Коли ж «заграниця» нам допоможе?

Майже три місяці триває «велике стояння» на Майдані Незалежності у Києві. Наприкінці січня аналогічні події сколихнули ряд регіонів України, але зрештою і там запанувало хитке позиційне перемир’я, що не триватиме довічно. Один з можливих подальших сценаріїв — це зовнішнє втручання. У якій формі й коли це може статися?..

-- З запізненням на півтора століття

Якщо розглядати нинішню українську єврореволюцію за метою та суспільними завданнями, швидко з’ясується, що нам дуже не пощастило. Адже насправді це — буржуазно-демократична революція, подібна до низки європейських 1848-1849 років. Хіба що з поправками на близьку до постіндустріальної структуру вітчизняної економіки, в якій поряд з такими традиційними галузями, як металургія, хімія, добувна промисловість і машинобудування, великого значення набувають енергетика, транспортування товарів і енергоносіїв, будівництво, торгівля, послуги зв’язку, ІКТ й ІТ, різноманітний малий та середній бізнес. Тут створюється і значна кількість нових робочих місць.

Стримування розвитку усіх цих галузей постсоціалістичною бюрократією, що керується чи то феодальними, чи кримінальними принципами, й спричинило соціальний вибух. Тому метою української єврореволюції може бути тільки побудова держави, національної за суттю, а не лише за формою, а головним завданням є ліквідація корупціогенного прошарку, що кардинально поліпшить бізнес-клімат.

У світі ж панує глобалізація, що навпаки передбачає утворення різноманітних міждержавних об’єднань, союзів, співдружностей. Прагнення побудувати національну державу їй суперечить, тому наша єврореволюція дуже нагадує автомобіль початку ХХ ст. «руссо-балт», що збирається на конвеєрі підприємства Audi Ukraine.

Зараз наша країна географічно опинилася на кордоні двох союзів: Митного та Європейського. Природно, тепер розглядаються різні варіанти подальшої тісної співпраці (аж до входження) України з один з них. І навпаки, варіант «цивілізаційного містка між Сходом і Заходом» та стара добра політика багатовекторності всіляко критикується.

Є різні варіанти співпраці з одним чи обома союзами, що різняться між собою ступенем «тісноти» встановлюваних зв’язків: одна річ — підписання Угоди про асоціацію і зону вільної торгівлі й зовсім інша — введення на нашу територію обмеженого іноземного військового контингенту. Хай як прикро говорити це, але поступово й невідворотно саме останній варіант стає дедалі ймовірнішим.

-- Як посваритися з усіма

Українська економіка є надміру відкритою, орієнтованою на зовнішні ринки. Тож для реальних та потенційних зовнішніх партнерів України дуже важливо, щоб нашу державу очолювало притомне відповідальне керівництво. Якою мірою ці якості притаманні, насамперед, президенту Януковичу, стало очевидно за останні три «євромайданівські» місяці. До того наша країна повним ходом неслася назустріч Європі, як раптом напередодні Вільнюського саміту крутнулася на місці, й Угоду про асоціацію не булу підписано. Тому що погана. За нікчемну підготовку Угоди президент пригрозив покарати винних — і не покарав нікого.

За розгін протестувальників у ніч «кривавої суботи» від роботи були відсторонені троє, даруйте, «пішаків» — тепер усі троє амністовані й готові повернутися у владу. Остаточно ж Віктор Федорович перетворився на політичний труп в очах ЄС і США після січневих сутичок на вул. Грушевського, де пролилася кров і з’явилися перші загиблі. Цивілізований Захід з величезним пієтетом ставиться до рівня легітимності влади в очах народу. За західними мірками, в Україні давно вже треба було провести перевибори для легітимації влади. Бо після всіх перелічених «кидків» і нахабно невиконаних обіцянок влада не може вважатися легітимною.

Внаслідок псування стосунків на західному напрямі нашу країну за інерцією кинуло на Схід. Проте результат і тут виявився аналогічним. Віктора Януковича із задоволенням прийняли би до клубу лідерів країн Митного союзу, якби Євромайдан вдалося швидко розігнати, активістів та лідерів опозиції заарештувати. Але наш президент цю ініціацію не пройшов.

А тут ще незрозуміла історія з «російськими мільярдами» сталася. Відомо, що після зустрічі з Володимиром Путіним 17 грудня наш президент привіз неабиякі трофеї у вигляді ціни на природний газ $268,5 за 1000 куб.м та $15 млрд кредиту для братнього українського народу. І що ж?! У січні ціна на газ залишилася на старому рівні (а обізнані люди подейкують, що нібито навіть трохи зросла). Перший транш у розмірі $3 млрд на стан української економіки не вплинув жодним чином, розчинившись у нетрях нашої банківської системи. Заборгованість за раніше закуплений газ додатково зросла, хоча $3 млрд мало би вистачити на її погашення. Після стількох проколів й на Сході вищих керівників нашої країни навряд чи вважатимуть відповідальними лідерами…

Та найгірше в тому, що впливовість і відповідальність лідерів опозиції не відрізняється від впливовості й відповідальності чинної влади. Кожному з них всередині країни довірятиме обмежений контингент симпатиків. Як же тоді бути на міжнародному рівні?! Чи можуть лідери інших країн (насамперед, двох союзів — Митного і Європейського) мати певність, що з новим президентом або прем’єр-міністром варто домовлятися про щось? Де гарантії представницькості влади, яку вдасться сформувати на базі опозиції?..

