«Ти тєпєрь рєцидівіст»: як КДБ запроторив Василя Стуса в табори

— Давай, падпісивай! — гаркнув він на в’язня.

Той продовжував спокійно дивитися в одну точку десь за спиною, ніби крізь нього. Це дратувало неймовірно. В’язень не просто зневажав слідчого — він не помічав того в його ж кабінеті. Справа майже готова, залишилась дурниця — підпис під анкетою.

— Подпісь ставь! — зриваючись з місця, кричав господар кабінету.

Замахнувся, щоб вдарити по байдужому обличчю, але стримався в останню мить. Удар лише підкреслив би його немічність, означав би перемогу цього чоловіка над ним. Тому вгамував спалах люті та знову сів на стілець. Змусив себе глянути в очі чоловіка навпроти. Спробував знайти в них того, кого вже допитував і ламав.

Це було не так давно — лиш вісім років тому. Заарештований дуже змінився, постарів. Звісно, п’ять років таборів нікого не роблять молодшим. Але не лише це. Тоді, в сімдесят другому, перед ним сидів гордий, але розгублений хлопчисько, який був певен, що сталося непорозуміння. Що за мить прийде хтось і виведе його на волю, у світ, де його чекають. Наївний, він у камері писав листи, закликав їх отямитися, не чинити несправедливості... Нині на нього — крізь нього! — дивився той, хто знав, з ким має справу. І чорт, схоже його це анітрохи не лякало. Тисячі людей тремтіли, почувши три зловісних літери — КГБ, розсипалися, як тільки за їх спинами гримали важкі двері чекістської «контори». А той сидів на Короленка, 33 так, ніби його тут не було. Ніби їм не вдалося взяти його. Ніби він досі на волі!

— Ти панімаєш, што тєбя ждьот? — спробував спокійно знову почати слідчий. — Апять лаґєрь. Но толька всьо будєт значітєльно хуже. Ти же тєпєрь рєцидівіст....

Згадка про табір не викликала жодних емоцій в арештованого. Хоча йому було що згадати про першу відсидку.

— Ну ладна, — не вгамовувався слідчий, — нє а сєбє, а синє подумай. Єму сколько, 14? А сколько било, каґда первий раз сєл? Шесть? Ти же ґлавноє в жизні прапускаєш. Он же без тєбя растьот. Безотцовщина. Я тоже дєтдомовскій. Но мой атєц на вайнє, за родіну пагіб. А твоєму-то как жить, зная, что атєц в лаґєрях? Ох і нє просто у нас било синочкам «враґов народа». Палучалі свайо і от воспіталєй і от нас, пацанов.

Від згадки про сина на обличчі в’язня теж не поворухнувся жоден м’яз. Хоч той був найдорожчою для нього істотою.

— Что, нє любіш своєго мальца? І жену свою тоже нє любіш! — знову зривався на крик слідчий. — Как же ти можеш, бєз любві–то? Ти же, мать тваю, пает!

Вибух гніву знову підкреслив безпорадність слідчого. Він чудово розумів це, але опанувати себе ставало дедалі важче. За хвилину, перевівши подих, встав з-за столу, підійшов до в’язня. Схилився над ним і просичав:

— Ти, Васілій, аттуда уже нє вєрньошся. Зґнійош в зємлє сібірской. Ето я тєбє ґарантірую. Імя твайо забудут. Как будто нє било тебя нікаґда. Понял! Нє било!

Повернувшись до столу, взяв цигарку. Прикурив її від сірника, що витанцьовував у тремтячій руці. Повертатися до в’язня обличчям більше не хотів. Витримати той погляд іще раз було понад його сили. Натиснув кнопку на селекторі:

— Забєрітє єво!

Продовжував стояти спиною до дверей, навіть коли вони відчинилися.

— Вихаді, — почув знайомий голос конвоїра.

За хвилю двері знову клацнули, зачиняючись. Щойно тоді він розвернувся. Глянув на порожнє крісло, де раніше сидів в’язень. Перевів погляд на розкриту на столі кримінальну справу. Анкета заарештованого Стуса Василя Семеновича так і залишилася не підписаною, породжуючи безглуздий сумнів — а може його й не було тут?

Аби розвіяти дивне відчуття, слідчий нашкрябав тремтячою рукою: «От подпісі отказался». І підписався сам. Стало легше. Напис заспокоїв — він таки в наших руках!

P.S. З «(Не)історичних митей»