Футбол і війна на Донбасі: Україні не вистачає свого «капітана Бобана»

Це перше, що кидається у вічі після перетину угорсько-хорватського кордону, коли порівнювати мадярську та хорватську території. Не беруся судити напевне, чи мають рацію ті, хто каже, що хорвати найближчі до українців за ментальністю, однак у повсякденному житті історичних паралелей можна провести чимало. Свою незалежність Хорватія відстояла в жорстокій майже чотирирічній війні із сербською югоармадою й відтоді ось уже понад два десятиліття поступово зміцнюється і стає на ноги. Судячи з того, що однією з центральних у столиці Загребі є площа тирана Йосипа Броза Тито, великосербське лобі там усе ще сильне. Однак загалом національна свідомість хорватів така міцна, що про своє майбутнє країні можна не турбуватися.

Перед входом на центральну трибуну національного стадіону «Максимір» у Загребі в ялівці потопає скромний, на перший погляд, пам’ятник. То монумент полеглим під час сербсько-хорватської війни 1991–1993 років фанатам місцевого «Динамо». Власне, з футболу все й почалося. 13 травня 1990-го на «Максимірі» проводився матч між затятими ворогами: загребським «Динамо» і белградською «Црвеною Звездою». Сутички в хорватській столиці тривали весь день, а під час гри фанати гостей, скандуючи «Загреб сербський», вибігли на поле. Зрозуміло, що Bad Blue Boys, фанати «Динамо», осторонь не лишилися. Попри брутальну поведінку міліції сербського походження, зі словами «Srbe na vrbe» вони прорвали кордони. Масова бійка тривала понад годину.

Помітивши, як двоє міліціянтів лупцюють кийками хорватського фаната, не стримався і вдарив правоохоронця ногою капітан «Динамо» Звонимир Бобан. Відтоді він став національним героєм. Взагалі ж події 13 травня 1990-го радикалізували відносини між Белградом і Загребом ще більше й невдовзі переросли в повномасштабну війну. У числі перших добровольців, які пішли боронити хорватську землю, були хлопці з Bad Blue Boys. Власне, так само навесні 2014-го вчинило й чимало ультрас різних українських клубів. Тож і не дивно, що напередодні недавнього матчу збірних Хорватії та України у відборі на мундіаль-2018 у Загребі гостьові фанати поклали до згадуваного монумента під «Максиміром» квіти.

Ось лишень свого Бобана в нас немає. Є окремі особистості на кшталт тренера Мирона Маркевича, футболістів Романа Зозулі чи Андрія Ярмоленка, які відкрито допомагають армії та пораненим українським бійцям. Але тих, для кого «спорт поза політикою», значно більше. Футболіст Євген Селезньов їхав грати за російську «Кубань» узимку 2016-го зі словами «мнє надо корміть сємью». А потім щиро дивувався, чому фанати виступають проти його присутності у складі збірної України на Євро-2016. Так само, попухнувши із зарплатами по кілька десятків тисяч доларів за місяць, уже під час війни по «довгий рубль» до Росії поперлися інші великі майстри м’яча: Богдан Бутко, Євген Зубейко, Артем Громов, тренери Юрій Калитвинцев і Геннадій Литовченко.

«Східняки, що з них візьмеш?» — скаже простий галичанин, почувши ці прізвища. Але ж є інші приклади. «Якби дістав пропозицію з Росії, звісно, поїхав би, — сказав у недавньому інтерв’ю львівський футболіст Дмитро Семочко. — Їду ж працювати. Що мені, наприклад, робити в Україні, якщо я не маю роботи? У мене сім’я, діти. Дивлюся новини і не розумію. Мені здається, там дуже багато брехні. Я сам не знаю, що відбувається на Донбасі: АТО чи війна».

Зрештою, припустімо, народжений у 1979 році Семочко вихований у дусі совєцької пропаганди. Проте маємо іншого львів’янина Володимира Костевича, який народився через рік після того, як наша країна стала незалежною. Взимку він перейшов із «Карпат» у познанський «Лех». На провокаційне запитання польського журналіста відповів промовисто: «Nie jestem banderowcem!». Після цих слів Костевича висміяло навіть видання, яке те інтерв’ю опублікувало. Ілюстрацією до матеріалу стала світлина, на якій Володимир разом з Ігорем Худоб’яком та Олегом Голодюком стоять поруч із пам’ятником Бандері у Львові, тримаючи руку на серці. Презентують червоно-чорний варіант форми «Карпат».

Великого патріота із себе тривалий час корчив екс-капітан збірної України волинянин Анатолій Тимощук. Проте час показав, що всі ці жовто-блакитні стрічки у волоссі, прапор на плечах після перемог клубів — лише частина образу, створеного його колишньою дружиною Надією. Розлучення явило Україні справжнього Тимощука — людину, яка, щоб не псувати стосунків у Росії, воліє не брати участі в акціях Федерації футболу України на підтримку поранених бійців, а після завершення кар’єри повертається жити до Санкт-Петербурга, де в нього бізнес і чимало друзів. Власне, для людей уважних такий крок футболіста Тимощука одкровенням не став. Вуха недолугості вилазили крізь зшиту дружиною шапку ще тоді, коли Анатолій вдавав із себе щирого українця. Напередодні матчу зі шведами в 2008-му він міг пообіцяти суперникам влаштувати «другу Полтаву», а з появою російських журналістів після матчів у змішаній зоні зневажливо відвертався від представників українських ЗМІ, швидко переходив на «общєпонятний» і після дружніх обіймів розпочинав «іскрєннєє общєніє».

