Дурні при владі: великий секрет геополітики

Є поширена, але помилкова думка: рішення, що приймаються урядами, завжди виважені, цинічні та далекоглядні. Адже там не дурні та наївні люди сидять! Ця думка живуча, як цвіль під раковиною. Вона не полишає масові свідомість навіть незважаючи на очевидне: багато урядів різних держав ведуть себе то як діти, то як ідіоти, то як діти-ідіоти, з катастрофічними наслідками не тільки для держав, але й для самих себе.

Важливі для всього людства рішення часто приймаються на основі ілюзій та самонавіювання. Ба більше, часто ці ілюзії, наприклад, думка, що у випадку нападу Росії Україна впаде за два-три дні – стають загальною думкою та експертною оцінкою усього просвітленого людства. Тим більш шокують результати перевірки на практиці.

Нещодавно Володимир Путін заявив, що слідує стопами Петра Першого. Збирає – себто, «повертає» – землі. Мовляв, доля така йому випала.

Приклад справді непоганий. Але він тримав в голові Північну війну Петра. А у Петра були й інші кампанії, з ще більш цікавою історією.

Наприклад, Персидський похід.

Якщо глянете на цю мапу, вас може здивувати Росія на південь від Каспія. Аж там, де зараз Іран. Вона там справді була, але недовго.

Росія займається мародерством з давніх часів

Це – результат військової кампанії, що тривала у 1722-1723 роках. Для її проведення цар Петро зібрав велику коаліцію, в яку увійшли низка ханств Північного Кавказу, вірмени та грузини, а також Гетьманщина. В сумі військо, що рушило на Персію, складало до 100 тисяч осіб, серед яких понад 10 тисяч були українцями.

Офіційним приводом, за доброю російською традицією, була «допомога» персидському шаху. Мовляв, колишні васали шаха, повсталі лезгіни, під час зайняття міста Шемахи пограбували російських купців. Треба купців захистити та шаху допомогти, повстанців на місце поставити.

Реальність була значно прозаїчнішою: Петро мародерив. Шахська Персія знаходилася у стані громадянської війни, сама столиця шаха Ісхафан була в осаді повстанців, але рятувати шаха у Петра і в думках не було. В нього в думках було інше: окупувати частину Ірана, щоб мати доступ до торговлі індійськими товарами. План був такий: окуповується Північний Іран, і через річку, що сполучає Індію з Каспієм, тече потік індійських товарів. Потім річками він доправляється в Європу, і вуаля – Росія витісняє Англію з європейських ринків, бо має коротший та простіший шлях доставки. Паралельно планувалося посилити позиції імперії в регіоні та її вплив на християн Південного Кавказу.

Що могло піти не так?

Та наче все пішло так. Персія, що тоді знаходилася в стані напіврозпаду, не могла чинити опір. Союзницькі війська хвацько погромили місцевих феодалів Прикаспійського регіону, після чого шах від безвиході погодився уступити ці землі Росії. Перемога!

Чому ж зараз ці землі не в складі Росії?

Географія, безсердечна лярва! В ідеальному розрахунку Петра Першого була одна маленька хиба: річки, що йшла з Індійського субконтиненту та впадала до Каспію, не існувало в природі. Коли Південний Каспій вже було захоплено, цей факт постав перед царем емпірично. Нема річки. Взагалі нема.

Нагадаю на дворі були не часи Геродота, а XVIII сторіччя, а Персія – не Патагонія. Зайвий раз перевірити наявність річки було хоч і не дуже просто, але можливо. Але військова кампанія із збором стотисячного війська, хай і була абсолютно переможною на полі бою, була приречена на стратегічну поразку просто тому, що цар виходив з хибних уявлень про облаштування світу.

Вже у 1735 році спадкоємці Петра повернули персам захоплені території, і навіть заключили з ними союз для спільного протистояння туркам. Як результат, для тодішніх союзників Росії на Південному Кавказі, грузинів та вірмен, повернення мусульманського володарювання стало катастрофою.

Дуже повчальна з усіх боків історія.

Інколи війни начинають просто через дурість. Просто через неадекватне сприйняття дійсності. В такому випадку, незалежно від результатів на полі бою, стратегічно війна завершується нічим, здобутки доводиться віддавати, а для тих, хто здуру вирішив допомогти агресору, наступають важкі часи.

Щось спільне у Путіна та Петра Першого і справді є. Але навряд чи те, в чому Путін хоче бути на нього подібним.