відділяти Росію від зовнішнього світу.