Крах олігархічного футболу по-львівськи

Те, що трапилося вчора в Івано-Франківську, виникло не спонтанно. І не в іспанському менеджменті сучасного клубу «Карпати» причина. Точніше, не лише в ньому. Даріо Друді в купі із Серхіо Наварро і всім тим футбольним шлаком, якого вони навезли в Україну - лише стержень нариву, який відстоювався понад півтора десятиліття, з того часу, як власником головної команди Галичини став Петро Димінський. За винятком невеликого відрізку, впродовж якого «Карпатами» керував Олег Кононов, той період став часом суцільної ганьби, дотичної з криміналом, аферами і зневагою до людської гідності.

Почалося все зі схожої з нинішньою масової скупки низькосортних леґіонерів на початку 2000-х, який увінчався першим і поки єдиним у часи Незалежності вильотом «зелено-білих» у нижчий дивізіон і таємничим побиттям екс-наставника команди Мирона Маркевича влітку 2004-го. Після повернення клубу в еліту пан Димінський продовжував знущатися з підлеглих так, як йому заманеться. Не бажаючи платити людям обіцяне, власник переводив у дубль, другі чи треті команди футболістів, які донедавна визначали обличчя колективу - Андрія Распопова, Олексія Сучкова, Андрія Тлумака, Володимира Федоріва, Юрія Мартищука. Тренер Олександр Іщенко, який давав результат, втратив посаду лише тому, що власник хотів бачити у виконанні «Карпат» не оборонний футбол, а «барселону».

2008-й - сумнозвісний скандал навколо начебто договірного матчу «Металіст» - «Карпати». Плівки з записом розмов з фіґурантом справи Сергієм Лащенковим пан Димінський притримував аж доти, доки не з'явилася нагода потопити давнього недруга Мирона Маркевича. Трапилося це навесні 2010-го, невдовзі після того, як Мирон Богданович під тиском громадськості очолив національну збірну України. Оскільки це призначення було кісткою поперек горла Григорія Суркіса, він вирішив підключити власника «Карпат» з його давніми порахунками і далеко не найпереконливішими записами у робочому кабінеті.

На зламі першого й другого десятиліть 2000-х серед помічників пана Димінського з'явився Ігор Дедишин. А разом з ним клуб «Карпати» обріс цілим букетом справ про невиплату колишнім працівникам клубу того, що вони заробили. Наслідки цієї недолугої принциповості львів'яни пожинали впродовж тривалого часу, а в двох попередніх сезонах були покарані зняттям турнірних очок і забороною на проведення трансферної діяльності. Втім, головною жертвою цього свавілля став оборонець Артем Федецький. Він, бачте, хотів і прописане по контракту отримати, і на домашньому для України Євро-2012 зіграти. Але не тут то було. Пан Димінський застосував трохи призабуту практику і заштовхав гравця, якого Олег Блохін виставляв у основі національної команди, у глибокий резерв. Точніше, взагалі відлучив від тренувань.

Знущання з гравців власникові «Карпат» було мало і надалі він почав активно знущатися ще й із тренерів. Володимира Шарана пан Димінський відправив у відставку всього після чотирьох проведених під його керівництвом матчів. Олександр Севідов після двох сезонів боротьби львів'ян за виживання підняв команду до середини таблиці. І то за умови, що приймав колектив Олександр Володимирович у мить однієї з найнедолугіших витівок карпатівського менеджменту - виставлення на трансфер 19-х основних виконавців. Однак, створивши зовсім нову команду, яка при цьому примудрилася перемогти «Шахтар» і не програти «Динамо», пан Севідов по завершенні сезону-2013/2014 був звільнений без видимих на те причин.

Хорватський спеціаліст Іґор Йовічевіч користувався майже беспрецедентною як для наставників «Карпат» посткононівської епохи довірою. Він відпрацював аж півтора сезону, хоча команда тривалий час демонструвала відверто бліду гру, яку знущально навіть називали новим різновидом футболу - «володіння заради володіння». Але пішов і Йовічевіч. Не тому, що його ноу-хау Петру Петровичу було не до вподоби, а через те, що в клубі після звільнення Ігора Дедишина знову почав заправляти новий «сірий кардинал» Юрій Дячук-Ставицький. Важко збагнути чому, але думка Юрія Михайловича у той час і впродовж наступного року залишалася для пана Димінського ледь не істиною в останній інстанції. Ті істини пробивали чергове дно несприйняття. Взимку 2016-го в «Карпатах» з'явилися головний і старший тренери одночасно - Олег Лужний і Володимир Безуб'як.

