Підсумок двох років президентства Петра Порошенка

Ба, більше – не зовсім ясно з напрямком, куди вона рухається. І цьому є як внутрішні причини, так і зовнішні.

Внутрішньою причиною є розмитість планів. Україна президента Петра Порошенка застрягла на етапі асоціації з ЄС. Про плани повноправного членства у ЄС чи НАТО вголос, окреслюючи це як чітку політичну мету, президент не говорить. Тому все обмежується смішними дрібними планами на кшталт безвізового режиму з ЄС чи тієї ж асоціації з ЄС. Такі цілі можуть ставити перед собою такі країни, як Марокко чи Південно-Африканська республіка – і вони її, на відміну від України, досягли. Назагал цей асоційований статус у різних формах має 32 країни – навіть невизнана Палестинська автономія. Але не Україна. І це після двох Майданів і звитяжної війни на Сході.

Але є і дійсно незалежні від України причини, які роблять цей процес дещо примарним. І першою з них є внутрішня криза в самому ЄС. ЄС не лише відійшов від планів тіснішої інтеграції і прийняття Європейської Конституції – навпаки, він все більше розмивається національними егоїзмами. І не лише про Грецію йдеться, але й про Велику Британію, Угорщину, а остатніми часами і, о диво, Польщу. Внутрішня інтеграція ЄС диференціюється. І ми повинні знайти свою швидкість інтеграції з ЄС. ЄС змінюється і навіть проголосивши, що ми йдемо у ЄС, ми застанемо там зовсім іншу політичну конструкцію, ніж сьогодні. Тому сьогодні ми йдемо до ЄС не дуже знаючи, куди насправді потрапимо. І ніхто не знає, бо ніхто не знає, яким буде ЄС за кілька років. Вже не кажучи – в яких межах. Особливої пікантності цьому процесові в українському випадку додає його розтягнутість у безкінечність – до точки на горизонті, яка з кожним нашим кроком до неї весь час від нас відсувається…

Те саме стосується і ще більш нагальної потреби України – інтеграції «з» чи «в» НАТО. Про це президент мовчить. Хоча важко щось говорити, коли кандидат на президента США Дональд Трампзакладає у свою передвиборчу платформу те, що він розпустить НАТО. Отож далі і коментувати нічого. Але така мета – чітко і зрозуміло – не вербалізується.

А тут ще й війна, корупція, немічність і дрібничковість політичного класу України.

Це призвело на другому році президентства Петра Порошенка до величезної втоми суспільства. Однак ця втома має два боки. З одного боку люди страшенно виснажилися і розчарувалися. Але з іншого в суспільстві наростає лють. Ці обидві тенденції я вважаю нормальними.

В Україні політичний процес не зупинився, як би багатьом хотілося. В Україні йде другий рік соціально-політичної революції. І ці процеси від політичного класу України а тим більше від президента Петра Порошенка не залежать. Якщо цей політичний клас і президент будуть рухатися хоча б не відстаючи від цього процесу, то у них є шанс вижити. Якщо ж ні – то їх знесе суспільно-політичний потік. Звичайно, за інших якостей і політичного класу і президента можна було б говорити, що вони очолюють цей процес. Однак сьогодні я не переконаний, що хтось відважиться на таку тезу. Тому для них залишаються дві опції – пробувати рятуватися не заважаючи цим процесам, або ж бути ними знесеними.

Що не вдалося і що вдалося Україні на чолі з президентом Петром Порошенком за ці два роки?

Отож Україні і президенту Петру Порошенку не вдалося:

1.1. Здійснити деолігархізацію – зменшити вплив олігархічних кланів на суспільний і політичний процес в Україні. Вплив олігархів тільки посилився.

1.2. Здійснити люстрацію як очищення влади. Тут президент Порошенко наштовхнувся на агресивний опір професійних корпорацій на кшталт судової, прокурорської, міліцейської. Ці корпорації наскрізь пронизані корупцією – тільки задля неї вони і існують. Вони організували ефективний опір навіть спробам очищення. І перемогли. Хоча залишається ще питання – а чи з ними так вже й боролися – і це закид президенту Петру Порошенкові.

