З радянського колгоспу, навіть за війни, Україна перетворюється на європейську державу

Я маю суперздібність. Я вмію помічати зміни в речах навіть тоді, коли вони поступові та непомітні для інших.

Я багато їжджу Україною. І бачу, як крізь сірий совок, як квітка крізь асфальт, пробивається українська хазяйновитість. Як колись невиразні села перетворюються на яскраві та мальовничі. Як радянські міста потроху стають приємними для ока та життя. Як з'являються бордюри, доріжки, крамнички та реклама, за яку не соромно.

Як з радянського колгоспу Україна, навіть за війни та бідності, перетворюється на затишну європейську державу.

Ми могли зробити це століття тому. Ми мали зробити це століття тому. Нам завадили. І досі хочуть затягнути нас в колективну обригану Сизрань, де Мінськ – шедевр містобудування.

Дякую, але ні.

Дякую, вороженьки, але простіше вас поприбивати. З усіма вашими літаками, ракетами та ядерним арсеналом, що чудово стирчатиме з вашої дупи, як квіточка з клумбочки.

Нам є, за що воювати. Наша країна проростає.