Влітку Безуб'яка, який не виконав непідйомного з точки зору здорового ґлузду завдання виходу до єврокубків, змінювали відразу три тренери й врешті в чемпіонат команда входила з Сергієм Зайцевим, який підопічних до сезону фактично не готував. Черговий провал був запрограмований, але коли команда почала сипатися, пан Димінський знову почав втручатися і призначив наставником Олега Дулуба. Білоруському тренерові вдавалося далеко не все, але питання збереження прописки в еліному дивізіоні він виконав. І збирався на базі попередніх напрацювань будувати команду зразка-2017/2018. Але де там - новими фаворитами власника стали кумедні іспанці, яким у селекційній роботі було дозволене те, що дозволялося за часи правління пана Димінського лише Іванові Ґолацу на початку 2000-х і Олегові Кононову у наступний після виходу до групового турніру Ліги Європи сезон.

Впродовж усього цього періоду «Карпати» виглядали посміховиськом і змушували рідних вболівальників мовчки реагувати на відверте глузування фанів команд-суперниць. Такої кількості недолугих рішень і вчинків не робили, мабуть, усі решта українських клубів разом взятих. Позиція ультрас «Карпат» при цьому часто дивувала. Вони начебто не стояли осторонь процесів клубної життєдіяльності і намагалися брати в них активну участь. Одного разу на знак протесту на тренувальну базу в Брюховичі фанати навіть привели вівцю. Не приховували «Завжди вірні» й несприйняття персони гендиректора Дячука-Ставицького. Однак усі ці акції виглядали поодинокими і недоведеними до кінця.

У цьому сезоні терпець нарешті луснув. Про те, що відбулося в Івано-Франківську, фанати попереджали футболістів більше місяця тому, після бездарної поразки 0:3 в Маріуполі. «Братуха, програєте в Кубок - буде погром» - почули тоді Артем Федецький і Роман Підківка від ультрас.

Виглядає, що з того часу фанати проявляли неабияке терпіння. Навіть коли команда поступилася з ганебними 1:6 вдома «Вересу», особливої агресії ще не було. Зняття футболок виглядало виховною акцією, не більше. Але навіть її дружина капітана команди Ігора Худоб'яка сприйняла надто болісно. «Всім серцем ненавиджу львівських фанів і простих глядачів на стадіоні теж, - написала вона у себе в «Інстаґрам». - Вболівальники «Вереса» вас «взули» ще до стартового свистка. Були б ви прикладом... А так закрили свої писки і дружньо забули дорогу на стадіон».

Реакції на цю дурість не було. Фанати готувалися до Івано-Франківська. На Велике галицьке дербі львів'яни виїжджали масово і навіть не приховували, що налаштовані рішуче. Надодачу підтримати побратимів вирішили ще й близько двох десятків фанатів київського «Динамо», які теж приїхали до Франківська і свою роль у безладах відіграли.

Чи розуміли футболісти, що на них очікує в разі невдачі? Чи справді вірили в можливий погром? Вочевидь що так, бо поведінка карпатівців до і під час матчу, ще до того, як над ними ледь не вчинили самосуд, виглядала доволі нервозною. Показовий момент трапився у самому дебюті дербі. Роман Мисак, забравши м'яч на перехопленні, в останню мить з-за спини почув «я» від стоппера Андрія Нестерова. «Ти на х... кричиш я?!» - замахуючись, визвірився на партнера Роман. Відповідь Андрія була схожою і партнери після загалом робочої ситуації ледь не щепилися.

Вони боялися. Але що з тієї боязні? Нинішні футболісти «Карпат» вочевидь вже забули, як воно грати в чоловічий футбол. Переконаний, що згодом хтось із учасників поєдинку скаже, що вболівальники натисли на команду так сильно, що вона не змогла сконцентруватися на футболі. Якщо так, то це свідчення безхарактерності і невміння тримати удар.

Що таке грати в чоловічий футбол, карпатівцям продемонстрували суперники з «Прикарпаття». Команда у Володимира Ковалюка молода, досвідченими гравцями у ній можна назвати лише нападника Ігора Худоб'яка, хавбека Володимира Боришкевича і частково оборонця Віктора Яневича. Втім, хлопці вийшли на поле битися. Не симулювати, не чекати подачок від судді чи суперника, як то робили ксьонзи з гоцуляками, а битися. І точно франківці не вийшли матюкати суддю, як то робив упродовж всієї зустрічі видатний бомбардир Гладкий. «Ти йо...й?», «П...с, ти что дєлаєш?» - то лише окремі витяги із хамських вибриків Олександра до лайнсмена, який не бажав помічати, що із, вибачте на слові, зіркою вирішили грати по-чоловічому.