-- Паспорти «Донецької республіки»

Таким чином, від зміни місць політичних доданків сумарна ситуація в Україні все одно не зміниться. Поки що не тільки наявна політеліта, але й українське суспільство в цілому не здатне висунути лідера нації, який користувався би беззаперечним авторитетом як всередині країни, так і за кордоном. Між тим, без висування такого лідера громадянський конфлікт в Україні не припиниться. А йдеться ж про 45-мільйонну європейську державу з чималою територією, що перебуває на межі дефолту…

Звідси простий і вбивчий за своєю суттю висновок: і такого лідера, і вищих державних чиновників доведеться завезти ззовні, з-за кордону. Інший варіант — передача України під зовнішнє управління з частковою або ж повною десуверенізацією. Хай як це сумно, але у разі подальшої ескалації конфлікту всередині країни шансів на пошук іншого виходу дедалі меншатиме. Перша кров пролилася, можливості для нарощування протистояння далеко не вичерпані. Ситуація може стати ще гіршою, значно гіршою. Якщо її розв’язуватиме завезена з-за кордону «команда професіоналів», без чужого військового контингенту за спиною не обійтися.

У цьому зв’язку варто звернути увагу на нещодавнє святкування 96-річчя Донецько-Криворізької республіки, під час якого всім охочим роздавалися паспорти неіснуючої «Донецької республіки». Трохи раніше влада деяких південно-східних областей заговорила про федералізацію України (з можливістю подальшого відокремлення) настільки гучно, що отримала наганяй від партійного керівництва. Все це болісно нагадує події напередодні початку російсько-грузинської війни 2008 року. Тоді жителям Абхазії та Південної Осетії також роздавалися паспорти іншої держави, яка потім виступила на захист «свого» населення цих територій, що потерпало від войовничих націоналістів. Захист відбувався за допомогою танків та авіації.

В такому контексті перспективи для України вельми сумні. Подейкують, що ці перспективи не стали жахливою дійсністю лише через проведення зимової Олімпіади у Сочі. Теоретично, захист від «військ НАТО» й «орд бандерівців» може розпочатися тільки після 23 лютого.

Хоча причина може бути й іншою. Наприклад, досі остаточно не зрозуміло, які південно-східні області України увійдуть до новоявленої «Донецької республіки», яке місто буде столичним, стане нове утворення російською губернією, автономією чи протекторатом, братимуть участь у вторгненні регулярні частини чи вистачить добровольчих загонів тощо.

-- Гарвардське пташеня

Луганські козаки вже відкрито просять Володимира Путіна захистити їх від агресії НАТО, тож можна прикинути аналогічний план «західного удару». Але оскільки паспортів «Бандерштату» з безстроковими шенгенськими візами ніхто у Західній Україні не роздає, а кляті «галіцаї» чомусь не просять Брюссель захистити, наприклад, польсько-, болгарсько- й угорськомовних українців від «довгої руки Москви», ніякої симетрії все одно не вийде.

Та й загалом, у натовську агресію якось не віриться. Звісно можна пригадати Югославські війни та дві тогочасні операції НАТО — «Обдуману силу» в 1995 році й «Союзну силу» в 1999 році. Проте Югославія 90-х років не межувала одночасно з ЄС та Росією, тож її територія не могла перетворитися на майданчик прямого зіткнення натовських і російських військ — а це шлях до пекла ІІІ Світової війни із застосуванням зброї масового знищення. Не для того Франція й Німеччина створювали у повоєнній Європі спільний ринок, щоб усе скінчилося обміном потужними ядерними «привітами»…

Тож навряд чи страхи луганського козацтва мають під собою реальну основу. Операція НАТО в Україні — це жупел, не більше. Втім, проблема дефіциту притомних відповідальних кадрів у вищому керівництві України нікуди не дівається, й цивілізований Захід якось мусить її вирішувати…

Хоча доводити справу до прямого військового втручання зовсім не обов’язково. Можна діяти більш гнучкими дипломатичними методами, які пояснимо на прикладі вже згадуваної Грузії. От був такий собі Михаїл Саакашвілі, свого часу він закінчив магістратуру Колумбійського університету, здобув ступінь в Університеті Джорджа Вашингтона, навчався у Флоренції й Гаазі. Потім повернувся додому, переміг на дострокових президентських виборах у 2004 році й багато в чому змінив обличчя рідної країни. Не подобається цей приклад?.. Можна згадати творця сінгапурського економічного дива Лі Куан Ю — випускника Кембріджа.

Припустимо, що зовсім невдовзі на українську політичну арену вийде молодий амбітний випускник Гарвардського університету (чи іншого американського або європейського вишу), який активно включиться у наше бурхливе політжиття. Якщо за спиною у цього «гарвардського пташеняти» буде готова команда однодумців (яку свого часу мав Лі Куан Ю) — тим краще! Але і саме по собі «гарвардське пташеня» — це вже чимало… бо домігшись успіху на дострокових виборах (яких Захід і чекає), воно поведе Україну під крильце ЄС і захист НАТО.

Звісно, можна заперечити, що у нас вже був патріотичний президент прозахідної орієнтації з «руками, які нічого не крали». Та Віктор Ющенко навчався не у США і не в Європі, а у Тернопільському фінансово-економічному інституті, аспірантуру закінчив також в Україні. Практикою доведено, що вітчизняна освіта не розвиває антикорупційне мислення. Таку можливість забезпечують Гарвард, Прінстон чи Йєль.

А як же бути з нормою законодавства про обов’язкове проживання кандидата у президенти протягом певного часу в Україні?.. Якщо повернемося до Конституції 2004 року, то «гарвардське пташеня» виборюватиме іншу посаду — прем’єр-міністра. Та й законодавство може раптом змінитися, для України це не проблема…

Отже, перспективи допомоги «заграниці» залежать від того, що скінчиться раніше: Олімпіада-2014 чи перемир’я на вул. Грушевського. А також чи вдасться сформувати технічний перехідний уряд і домовитися про повернення до Конституції-2004 й дострокові вибори.