Маяк для України. Про Північну Македонію і восьме розширення НАТО

4 квітня 2020 року Північноатлантичний альянс (НАТО) відзначає сімдесят першу річницю з часу підписання Вашингтонського договору — міжнародної угоди, укладеної західноєвропейськими та північноамериканськими країнами з метою об’єднання зусиль для колективної оборони в межах євроатлантичного простору. І хоча ювілейна дата мала місце у минулому році, все ж саме цьогоріч НАТО має чудовий подарунок у вигляді восьмого свого розширення за рахунок Республіки Північна Македонія, яка має стати тридцятим членом Альянсу.

Останнє, сьоме, розширення блоку відбулося три роки тому, а саме 5 червня 2017 року, коли Чорногорія, пройшовши доволі непрості перепони на цьому шляху, включно з ініційованою Росією політичною кризою в цій країні, стала двадцять дев’ятою державою-членом НАТО. Після чого балканський напрям Брюсселю продовжився й Північній Македонії, яка також зіткнулася з перешкодами, зокрема через свою стару назву, Республіка Македонія, що не влаштовувала сусідню Грецію (на щастя, сторони 2018 року підписали історичну угоду щодо зміни назви на сучасний варіант — Республіка Північна Македонія, з успішним процесом ратифікації міжнародного документу парламентами обох держав), судилося стати тридцятою країною-членом.

Два довгих роки зайняв процес ратифікації законодавчими органами держав-членів НАТО протоколу про приєднання Північної Македонії до Альянсу. Останньою з цих держав стало Королівство Іспанія, Сенат якої 17 березня 2020 року схвалив приєднання балканської країни до НАТО, про що негайно було повідомлено  генеральним секретарем Єнсом Столтенбергом.

Взагалі, варто зазначити, що сам факт створення військово-політичного союзу по обидва береги Північної Атлантики має, без перебільшення, надважливе значення для вільного світу. Це стосується як геополітичної обстановки, що мала місце у повоєнну добу, а саме: загроза реваншизму в Німеччині, зростання агресивної політики Радянського Союзу, розширення сфери впливу останнього на половину Європейського континенту, випробування Москвою атомної бомби, перші натяки на міжблокове протистояння та інші фактори (що й спонукало Захід на чолі зі США підписати Договір з метою недопущення занурення планети у глобальну диктатуру, хаос та економічний занепад), так і сучасного періоду, коли проблеми світової безпеки, по-суті, набувають все більше рецидивних рис, де Російська Федерація, правонаступник СРСР, знову починає погрожувати ліберальному світоустрою, з супровідною підтримкою різноманітних авторитарних режимів (Іран, Сирія, Венесуела і ін.) та явно вираженими реваншистськими намірами по відношенню до народів-сусідів. Лише поява третього полюсу сили — Китаю, який, хоча й не в такій примітивній і грубій формі як РФ, та все ж доволі чітко посилає недвозначні сигнали про свої геополітичні амбіції — надає нового забарвлення ситуації, що склалася у постмонополярному світі. Чим змушує Захід все більше турбуватися про свою безпеку і політичну стабільність.

Отже, як показає сучасний порядок денний, продовження існування та подальше розширення НАТО є недаремним. А виклики сучасності надають західним урядам розуміння того, що Альянсу й надалі потрібно розвиватися в якості гаранта безпеки усього євроатлантичного простору з необхідністю спонукання країн-членів до кращого фінансування свого безпеково-оборонного сектору.

Варто підкреслити, що в НАТО поступово розуміють про необхідність не лише долучення регіону Балкан до спільної стратегії безпеки, а й поглиблення співпраці з партнерами зі Східної Європи, зокрема Україною. Адже вороже ставлення РФ до суверенних народів не залишилося поза увагою Брюсселя і Вашингтону, особливо після анексії Кримського півострову та окупації частини території українського Донбасу. Усвідомлення загрози рецидиву «холодної війни» та перегляду Кремлем повоєнного світоустрою стало причинами як для укріплення самого Альянсу, так і для допомоги постраждалим від російської агресії країнам.

У розрізі зазначеного, дуже важливо, що Україна у 2019 році здійснила поправки до Конституції, які закріплюють прагнення України стати членом Європейського Союзу і НАТО. Звичайно, питання членства Києва в Альянсі поки що не стоїть на порядку денному. Навряд чи долучення до блоку світить Україні й у середньостроковій перспективі. Та все ж, сам процес досягнення мети інколи буває важливішим за саму мету і, можливо, приклад Північної Македонії може слугувати тим маяком (Скоп’є також не було гарантовано приєднання), в напрямку до якого, долаючи численні політико-економічні шторми, поступово рухатиметься наша держава.

Таким чином, користуючись нагодою, хочеться привітати Північноатлантичний альянс з сімдесят першою річницею від дня його заснування. А Республіку Північна Македонія — з завершенням процесу ратифікації протоколу про приєднання до НАТО та побажанням нових звершень на шляху до цивілізованого співтовариства.

З огляду на зазначене, добрим знаком є позитивні сигнали з боку офіційного Брюсселю на адресу Північної Македонії і сусідньої Албанії (такий собі балканський тренд) про початок переговорів про їх вступ до ЄС. Адже чим більше міцнішатиме Захід, тим стабільнішим буде політико-безпекове середовище у всьому світі.