Лист Данилу Яневському. Навіть Сталін не мав такого безвідмовного кривосуддя...

Данило, вітаю!

Дякую за твій лист і перепрошую за довгий час підготовки моєї відповіді, що пов'язаний із фінішними боями у суді.

Мій процес і правда був, як ти пишеш, дуже далеким від права і відтак – дуже прогнозованим у своїй обвинувальній неминучості.

П’ять місяців цього вже другого судового фарсу я ловив здивовані погляди судді та прокурорів, які ніяк не могли втямити: навіщо він так пручається, викладає максимум моральних та фізичних сил, якщо а) – вже все вирішено, б) – вирок по першому процесу поглине цей абсолютно нікчемний епізод про оперативно-розшукову діяльність в справі отруєння Ющенка. Воно і ясно – людці, які добровільно погодилися на рабське виконання ролі слухняних коліщаток політичної розправи, не могли й уявити, що для Луценка є важливим суспільний, а не особистий результат цих судилищ.

Адже від першого дня незаконного, за висновком Європейського суду з прав людини, арешту вся ця підкреслено абсурдна справа була тестом. Мене випробували на силу духу і вірність політичним поглядам. Судову систему – на присутність бодай якогось ступеню об’єктивності та незалежності, необхідного для існування правової держави. Політичну верхівку екзаменували на наявність хоч мінімального розуміння різниці між законом і помстою. Суспільство вцілому і активна громадянська його частина теж здавала іспит на притомність.

У великий мірі ти, Данило, правий. В цьому контексті справу Луценка дійсно можна порівняти зі справою Бейліса столітньої давності, коли абсолютно невинну людину намагалися зробити не тільки вбивцею, але і каталізатором ксенофобії чорносотенного бидла. В силу очевидних причин я не беруся давати оцінку результатам випробувань піддослідного, політичних діячів та суспільства. Єдине, що я, здається, в праві об’єктивно оцінити – це ступінь деградації судової системи.

За будь-якими параметрами нинішнє українське кривосуддя разюче програє судочинству царської (!) епохи «тюрми народів».

Ключовим елементом цього, безумовно, є відсутність з певного часу на наших землях такого дієвого механізму народовладдя (іншими словами - демократії) як суд присяжних. Та й навіщо б він був потрібний бандитським режимам, які з 1917 року знали лише право нічим необмеженої сваволі щодо добровільних і не дуже підданих.

Я готовий посперечатися із багатьма тезами твоїх іконоборчих книжок циклу «Проект «Україна», як от – із приреченістю спроб державної незалежності України в 1917 році. Але, думаю, що ти правильно формулюєш головну причину провалу державотворчих зусиль, якою було повне нехтування лідерами УНР того засадничого факту, що держава – це, перш за все, гарантія правових відносин, а не майданчик для стихійного розбою, яке освячувалося гаслами соціальної та національної справедливості. А відсутність пріоритету права в УНР логічно привело до стихії розправ і грабежу, що й кинуло країну в руки більшовицької влади, яка це пропагувала і організовувала значно майстерніше.

В цьому контексті показово, що режим Гетьмана П.Скоропадського, який, і на мою думку, був найбільш практичним у спробі побудови Української держави, разюче відрізнявся від жовто-блакитних і червоних соціалістів саме у царині права. Досить загадати, що попри вимоги Гетьмана знайти статтю під арештованого Головного отамана С.Петлюру, і тогочасний міністр юстиції, і навіть начальник гетьманського штабу відповіли: «Петлюра – ворог, але не злочинець». Уявити таку відповідь Януковичу від нинішніх чиновників та суддів незалежної європейської України – верх політичного невігластва. А уявити, що Симона Васильовича після цього перепросили на особистій зустрічі у Гетьмана і відпустили на всі чотири сторони – просто неприпустимо кожному початківцю українського політичного життя!

На жаль, нинішні порядки ґрунтуються на зовсім іншій, сталінській моделі, коли Вождь доводить вказівку «фас!» і квоти репресій, а Особое совещание («трійки») виконують план, не заморочуючись ні фактами, ні процедурами.

