Марафон війни

Кілька місяців тому у приватних розмовах зі своїми знайомими політиками (в тому числі і з провладної партії) я задавався одним запитанням: «Навіщо наші чиновники з ОП і цілий генерал розвідки обіцяє речі, які одразу важко буде реалізувати? Як вони потім пояснюватимуть, якщо влітку не станеться деокупованого Криму, а війна ще затягнеться? Навіщо ці всі занадто оптимістичні (інколи «заколисуючі») прогнози? Вже ж раз обпеклися на заявах, що війни не буде…».

Мені казали, що я песиміст. І що в будь якому разі ОП пояснить розвиток подій. І суспільство це сприйме.

Сьогодні дійсно суспільство знаходиться в стані «великої ломки», воно надто перегріте очікуваннями наступу та очікуваннями легкої перемоги. Тому і пішов зворотній процес – фактор «втоми», бажання великої кількості людей відсторонитися від війни (ефект 2015-2016 років), бажання переключити увагу на інше (що показує падіння трафіків новинних ресурсів).

З іншої сторони – зниження планки очікувань в цьому випадку – цілком закономірний, хоч і вимушений крок. Переконаний, що зараз навіть малі перемоги ЗСУ суспільством будуть сприйняті як щось грандіозне. Це підтверджують і різні фокус-групи.

Чому нас так сильно емоційно гойдає – від ейфорії та надій до розпачу та агресії? Очевидно, тому, що з суспільством ніколи не говорили, як з дорослим, а намагалися постійно згодувати те, що сподобається. Це теж – про відповідальне лідерство, між іншим.

Не так давно одна моя колега Козак Оксана попросила написати колонку про порівняння війни з марафонами, які я колись бігав. І я навіть сів цю колонку писати, доки в останньому фільмі Дмитра Комарова Олексій Резніков не розповів, що більшість людей у перші тижні війни налаштовувалися на спринт, коли вже стало зрозуміло, що дистанція буде набагато довшою. Хто налаштовував на «спринт», відомо. Але чому після усвідомлення «воєнного марафону» влада щомісяця піднімала планку очікувань? Для патріотичного єднання? Для меседжів назовні? Для медійного хайпу?

Оскільки міністр Рєзніков знає більше про теніс, ніж про марафон, хочу поділитися тим, як я бачу нинішню картину.

Якщо я правильно розумію нашу диспозицію у війні, ми знаходимось в порівнянні з марафоном (42 км 195 м) десь на позначці 30-32 км, коли організм входить в одну з найбільш стресових стадій. На цій позначці більшість бігунів починає ловити «стінку». Це така внутрішня боротьба між «кинути все і зупинитись» і «втримати темп і наростити швидкість після 35-го». До речі, це не виключає ще однієї «стінки» на 35-му, як у мене, наприклад, сталося на марафоні в Мюнхені (коли останній відрізок я доповзав по 3.50 на кілометр), або коли кинув бігти останніх 300 метрів у Кьольні і став не шостим, а сьомим:(.

Підбадьорливі крики по дистанції, звичайно, стимулюють спортсмена не зупинятися. Але ще є «фізика», тобто стан організму, який, викладаючись на повну, все ж має обмеження. Одного бажання не достатньо, щоб стати олімпійським чемпіоном чи закінчити марафонську дистанцію першим. Навіть якщо ти про це проголосив у себе в ФБ чи написав у Твіттері. Як посередній бігун, я мав дуже багато мотивації (можливо, навіть більше, ніж ті, хто вигравав марафони), але треба в першу чергу бути чесним з самим собою. І не ставити завищених очікувань, аби потім не розчаровувати ні себе, ні близьких, ні тренера Олександра Кузіна.

У марафоні головне – розприділяти свою енергію так, щоб її вистачило закінчити дистанцію. Професійні спортсмени це розуміють. От би це ще зрозуміли професійні політики.

Тому це добре, що зрештою військово-політичне керівництво почало говорити з суспільством про різні варіанти розвитку подій, а не про один базовий сценарій з концертом в Криму за два місяці. Для того, аби нам дістатися до фінішу, в голові ми маємо тримати реальний план (а краще кілька), а не марева. Марафон – це і про математику теж, до речі. Не тільки про стратегію і тактику. Я бачив багатьох спортсменів, які починали прискорюватися на 30-му кілометрі, а на 37-му сходили, бо не розрахували сил.

Я хочу вірити, що в Генштабі це розуміють і співвідносять нашу фізичну і моральну підготовку з тими задачами, які можуть бути реалізованими. Вони дуже обережно ставляться до прогнозів, розуміючи, очевидно, що свій марафон біжить і Росія.

Тому треба бути готовими, що, можливо, одразу після закінчення цього марафону, нам доведеться готуватися до іншого.