Для Василя Стуса Віктор Медведчук був лише маленьким гвинтиком КДБ

Колись дуже давно, по-моєму, в 1988 році на одному із установчих засідань Народного Руху з’явилися представники міліції і сказали, що потрібно залишити приміщення бо воно заміноване. І тоді піднялася Михайлина Хомівна Коцюбинська, видатний літературознавець і просто людина з неймовірним життєвим стержнем і сказала: «Українці завжди плювати хотіли на провокаторів». І міліція пішла туди, звідки її прислали.

Пізніше Михайлина Хомівна зробила титанічну працю – вона була упорядником повного зібрання творів Василя Стуса, який був її другом і був одним із тих, хто навіть не думав, що можна зламатися.

Багато хто не пам’ятає, але взимку 1989 року (по-моєму саме тоді), було перепоховання Стуса в Києві. І тоді, в мороз, по Києву шла траурна процесія, яка налічувала щонайменше двадцять тисяч людей.

Потім, після перепоховання, хрест на могилі Стуса палили всіляки подонки. Але і це минуло, бо подонки подохли, життя їх перемололо.

Колись, не так давно був страшенний скандал, коли весь русскій мір горою став, щоб не дозволити назвати Донецький університет іменем Василя Стуса. Але університет все одно носить ім’я одного з наших найвидатніших поетів.

Для того, щоб пояснити, хто такий Стус, напевне вистачило б одного вірша, який багато в чому, був його умовним заповітом:

Як добре те, що смерті не боюсь я 
і не питаю, чи тяжкий мій хрест. 
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів'ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка, Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще 
і ружею заквітне коло шиб.

На жаль, фільм про Стуса робить людина, яка навіть теоретично не може його робити. І питання не в тому, що на цей фільм потрачені мільйони державних грошей. Проблема в тому, що фільм про Стуса робить боягуз і коньюнктурник. Вибираючи між тим чи покаже цей фільм коли-небудь телеканал Інтер і правдою, режисер вибрав найбільш ідіотичний, з точки зору справжнього митця варіант. Він вибрав третій варіант – варіант власного комфорту. Тим більше, що Інтер цей фільм все одно не показав би.

Хто такий Медведчук? Це працівник КДБ, якому в ті часи дали малесеньке партійне завдання. Чи є він кимось в історії життя Стуса? Не сьогоднішньої історії, не завтрашнього дня, а в окремому епізоді життя одного великого поета? Він є гвинтиком, на якого, можливо, сам Василь Стус, на відміну від родичів, ніколи в житті не звертав жодної уваги (книга Дмитра Стуса про батька підтверджує це). Але вирізати цю сцену зараз – це збрехати. Збрехати підло і ницо.

Тому, виправдання режисера – це виправдання боягуза, який підставив весь творчий колектив, але, що більш противно, він підставив всіх нас, хто хоче бачити правду.

І ще одне. Це, звичайно, не зовсім моя справа, але мені противно, коли син Стуса говорить, що він проти фільма взагалі, але ні слова не каже про те, що йому противно, що там вирізана сцена з Медведчуком.

А для всіх нас просто треба зрозуміти дві речі: нинішній момент – це прекрасний час, щоб перевидати «Палімпсести» і їх розкуплять. А, по-друге, за рік-два вийде нормальний фільм про одного з наших найвидатніших поетів.