«Владислав не уявляв свого життя без «Азова». Історія бійця, що потрапив в Оленівку

Владислав Солонський за освітою – вчитель, а за покликанням – військовий. Він одним із перших доєднався до лав «Азову» у 2014 році, а ранок 24 лютого зустрів вже досвідченим воїном.

Владислав був серед захисників Маріуполя та оборонців «Азовсталі», звідки потрапив у полон, у ту саму Оленівку, де росіяни влаштували теракт.

Дружина Владислава Світлана Солонська розповіла «Главкому» про втечу з рідного селища після того, як родину військового здали колаборанти і про везіння, що так довго супроводжувало її чоловіка під час війни...

 «Я зрозуміла, що це його справа, тому змирилася»

Владислав – учасник Революції гідності. Коли почалася Антитерористична операція на Донбасі, він одразу пішов у військкомат, але там відмовили – через тяжку травму спини чоловіка. Та це Владислава не зупинило: він вступив у добровольчий тоді ще батальйон «Азов», який тільки почав формуватися. Штаб облаштували на березі Азовського моря, на дачі Януковича, в Урзуфі, розповідав Владислав дружині.

«Чоловік мав усі водійські категорії, міг їздити на будь-якому транспорті. Мав лідерські якості, організаторські вміння, став одним з тих, хто розбудовував структуру сучасного «Азову». Я була цьому не дуже рада, бо він постійно пропадав на службі. Виїзди то на навчання, то у гарячі точки, бувало, що по три дні з ним не було зв’язку. Коли ситуація на фронті перейшла у стадію майже «замороженої», сказав, що хоче підписувати контракт. Я майже не бачила його вдома, але бачила, як у нього горіли очі, коли розповідав про свій підрозділ. Я просто зрозуміла, що це його справа, тому змирилася. Він знайшов своє покликання», – згадує Світлана.

Владислав, за словами дружини, був серед тих «азовців», що формували структуру підрозділу – він навчав молодняк. Потім його призначили командиром автороти в Урзуфі, де він облаштував ремонтну базу. З того часу був у підпорядкуванні Дениса Прокопенка (відомий всім Редіс).

«Він дуже радів, що «Азов» увійшов до Нацгвардії України. Пишався, оскільки підрозділ визнали, прийняли. Але служба його постійно у нас забирала. Чоловік був у відрядженнях по кілька діб. Потім, коли приїжджав на вихідні, телефон не вимикався. Йому дзвонили і о першій ночі, і о четвертій ранку», – розповідає Світлана Солонська.

Влад роками захоплювався садівництвом. На території штабу «Азову» навіть з’явився його іменний кущ, який він виходив після того, як рослину притоптали солдати. Побратими встановили біля нього табличку «Кущ імені Осипа».

Влад казав: російська армія не сильна, але довга

24 лютого Владислав Солонський зустрів старшим лейтенантом, офіцером-логістом групи тилового забезпечення. Він та інші «азовці» одразу стали на захист Маріуполя.

«Зв’язок час від часу з’являвся і я постійно запитувала у чоловіка, коли це закінчиться. А Влад казав: російська армія не сильна, але довга», – пригадує Світлана.

«Кожного разу, як кацапи проїжджали наш двір, у мене темніло в очах»

Владислав взяв позивний Осип – на честь села Осипенко Бердянського району, де він народився і виріс. У цьому селі залишалися його дружина і донька Софія, коли почалося повномасштабне вторгнення. Із наближенням росіян до Бердянська їм загрожувала особлива небезпека – усі місцеві, звісно ж і колаборанти також, знали, що Солонські – родина військового.

28 лютого в Осипенки, як село називають місцеві, зайшли російські окупанти. Почалися обшуки, у пошуках нацистів росіяни нишпорили по горищах і підвалах, опитували місцевих. Світлана усвідомила, що треба дуже швидко тікати звідси.