Власне, річ не лише в персонах на кшталт Бобана. Нещодавно в Києві завершився чемпіонат світу з хокею в групі 1А. Збірна України на ньому провалилася. Та й не могла не провалитися з огляду на те, скільки провідних гравців відмовилося на цьому чемпіонаті виступати. Мова про нападника Павла Падакіна з російського «Сочи», воротаря Сергія Гайдученка з хорватського «Медвещака», ще одного форварда Олексія Понікаровського з китайського «Куньлунь Ред Стар». Усі вони виступають у створеній Росією Континентальній хокейній лізі й воліють не поновлювати спортивного громадянства України, щоб не вважатися легіонерами в клубах. Те саме стосується й Андрія Міхнова з білоруської «Юності».

Відмова від виступів у складі національної збірної для українських спортсменів — явище майже буденне. У цьому контексті згадується історія видатного хорватського баскетболіста Дражена Петровича. Влітку 1993-го він на правах зірки НБА міг собі дозволити не їхати на матч відбору до Євробаскету проти поляків. Хорватська збірна тоді була вельми сильною і здобула б перемогу й без свого лідера. Однак Дражен хотів зіграти. На лихо, повертаючись з того матчу, на автобані № 9 у німецькому Денкендорфі він розбився в автокатастрофі. На піку слави, у віці 28 років.

Українські представники НБА Медведенко, Потапенко, Лень за збірну не виступали ніколи. Наша Федерація не могла забезпечити страховки, а ризикувати здоров’ям заради виступів за країну люди не хотіли.

Нічого дивного. Сучасні спортсмени — вихованці тренерів, яких виплекала совєцька система. Повірте, практично жоден із них не ідентифікує себе повноцінно з українцем. Від них часто можна почути: «Ми раділісь в одной вєлікой странє і нє дєлілісь на русскіх, укрАінцев ілі таджиков».

У цьому контексті згадалася цитата з книжки «Хорватський прорив» Хрвоє Качича, ще одного видатного в минулому хорватського спортсмена, ватерполіста, призера Олімпіади-1956. На зламі 1980–1990-х був депутатом Сабору й відіграв одну з ключових ролей у переговірному процесі під час війни на Балканах. У книжці він процитував фрагмент свого виступу під час переговорів із сербською стороною в Белграді у жовтні 1991‑го: «Я особисто виступав за прапор Югославії на Олімпіадах, європейських першостях чи дипломатичних конференціях. Утім, і тоді, коли ми сприяли успіху й честі цієї держави, ніколи не мали жодних сумнівів стосовно того, що є нашою справжньою Батьківщиною».

Зрештою, виходить, що хорвати вчать нас любити свою країну на нашій же землі. Хорватський тренер Іґор Йовичевич, очоливши «Карпати», примудрився за два роки зробити те, що не вдається ні міністрові Авакову, ні його «язикові» Геращенку, ні багатьом іншим народженим в Україні сучасним владоможцям, — вивчити українську мову майже досконало. Йовичевич вільно спілкується українською в побуті. Про інтерв’ю та прес-конференції годі й казати.

Інший колишній хорватський футболіст Івиця Пирич раніше виступав за київський «Арсенал». Завершивши кар’єру, він якийсь час займався агентською діяльністю, жив на дві країни: Україну та Хорватію. Але з початком бойових дій на Сході нашої держави взявся за волонтерство, допомагає українським солдатам і влаштовує табори для дітей переселенців. При цьому Пирич дивується з деяких українських спортсменів, які, відвідуючи поранених у лікарнях, дарують їм футбольну атрибутику. «У нас такі подарунки вважалися б знущанням, — каже Пирич. — Вояка просто вигнав би такого помічника з палати. Людина поранена, у когось немає ноги. Купи йому ліків, дай грошей. Але не знущайся».

Іще один показовий і зовсім свіжий приклад. Після згадуваного вище матчу на «Максимірі», у якому хорвати перемогли Україну з рахунком 1:0, із українських футболістів до сектору наших фанатів підійшло лише троє: Андрій Ярмоленко, Андрій П’ятов та Олександр Кучер. Інші подякувати людям, які приїхали підтримати команду, не спромоглися. Зате несподівано українців піді­йшов привітати хорватський оборонець Домаґой Віда. Так, він виступає за київське «Динамо», але на рівні збірних представляє свою державу. Втім, подякувати тим, хто підтримує його в Києві, Домаґой не забув навіть на Батьківщині у мить, коли весь стадіон підхопив «Lijepa li si» Марко Перковича Томпсона, співця війни, якого хорватські ліваки і далі називають «фашистом».