Помер воїн, про якого має знати кожен українець

Я познайомився з Сергієм Шутьковим нещодавно під час війни, коли побачив неймовірне відео з його відеокамери під час бою 5 вересня у селі Піски, коли він зі своїми товаришами з 56-ї мотопіхотної бригади атакує по чистому полю на броні російську позицію, застрибує у російську траншею і впритул з двадцяти метрів валить автоматом та гранатами щонайменше шість російських військових.

Шутьков з простої робочої родини корінних киян. В нього є рідний брат, теж учасник війни. За професією Сергій був промисловим альпіністом, де звик до постійного ризику та до важкої роботи. А в житті він був активним громадянином, який брав участь в усіх націоналістичних та протестних рухах, в усіх революціях, боровся з режимом Януковича. Бігав на суди, наприклад, до Сергія Мельничука та інших активістів протестного руху, яким при Януковичі малювали статті. В нього було складне і важке життя, повне випробувань. Сергій був одним з перших учасників «Патріотів України», добровольцем воював у складі «Азову» у 2014-му звільняв Мар'їнку та Маріуполь. Воювавв на фронті під час активної фази, потім служив у поліції.

У квітні 2019-го, будучи поліцейським, Шутьков записав відео зі зверненням до кандидата у президенту Володимира Зеленського. На відео він тримав відстріляний пустий тубус гранатомета і питав, чи знає Зеленський що це таке. До нього прийшла додому поліція, допитали на предмет погроз кандидату в президенти, він пояснив: «Я поддержал флеш-моб наших военных. Многие считают что Зеленский некомпетентен руководить нашей страной в военное время. Так как он не похож на главнокомандующего, который в чем-то разбирается вообще. Всего лишь флеш-моб. Там никаких угроз нет».

Шутьков – різкий у поглядах, але надійний у команді, самостійний, пішов 24 лютого на війну добровольцем. Він міг потрапити по своїм даним та досвіду у будь-який спецназ, але обрав для служби піхоту, звичайну піхотну роту 56-ї мотопіхотної бригади. І на передовій користувався величезним авторитетом серед товаришів. Він без вагань йшов у вогонь, але завжди тверезо мислив, швидко та грамотно діяв.

Сама та атака 5 вересня взводу серджанта Ангелуша, яку ми з ним обговорювали, виглядала відчайдушним героїзмом, майже без вогньової підтримки, тактики та підтримки. Тоді із бою не вийшло 15 наших воїнів, повернулось тільки 6, у тому числі Шутьков, і це було дивом, що вони взагалі вдерлися у російську траншею, у це можна було збагнути тільки завдяки відео бою з камери Шутькова та з відео безпілотника противника, який на нещастя та на відміну від нас, керував боєм з дрона. Я записав відео на всяк випадок, коли Шутьков заїхав до мене домой у гості, скоро викладу.

У коротку відпустку після пекельного ближнього бою Сергій замість шпиталю... поїхав повоювати з товаришами під Куп'янськ, підірвався там на своїй машині на протитанковій міні, але крім дрібних уламків та швів знову вцілів та збирався повертатись на фронт.

У Києві Сергій раптом захворів на коронавірус, ми домовились записати велике інтерв'ю.

Але 19 жовтня у інфекційній лікарні у Сергія відірвався тромб і він миттєво пішов з життя.

Я не міг повірити в таке одразу. Він був високий, дуже кремезний, потужний, енергійний, цілеспрямований, він був як скеля. Але усі ці стреси та випробування не пройшли безслідно, його вогонь згас за одну мить. Йому було 40 років...

Усе своє життя він присвятив боротьбі за себе та за свій народ так, як він це бачив. Він був щирим та здатним на вчинки, які здавалися неможливими. На війні він був ідеальним солдатом, на якого комнадири спиралися у будь-якій скрутній обстановці.

У Сергія не було своєї родини, не було дітей. Залишились його батьки, його брат, який його дуже сильно любив, залишилась його подруга. І залишилась наша пам'ять про незнамениту людину, який був великим українцем та віддав життя за кожного з нас як солдат.

Залишиться наша пам'ять...