Єдина відмінність від процесів 30-х років минулого (чи не так вже й минулого?) сторіччя – на сучасних українських судових фарсах усе ще присутня така фігура як захисник. Але це – чиста декорація, яка ні на що не впливає в злагодженій роботі прокурорсько-суддівської бригади: жодних свідків захисту, жодних документів захисту, жодних аргументів захисту. Адвокати в цій системі – жуйка на взутті, яку владі просто легше перетерпіти, ніж зішкребти.

Всі зміни Кримінально-процесуального кодексу, інших документів Адміністрації Януковича – лише димова завіса на кшталт демократичної сталінської Конституції. Папір все стерпить! А м’ясорубка системи робить своє. І той, хто вважає, що ці аналогії – перебільшення, хай оцінить факт, що нинішня Генпрокуратура виграє суди в 99,8% випадків! Навіть Сталін не мав такого безвідмовного кривосуддя…

Чи є вихід з цього замкнутого кола української історії безправ’я? Чи й правда, що колеса європейської історії не розраховані на наші дороги?

Будучи попри все невиліковним оптимістом, я думаю, що вихід є. Як на мене, ми маємо подолати три ключові проблеми: а) знецінення поняття честі у людей, обтяжених державною функцією, б) відсутність механізму очищення державного апарату за зрозумілими і справедливими критеріями, не пов’язаними із політичними чи національними характеристиками особи і в) відстороненість суспільства від участі в державному житті.

Я розумію, як наївно виглядає заклик відновити честь слідчого, прокурора, судді в суспільстві, де, як ти пишеш, відсутні будь-які моральні імперативи та етичні обмеження. І все ж я не вірю, що вони повністю знищені. Коли я в 2005 і в 2007 році звільняв пачками заробітчан і садистів у погонах, то бачив віру в очах і відчував підтримку в плечах тисяч робочих конячок міліції, які хочуть жити й працювати за людськими правилами. І це дуже широко відчувалося в ті дні суспільного пробудження.

Згадую напіванекдотичний випадок, коли на один із особистих прийомів, які я постійно практикував у «глибинці», прийшов сільський вчитель з Тернопільщини. Він просив у мене довідку, що він розкаявся! Виявилося, що він у 2004-му році взяв від регіоналів гроші під зобов’язання дати 50 голосів на виборах. Проголосувало ж за Януковича двоє. Через деякий час дядька побили і вщент розтрощили меблі, які він на ті гроші встиг купити. Але біда не в тому. Село про все це дізналося і з ним ніхто не здоровається, не говорить і не п’є по святах!

Так що, Данило, ще не вмерла Україна! Хоча й дуже хвора. Причому хвороба аморальності, безпринципності і лакейства найглибше вразила саме тих, хто мав би лікувати суспільство. Відтак першим кроком до змін має стати заміна суціль гнилої державної верхівки. Я вірю, що особистий приклад і особиста політика першої особи в цій справі є визначальною.

Знаю точно: в МВС моїх часів і порядків наказ про вбивство журналіста, чи викрадення політика, чи знищення бізнесу був апріорі неможливим. Це, зокрема, було забезпечено і широким оновленням апарату, чисткою авгієвих стаєнь, які дісталися мені після десятиріч вседозволеності і безкарності закритої репресивної системи. Я казав і казатиму: якби таке ж широке оновлення відбулося тоді в прокуратурі і судах – ми б жили в іншій країні. Тому крок №2 – звільнення з посад тисяч слідчих, прокурорів, суддів, чиї дії визнані Європейським судом порушенням прав українців. Нагадаю, що Україна програла 800 таких справ, на черзі до розгляду зареєстровано ще 10 тисяч скарг.

Проте, ця умова створення нормального морального клімату, ясного пріоритету закону, загальнодержавного інтересу над особистим хоч і є важливою, але недостатньою. Досвід успішних демократій підказує нам, що для незмінності поняття правової держави при різних політичних змінах у владі слід забезпечити механізми широкої народної участі у владі взагалі і в судовій владі особливо. Відновлення повноцінного суду присяжних, виборність голів Апеляційних судів – як на мене, є ключовими кроками для відновлення незалежного від Адміністрації будь-якого Президента та Генпрокуратури судочинства.

P.S. Тримаюся. Насправді, в житті є дуже мало речей, які неможна пережити :).

Юрій Луценко,

Лук’янівське СІЗО, 22.08.2012 р.