Чоловіки. Більшість із них ніколи не грали при такій кількості глядачів, за такої атмосфери, з таким суперником. Але ця деталь прикарпатців не злякала. «Вчора розмовляв по телефону з бабусею, - каже Мирославу Ступару, який очолює наукову групу «Прикарпаття», хавбек Богдан Оринчак. - У неї завтра День народження. Пообіцяв подарувати перемогу. Уявляю, як вона за мене хвилювалася».

Ці хлопці билися за себе, своїх рідних, земляків, за свій край. Билися не за гроші, яких у відновленого не так давно клубу не надто багато, а за речі, які для більшості нинішніх карпатівців незрозумілі. Люди, які відвідують мажорні заклади Львова, їздять на дорогих автівках і лінуються зайвий раз потиснути пересічному вболівальнику руку, не мають поняття, що таке битися за честь. Тим паче, коли честь не лише твоя.

Перед цим матчем прогулювався центром Івано-Франківська з лідером фанатів «Прикарпаття» Олександром. На «стометрівці» ми зустріли двох гравців команди - Романа Дитка і згадуваного Оринчака. Обидва тепло привіталися, пожартували на тему поєдинку, до якого залишалося години чотири. Жодної зарозумілості і пихи. «Розумієш, я б навіть не хотів, щоб у нас грали такі піжони, які зараз зібрані у «Карпатах», - каже мені, перекинувшись з хлопцями фразами «не прощаємося», Сашко. - Може у львові футболісти й сильніші. Але вони ніколи не будуть настільки доступними, ніколи не поводитимуться так по-людськи, як наші хлопці. І головне - вони всі наші, вони у нас народилися».

Нинішнє «Прикарпаття» - справді Команда рідного краю, як її називають у місті. «Вирішив допомагати Володі Ковалюку науковою роботою, - каже відомий у минулому арбітр, суддівський експерт UA-Футболу Мирослав Ступар. - Не за гроші. Їх у клубу небагато. Мені важливо, що мають практику і отримують досвід мої студенти. Їм це дуже цікаво. Де ще вони отримають змогу займатися такою діяльністю?»

Про схожу на цю, майже сімейну атмосферу, «Карпати» можуть лише мріяти. Звісно, інші масштаб і рівень. Однак виглядає, що вчорашня акція львівських фанатів стала першим кроком до деолігархізації найпопулярнішої галицької команди. Жити у своєму, відірваному від реалій світі, більше не можна. Петарди, фаєри, особливо голосисті заряди на початку зустрічі були для цих футболістів останнім попередженням. Мовляв, отямтеся.

Не отямилися. Коли пропустили після грубої помилки перший гол, пролунали жорсткіші вибухи, а на перерву «Завжди вірні» проводили рідну команду скандуванням «Вам п...да». Спроби прорватися на поле тоді ще були поодинокими і легко перевдягненими в стюардів правоохоронцями локалізовані. «Ї...ш його» - люто закричав, скручуючи відчайдуху втрьох, один із поліціянтів. На щастя, цього разу бідолаху били не так сильно, як то було згодом. Коли львів'яни повернулися на поле, їх ще раз гучно попередили: «Ми вам цього не пробачимо». І запустили височенну сигнальну ракетницю, яка перелетіла весь стадіон.

Врешті, коли Василь Дербах, сирота з Коломиї, надзвичайно талановитий хлопчина, забив вдруге, почалося усе найлютіше. «Ми «Карпати» - ви г...ни», додали до своїх зарядів львів'яни і кинулися проривати поліцейські кордони. Спецпризначенців на цю мить на стадіоні вже було немало. І почалося жорстке протистояння з використанням вибухових пакетів, петард та піротехніки. «Ти так за два роки в АТО не постраждав, як тут» - жартували до хлопця з перебинтованою головою друзі згодом, години через півтори після матчу поруч із автобусом, який мав вирушати на Львів. «Справді, побили мене нині неймовірно» - регоче той.

У них різні цінності. Одні витрачають свої кошти, відправляючись на виїзди і при цьому ризикують власним здоров'ям, а можливо й свободою, щоб змусити грати людей, які отримують за цю роботу тисячі. Інші спостерігають за реакцією на свою тривалу ледачкуватість з переляком. І не відають, що треба робити далі. Добре бодай те, що в мить, коли один з лідерів карпатівських ультрас після матчу зайшов у роздягальню команди і сказав «кілька теплих», частина гравців розплакалася. Виходить, у тих окремих почуття гідності таки є. Інша річ, що сміливості бракує. І на полі, і за його межами. Пізніше, коли пристрасті трохи вщухли, отримали допомогу постраждалі з обох боків, а затриманих відпустили, до трьох львівських фанатів на розмову таки вийшов один гравець. Артем Федецький, який участі в івано-франківській зустрічі не брав. Інші ж ще довго боялися не те що поговорити, а й навіть вийти з роздягальні.