«Влад мені ще до цього постійно писав: терміново вибирайтеся! Просив, щоби ми їхали у Польщу, бо він не може працювати, а постійно думає про нас. Коли увійшли росіяни, колаборанти нас одразу ж здали, показали на будинок, де живе родина військового. Я не могла після цього залишатися, розуміючи, що у мене донька-підліток. Кацапів понаїхала купа – вони їздили на танках і кожного разу, як проїжджали повз наш двір, у мене темніло в очах, – згадує Солонська. – У березні наш сусід вивозив жінок і дітей на приватному автобусі. Ми з Софійкою швидко склали речі і таки пішли. Донька сильно не хотіла, не розуміла небезпеки, але я дуже боялася. Пам’ятаю, що ми проїхали чи то 14, чи то 19 блокпостів і на кожному в автобус заходили буряти, колаборанти, роздивлялися нас… Коли нарешті виїхали, я написала Владику: «Ми у безпеці». Йому стало спокійніше, мені – навпаки. Бо тепер він був від нас іще далі»

Перекур, що врятував життя

Рашисти скидали на «Азовсталь» тритонні міни і фосфорні бомби, але оборонці готові були стояти до останнього

Фото з архіву Світлани Солонської

Коли дружина і донька Владислава Солонського виїжджали за кордон, на «Азовсталі» вже було пекло. Військові все ще тримали оборону, але ситуація ставала кожен день все складнішою. Бомбардування тривали цілодобово, було багато поранених, закінчувалися боєприпаси, провізія, питна вода.

У квітні Владислав став все рідше виходити на зв’язок. Дізнаватися щось про чоловіка вдавалося через зв’язківця Марину, яка писала Світлані повідомлення: «Влад живий», «З Владом все добре», «Нещодавно його чула по рації». Незмінно жінка повторювала, щоби Світлана трималася. Казала, як їй самій хочеться жити.

У квітні ж Світлана отримала від Влада повідомлення: «Я вчора дивом вижив. Мабуть, тому, що ви за мене молитесь». О першій ночі він вийшов на вулицю із цигаркою, а у цей момент до них прилетіло, саме туди, де було ліжко Владислава. Росіяни скинули тритонну бомбу на «Азовсталь». Було багато загиблих, поранених, сам Влад відбувся контузією.

Вирва від бомби була глибиною у кілька метрів, «азовці» відчайдушно намагалися розібрати завали і врятувати побратимів

«Вирва від бомби була величезною. Утворився кратер глибиною у кілька метрів, туди все попадало – і уламки бомби, і стелажі, і стіни. Хлопці, коли намагалися врятувати побратимів, тягли, як могли, ці глиби. І Влад, мабуть, у стані афекту натягався цих уламків, намагаючись врятувати друзів, зірвав спину. Довго не міг ходити після того», – розповідає Світлана.

Після того прильоту частина вцілілих, у тому числі і Владислав, перебралися у «Бастіон» – командирський бункер Редіса і Калини (Святослав Паламар, позивний Калина, заступник командира полку «Азов»). Владислав відповідав за зв’язок.

Обстріли ставали інтенсивнішими. Вночі всі сиділи попід стінами у бронежилетах і касках і рахували прильоти.

У травні в бункер, з якого Влад переселився на «Бастіон», прилетіла фосфорна бомба. Близько 80 «азовців» загинули, у тому числі дівчата-діловоди, медики, кухарі.

Загинула і та зв’язкова Марина, яка писала Світлані про Влада, і про те, як їй хочеться жити.

«Влад написав «до зустрічі», думав, що їх везуть на обмін»

У Польщі Світлана щодня моніторила новини про «Азовсталь». Владислав виходив на зв’язок рідко – потрібно було встигнути відповісти у ту ж секунду, коли прийшло повідомлення, оскільки задля економії та безпеки телефони бійці тримали вимкненими.

«Коли на початку травня одразу від кількох подруг, чоловіки яких були на «Азовсталі», прийшло повідомлення: «хлопці здаються у полон», я спочатку не повірила, – розповідає Світлана Солонська. – Того ж дня Влад вийшов на зв’язок із відео. Він казав, що впевнений у тому, що все буде добре. Пояснив, що їх зібрав Редіс і сказав, що був відданий наказ про евакуацію у почесний полон. Згідно з Женевськими конвенціями, під час цього мають бути присутні представники місії ООН і Червоного хреста. Я сказала Владу: «Як ви можете вірити росіянам»? Він все одно запевняв, що довіряти можна – домовленості на високому рівні».

