Нема спокою у Кремлі. Післямова до візиту Зеленського в США

Американський вояж президента України Володимира Зеленського перебував під пильною увагою Кремля. І це зрозуміло. Російській владі конче важливо було визначити, як нова американська адміністрація співпрацюватиме з Україною. А також те, як загалом вибудовуватиметься зовнішня політика США у постафганський період. Не просто так секретар Ради безпеки РФ Микола Патрушев порівнював Україну з Афганістаном.

Не секрет, що російська зовнішня політика перебуває в парадигмі XIX – поч. XX ст., а це епоха Віденської системи міжнародних відносин, з притаманними їй «концертом великих держав» та «балансом сил». Адже така система цілком влаштувала би Кремль, коли потужні центри сили вирішували б долю усієї світової політики, а інші країни автоматично визнавали б встановлений порядок.

Власне тому Київ в путінській системі координат не мав би проводити повноцінну зовнішню політику, а навпаки, повинен був би коритися волі великих держав, до яких Росія себе неодмінно відносить. Тобто Україна мала б виконувати роль умовного «Афганістану», де лише у владних кабінетах впливових світових акторів готувалися б ті чи інші рішення.

Тому поїздка українського президента до США з усіма досягнутими домовленостями отримала вкрай негативне висвітлення в РФ — з намаганнями усіма можливими способами дискредитувати як сам факт візиту, так і досягнуті під час нього результати. Одним із таких результатів, що сильно роздратував Кремль, слід вважати вищезгадану угоду про оборонне партнерство, підписану главами міністерств оборони України та США.

Документ передбачає підтримку з боку Вашингтону суверенітету і територіальної цілісності України, засуджує російську окупацію Криму та агресію на Донбасі, підтверджує права України самостійно визначати свій зовнішньополітичний курс. Також угода передбачає двостороннє співробітництво між Україною і США в галузі безпеки, включаючи повноцінну програму тренувань та навчань, які ефективно допомагають Україні протидіяти російській агресії. Заначений момент угоди взагалі неабияк збурив Кремль, через що прес-секретар президента РФ Дмитро Пєсков навіть назвав досягнуті домовленості «дружбою проти Росії».

«Російська тематика була високо на порядку денному американо-українських переговорів. На жаль, в основному зі знаком «мінус». Скоріше, кажучи по-простому, там мова йде про українсько-американську дружбу проти Росії. Тобто вони дружать не для себе, а проти Росії. Це може викликати тільки жаль», — заявив Пєсков.

Представник Володимира Путіна побоюється, що військова допомога Вашингтону може позначитися негативним чином на конфлікті на Донбасі. Також, за його словами, викликає жаль «антиросійська риторика» президентів України і США щодо Криму.

Подібні «побоювання» й висловлювання «жалю» є для Києва давно знайомими меседжами. Адже таким чином Москва надсилає сигнали про неодмінне настання наслідків від тих чи інших неугодних для неї дій.

Цей раз не став винятком. Так, 3 і 4 вересня в тимчасово окупованому Криму після обшуків було затримано п’ятьох кримських татар, серед яких перший заступник голови Меджлісу Наріман Джеляль. Останньому висунули підозру в диверсії, що передбачає покарання у вигляді позбавлення волі від 12 до 15 років.

Що вже казати про Донбас. Іще за кілька днів до зустрічі «Зеленський-Байден» бойовики вперше за чотири роки обстріляли з артилерії Авдіївку, внаслідок чого восьмеро українських військових отримали поранення.

Зазначені дії Кремля на окупованих територіях цілком можна пов’язати як з візитом президента України до США, так і з новими політико-дипломатичними ініціативами Києва на кшталт «Кримської платформи». Адже Росія воліє усіма можливими способами довести, що ніхто не вправі посягати на сферу її геополітичних інтересів, не кажучи вже про привернення уваги світової громадськості до її злочинних дій.

Так, відповідаючи на питання про результати зустрічі Зеленського з Байденом і про можливість зустрічі «Зеленський-Путін», Пєсков заявив, що питання приналежності Криму не може бути темою для обговорення на переговорах двох лідерів. Він зазначив, що саме з цієї причини підготовка саміту президентів двох країн не просунулася.

«Як нам кажуть в Офісі президента України, Зеленський хоче обговорювати Крим. Крим з якої точки зору? Явно не з тієї точки зору, що це регіон Російської Федерації. І в цьому плані це не може бути пунктом порядку денного переговорів», — наголосив прес-секретар Путіна.

Цілком очевидно, що РФ й надалі поводитиме себе як головний світовий антагоніст, застряглий у Віденській системі міжнародних відносин. Й зовсім скоро світ вчергове в цьому переконається. Наприклад, під час російсько-білоруських навчань «Захід-2021», які може бути використано для подальшої інтеграції Росії та Білорусі, де остання у повній мірі визнає той порядок, який диктує Кремль.

Неодмінно Москва скористається й ситуацією на Близькому Сході — після виходу американців з Афганістану. Наразі важко сказати, яким саме чином. Але те, що Росія та Китай від цього перебувають в ейфорії, сумнівів немає.

Власне, це є ще однією причиною, чому росіяни порівнюють Україну з Афганістаном. Адже, як вони можуть допускати, якщо США через двадцять років війни не змогли побудувати в Афганістані процвітаюче демократичне суспільство, така ж приблизно доля може очікувати Україну.

Втім, як показали події останнього часу, Україна — не Афганістан. І Вашингтон посилає достатньо чіткі посили, що Америка не планує відвертатися.

Хоча в Росії й говорять про те, що візит Зеленського був провальним, аргументуючи відсутністю, для прикладу, конкретики з термінами вступу України до НАТО, це не скасовує того факту, що адміністрація Байдена зробила Києву безпрецедентну політико-економічну пропозицію. А це, зокрема, виділення коштів на різного роду допомогу (включаючи військову), укладення «Укроборонпромом» багатомільярдних контрактів із потужними американськими компаніями, планування будівництва п’яти енергоблоків для українських АЕС тощо.

Хай там як, своєю риторикою російські пропагандисти вкотре довели, наскільки продуктивними і, почасти, проривними були переговори президентів України та США. Результати говорять самі за себе, що, в свою чергу, має засвідчити Кремлю про те, що «концерт держав» канув у Лету іще століття тому.

Станіслав Желіховський,
кандидат політичних наук,
провідний фахівець Дипломатичної академії України
імені Геннадія Удовенка при МЗС