1.3. З огляду на невиконання двох попередніх пунктів Україні президента Петра Порошенка не вдалося навіть підійти до подолання корупції – а під нею я розумію не боротьбу з поодинокими хабарниками, а відновлення функціональності державних інституцій, які є дисфункційними, не діючими, а, отже, у справжньому сенсі цього слова корумпованими. Ці інституції не виконують своїх функцій і обслуговують інтереси тільки олігархату та корупційних корпорацій.

1.4. І остання з великих справ, яка мала бути виконана у відповідності з передвиборчими обіцянками президента – не вдалося звільнити тимчасово окуповані території Криму та Донбасі. Інше питання – а чи це було можливо. І ще інше – а чи так вже потрібно з тим поспішати.

1.5. Тобто президент Петро Порошенко не реалізував своєї головної передвиборчої обіцянки – він не повернув миру в Україну. Попри мінські домовленості ледь не щодня російські окупанти вбивають чи ранять одного-двох українських солдат. Інше питання, що передвиборчі обіцянки завжди дуже далекі від реальності. Однак в ситуації війни таке не вибачається, бо президента Петра Порошенка обрали як «президента миру» - і в цьому проявилася інфантильність самого народу.

Що ж Україні президента Петра Порошенка вдалося?:

2.1. В Україні за ці два роки консолідувалася нова українська політична нація, яка взяла за свій фундамент засаду громадянства. Щоправда безпосередньо президент Петро Порошенко до цього не причетний – це об’єктивний суспільно-політичний процес. Хоча з іншого боку, він не розколював цю нову українську політичну націю, як це робив Янукович.

2.2. Було призупинено (саме так – призупинено) подальшу агресію Росії Путіна в Україні. Бо фронт міг би стояти і по Дніпру, і по Збручу – військових можливостей на це у Путіна було достатньо. Хоча, можливо, що Путіна зупинило не так українське військо та добровольчі загони, як негласна відмова України в особі президента Петра Порошенка від глибокої трансформації українського суспільства і осягнення амбітних геополітичних планів по інтеграції у ЄС та НАТО.

2.3. Україні і президенту Петру Порошенку, не дивлячись на попередньо не виконані завдання, вдалося не розгубити своїх геополітичних союзників в Європі та у Північній Америці. І навіть набути нових – як от Туреччину.

2.4. Розпочалися скромні спроби реформування окремих сфер – поліції, енергетики, самоврядування…

2.5. «Здобутком» України я вважаю і примусову деіндустріалізацію Донбасу – це результат не так чиїхось свідомих дій, як війни. Цей процес мав давно відбутися, однак всі без виключення президенти, прем’єр-міністри і правлячі партії цього панічно боялися. І ось процес відбувся силою обставин. Замістьпостсовєтської індустрії на Донбасі потрібно буде будувати економіку ХХІ століття. Якщо до цього дійде, звісно. На разі там відбувається процес децивілізування – цивілізаційного відкату, архаїзації. По-суті це розчищення платформи під новітні технології.

2.6. Неочікуваним здобутком такого стану справ стало те, що, що в Україні зберігся революційний потенціал. Суспільство не спить і в ньому зріють сили, які набагато більше готові діяти, ніж це було напередодні двох попередніх Майданів влітку 2004 р. та влітку 2013 р.

2.7. Ще одним неочікуваним здобутком я вважаю те, що за два роки президентства Петра Порошенка Україна відпрацювала/зужила перший набір після майданних політиків, які були рекрутовані у велику політику в 2014 році. Тепер вони так чи інакше «спалені» - відпрацювали, що могли (якщо працювали), і, гадаю, будуть маргіналізовані, викинуті з політичного процесу. Це відкриває поле для наступної генерації політиків – але їх ще буде потрібно формувати і консолідовувати.

Ось такі, як на мене, найбільш очевидні результати двох років президентства Петра Порошенка.

Джерело: Незалежний культурологічний часопис