Владислав Солонський вірив, що Червоний Хрест опікуватиметься полоненими

Фото Владислава Солонського

Владислав тоді запевняв: полон триватиме три-чотири місяці, не довше. За цей період має відбутися показовий суд і наших захисників обміняють на росіян. Проте від початку усе пішло не за планом.

«З’ясувалося, що не всі наші військові були підтверджені Червоним Хрестом, коли виходили із заводу, бо представники Червоного Хреста були присутні не кожен день під час виходу «азовців» у полон, – пояснює Світлана. – Після того і до теракту в Оленівці, Влад лише раз телефонував мені з полону, з якогось номера. Питав, чи правда, що в Оленівку приїжджали представники Червоного Хреста. І тоді ж сказав, що ні він, ні інші хлопці жодного разу нікого не бачили».

26 липня Світлана отримала повідомлення від Влада з незнайомого номера. Він писав, як завжди, що любить, цілує і додав «Чекаю на зустріч». Наші воїни, коли їх переводили в окремий барак, думали, що їх ведуть на обмін.

Більше повідомлень від Владислава Солонського дружина не отримувала.

«У нас один вираз обличчя на всіх»

Невдовзі виявилося, що Влада перевели саме у той барак в Оленівці, де і стався теракт. Світлана дізналася про вибухи від подруг.

«У мене почалася істерика, мене трусило… О третій ранку я побачила, що, Міноборони Росії оприлюднило список поранених і загиблих в Оленівці. Я гортаю список, а він якийсь дивний: розділений на дві частини, але цього розділення – де поранені, а де загиблі – не відразу видно. І в якийсь момент бачу Влада у списку. «№ 66, Владислав Солонський». Я сповзла по стіні на підлогу. Соня до мене підбігає, починає плакати: «Мама, тато помер?» Обидві плачемо… Але почали гортати вгору і побачили, що це список поранених, – Світлана знову плаче, згадуючи ті найстрашніші у її житті хвилини. – Після того я почала писати всім знайомим командирам, і тільки один мені повідомив, що Влад дуже серйозно поранений. Потім мені розповіли хлопці, які були із Владом, що мого чоловіка вантажили у швидку у тяжкому стані. І все. Більше він ніде не зазначений – його прізвища, ім’я, по-батькові немає ні у лікарнях у Росії, ні у «ДНР», ніде. Росіяни ретельно приховують правду. Але я вірю, що Влад живий».

Я сказала Владу: «Як ви можете вірити росіянам»?

У Міноборони та Міністерстві закордонних справ України Світлані Солонській про її чоловіка нічого не повідомили і порадили звернутися у Червоний Хрест. Та представники Червоного Хреста теж знімають із себе відповідальність – буцімто нічого не можуть вдіяти, адже до полонених їх не пускають. Світлана сердиться: таке враження, що вони і не намагаються…

Світлана Солонська з донькою Софією постійно ходять на мітинги з вимогою надати інформацію про полонених захисників

Фото з архіву Світлани Солонської

«У нас, сімей «азовців», є тільки одне джерело інформації: рашистські канали типу «Опознай хохла по чубу». Там ми вишукуємо знайомі обличчя, ділимося одна з одною кожною крихтою нової інформації. Зараз за нами стоять 838 родин захисників «Азовсталі» та Маріуполя. І якби ми не пробивалися в МЗС, не писали Червоному Хресту й ООН, не кричали на весь світ – ніхто би цим не займався, – переконана Світлана Солонська. – Нас усіх видно здалеку: один вираз обличчя на всіх, кола під очима, когось трясе, хтось плаче, у когось панічні атаки».

Світлані віддали телефон Владислава, з яким він виходив з «Азовсталі». Телефон пахнув горілим.

«Насправді ми знаємо не все, що там відбувалося, – каже вона. – Коли я прочитала деякі його повідомлення побратимам і подивилася фото, я зрозуміла, яке вони пережили пекло. Вони досі у пеклі. Коли був великий обмін полоненими і Соня не знайшла тата на фото і у списках – плакала три години. Хоча характером у тата: стримана і стресостійка. Татова донька щораз дивиться фото і відео з обмінів, шукає його у списках. Але поки що, на жаль… Ми все переживемо, з усім впораємося. Тільки нехай повернеться. Так хочеться його обійняти…».

Аліна Євич, для «Главкома»