Українські барони Мюнгавзени

Усі містифікації, створені в епоху романтизму і національного пробудження, давно виконали свою просвітянську і патріотичну місію. Та є народ, який з того дитячого стану, перейшовши у підлітковий, так і не подорослішав і далі перебуває в полоні мітів, вигадок і ненаукових сенсацій.

Творцями цих фантазій завше були письменники. Українські письменники-романтики підробляли думи й пісні, легенди та перекази, а за ними й документи. І цей процес не завершився разом із романтизмом, а триває й далі.

Якщо не було жодних документів про існування Марусі Чурай, то не біда. Український поет Іван Хоменко знайшов у матеріалах козацького законодавства XVII сторіччя текст вироку полтавській піснетворці за те, що отруїла Гриця. «Зміст вироку, стиль і мовні особливості дають підставу вважати його справжнім історичним документом», – робить висновок один із дослідників. Хоча насправді це – липа.

А кому не відомий таємний наказ про депортацію українців від 22 червня 1944 року? Начебто за розпорядженням Сталіна всіх українців, що проживали на території, окупованій німецькими військами, мали виселити «до окремих країв СРСР».

Вперше цей «документ» опублікував історик-фантазер, а тепер ще й письменник Василь Марочкін у «Літературній Україні» 27 лютого 1992 року, зазначаючи, що виявив його в Центральному державному архіві.

А 5 березня 1992 року в наступному номері «Літературної України» з'явилася стаття директора ЦДА, в якій він звинуватив Марочкіна у фальсифікаті, бо той «документ» – насправді німецька пропагандистська листівка.

Та що це міняє? Легенда про те, як Сталін збирався виселити українців на Сибір, живе й досі і обростає деталями. Юрій Сидоренко: «Сталін зі Жуковим вирішили вислати всіх українців з України на далекі простори Сибіру. Мотив простий: усі українці були на окупованих німцями територіях, тому вони вороги народу. Але, як ми знаємо, забракло вагонів».

Тут мене веселить фраза «як ми знаємо»!

А знаємо, бо ту саму байку повторили у своїх книжках і Левко Лук'яненко («Маршал Жуков і українці у Другій світовій»), і Олег Чорногуз («Ремезове болото»), і Богдан Залізняк («Діалоги тривають»), і Семен Цвілюк («Українізація України»). А в збірнику «Четверті бандерівські читання» (Київ 2017) Михайло Хай, доктор (!) мистецтвознавства, професор (!), завідувач, пров. співробітник відділу етномузикології ІМФЕ ім. М. Рильського НАН України, пише: «Для виконання наказу Сталіна про повну депортацію туди українців просто фізично не вистачило вагонів/«теплушок».

До цієї ж таки фальшивки тісно прилягає не менш мітичне висловлювання Георгія Жукова: «Все хохлы – предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше потом, после войны, прийдется ссылать в Сибирь!».

Ці слова походять з одного-єдиного джерела – зі спогадів новітнього барона Мюнгавзена Юрія Коваленка, який повигадував сім мішків гречаної вовни про свої воєнні пригоди. Він і Паулюся «брав», проникнувши в німецький штаб через каналізацію, і джурою у Ватутіна був, і вино зі Сталіном пив, і летуном був на японській війні, і навіть бурятів рятував... Рекомендую прочитати.

Не відстав від нього і Костянтин Хруцький, який помер у 113 років: на початку 1950-х років цей аферист заявив про себе, що він – ветеран російсько-турецької війни 1877–78 років, і демонстрував журналістам годинник та Георгіївський хрест, отримані за форсування Дунаю. Однак після його смерті з’ясувалося, що годинник цей совєтський, а Георгіївський хрест датований кінцем Першої світової війни.

Ніхто при цьому навіть не зазирнув до списків Преображенського полку, в якому той нібито служив. Але за життя «ветерана» приймали перші особи Болгарії й СССР, його запрошували до Болгарії, де він розповідав про свої неймовірні подвиги місцевим піонерам та ще й отримав державні нагороди обох країн. А коли помер, співчуття вдові «героя» надіслав сам болгарський генсек Тодор Живков.

А хто не чув про УПА на Кубані чи то пак КОПА – Козацьку повстанську армію? Там, щоправда, все дуже заплутано. Першоджерелом був такий собі Платон Василевський, теж наш Мюнгавзен. Він начебто був і на Кубані, і на Колимі, хоча жодних даних про те, що він був в УПА і на Колимі, нема, окрім його ж спогадів.

Заки були оприлюднені чекістські документи про репресованих письменників, цей фантазер публікує свої «легенди». Зокрема за його спогадами («Так він загинув на Колимі», 2 жовтня 1989 р.) в «Літературній Україні», яка завше радо публікувала такі побрехеньки, Михайло Драй-Хмара у квітні 1939 р. став на місце смертника під час одного з чергових розстрілів кожного п'ятого в шерензі, врятувавши цим невідому молоду людину.

При тому, що жодних розстрілів кожного п’ятого, десятого чи стоп'ятдесятого ніколи не було, бо розстріли відбувалися за вироком «трійок» і все це скрупульозно документувалося.

А які крутезні кубанські подвиги Василевського! Виявляється, українське підпілля на Кубані мало велике значення і для збройної боротьби у Карпатах. З Кубані Пантелеймон Василевський привозив ліки для провідника «Сталя». У 1946 році він привіз на Буковину цілий «Студебекер» зі зброєю й амуніцією!

Мало того – вилиті в Єйську на шрифтоливарному заводі українські літери Є, І, Ї для друкарських машинок потрапляли у карпатські криївки! Ними друкували листівки та іншу пропагандистську літературу.

Зі спогадів Василевського можна довідатися багато сенсаційного: наприклад, що Микола Скрипник не вчинив самогубства, а його застрелили, Косіора і Постишева не розстріляли в 1939-му, а вже після війни. При цьому він посилається на Олексія Кисельова, нібито колишнього керуючого справами Ради Народних Комісарів УРСР, якого зустрів у 1950-ті роки на Колимі.

Насправді серед керуючих справами РНК жодного Кисельова не було. Був лише Аркадій Кисельов, секретар ВУЦВК, розстріляний у 1938-му.

Та фантазіям Василевского нема меж. У тій же таки «Літературній Україні» (2 вересня 1990 p.) з’явилось сенсаційне повідомлення невтомного пенсіонера про підпал Києво-Печерської лаври агентами, яких Петро І підіслав під виглядом ченців, аби згоріли важливі історичні документи «ще з доби княжої епохи». Посилається він при цьому на архів священика Петра Лебединцева, матеріали якого бачив на власні очі знайомий уже нам Кисельов О. М., який фігурує як «колишній член уряду УСРР». І ця побрехенька, звичайно, теж не має жодних підстав.

Дивовижно, як легко ведуться журналісти на всі ці вигадки, нічого не перевіряючи, а навпаки, ще й додаючи від себе сенсаційні деталі.

Бо читачам хочеться вірити в страшне і ще страшніше, їм чомусь здається, що жертва – то офіра: що страшнішою жертвою вони себе покажуть, то більше щастя їм виділить небесна бухгалтерія. Ніби наша історія замало страшна.