Після Грузії було очевидно – Україна буде наступною

13 серпня 2008 над Грузією сходило сонце, проте його проміння освітило зовсім інший світ...

Дорога йшла в абсолютній темряві. Проміння фар вихоплювало з ночі якісь купи щебню та будівельну техніку. Уздовж дороги стояли вкриті дорожнім пилом грейдери і вантажівки. Це була погана гірська дорога, і нас відчутно трясло на ямах.

Було відчуття напруги. Телефон розривався. Мені весь час повідомляли ситуацію. У паузах між дзвінками я міркував про можливі сценарії. Думаю, це абсолютно нормальний стан, коли у такій дорозі ти думаєш про те, що буде далі.

За якісь півгодини може трапитися будь-що – можливі абсолютно протилежні ситуації. Ніхто не може виключити фатального завершення нашої місії, яке легко було подати як випадковість, як прорахунок якогось сержанта в російських погонах, нехай навіть з українським прізвищем.

Це вже потім, коли я наступного разу приїхав до своїх друзів у Грузію, мені показували знищені російськими танками виноградники. Це було поряд, зовсім недалеко від Тбілісі, поруч тих місць, де проїжджали наші машини.

У нашій колоні рухалося десь п'ятнадцять машин. Там були Президент Естонії Томас Ільвес, Президент Литви Валдас Адамкус, Президент Польщі Лєх Качинський, прем'єр Латвії Івар Годманіс і я. Ми їхали до Тбілісі.

З іншого боку до грузинської столиці підступала російська армія. Було відчуття неясності. Неясно було, як будуть розвиватися події.

У питанні, для чого ми тут, жодної неясності не було. Перша думка тих днів: ми повинні бути у Грузії. Ми повинні бути тут. Це як Кеннеді колись казав: «Сьогодні я – берлінець!» Так і я був готовий повторити ці слова у Тбілісі: «Сьогодні я – грузин!»

Росіяни вже були під Тбілісі. Єдина думка була: ніщо не спрацює так, як ця моральна підтримка.

Я згадував тоді важливі для мене слова, вони весь час крутилися того вечора у голові: «Коли вони прийшли за комуністами, я мовчав, бо ж я не був комуністом. Коли вони прийшли за соціалістами, я мовчав, бо ж я не був соціал-демократом. Коли вони прийшли за профспілковцями, я мовчав, бо ж я не профспілковець. Коли вони прийшли за євреями, я мовчав, бо ж я не був євреєм. Коли вони прийшли за мною – більше не було нікого, хто міг би протестувати».

Слова були з іншої епохи, вони звучали відлунням історії нацизму. Але тоді, під час російсько-грузинського конфлікту, суть слів Мартіна Нємьоллєра вперто не йшла мені з голови: коли вони прийшли по мого сусіда я мовчав, коли прийшли по мене – не було нікого, щоб заступитися.

Ми везли щось, що, можливо, не розгортало цей конфлікт назад, але, принаймні, могло його якось законсервувати. Це просто не могла бути зброя. Часом не зброя війська зупиняє. Ми не везли зброю – тільки нашу солідарність.

Гемінґвей колись записав те, про що ми думали тією дорогою: я є частиною людства, і якщо хтось помирає – помирає частинка мене. Тому якщо дзвонить дзвін, не питай по кому подзвін – він дзвонить по тобі.

Ми розуміли це того темного серпневого вечора.

Добре, коли у подібних ситуаціях є однодумці. Президент Адамкус і президент Качинський абсолютно не озирались, коли виникало це питання. Ми розуміли, куди ми їдемо, але не розуміли, чим це може закінчитися. Наші радники переконували нас, що окупація буде продовжуватися, що кінцева фаза військової операції ще не закінчена, що росіяни ідуть темпом 50–60 кілометрів, що мине ще одна доба – і вони будуть у Тбілісі.

Звичайно, звучали голоси, що ніхто не може гарантувати повернення додому. Ми так і відповідали: значить, залишатимемося у Грузії – хай заарештовують чотирьох президентів і прем'єра.

Ми були готові встати перед танками без зброї, взятися за руки і сказати: треба вам чотирьох президентів арештовувати – арештовуйте, але знайте: ми зараз з грузинами, і ви далі не підете.

Їдемо. Ніч. Ідуть повідомлення, що розбомбили за першу добу, скільки за другу, третю... Скільки виведено з ладу одиниць техніки, скільки було виведено із складу опорних точок. Для перших трьох днів було забагато втрат.

Якоюсь мірою, я сказав би, було забагато непродуманих, неадекватних дій з боку грузинського військового командування. І тому ми розуміли, що, в принципі, ми летимо без плану для сценарію повної окупації Грузії Росією.

Наша поведінка була радше реакцією на ситуацію, що змінювалася в карколомному темпі: що буде, якщо ми не зможемо вилетіти назад?

Вочевидь, ми усвідомлювали можливість, коли аеропорти Грузії не працюють, що з території Грузії не виїхати, не вийти пішки, тому що кругом через 24 години будуть російські блокпости.

Який міг бути план у такій ситуації?! Не могло бути жодного плану для такої ситуації! Були сподівання на врегулювання конфлікту, сподівання, що агресія зупиниться у відповідь на спільні зусилля переговорників, на міжнародну реакцію.

Окрім того, у нас була досягнута домовленість щодо обміну інформацією між міністерствами закордонних справ, а в розпал конфлікту я делегував до Тбілісі міністра закордонних справ Володимира Огризка та спеціального представника – заступника міністра Костянтина Єлісєєва. Вони кілька днів провели у Грузії.

По-третє, був, безумовно, прямий контакт із президентом Саакашвілі.

Щоправда, спеціалісти з безпеки застерігали нас від користування старими, іще радянськими каналами урядового зв'язку. Я пам'ятаю, як мене попереджали, що він може подвійно використовуватися, що з нього можна досить легко «зняти» потрібну інформацію. Але, безумовно, є речі очевидні, які можна і по такому зв'язку одне одному доносити.

Президент Саакашвілі зателефонував у понеділок, 11 серпня, десь на 16-ту годину. Це прозвучало вкрай схвильовано і дуже небагатослівно.

Спочатку прозвучало тільки одне речення: – Вікторе, вони йдуть на Тбілісі!

Пауза. Кілька секунд збираюся з думками, кажу: – Одну хвилинку! Давай трошки паузу зробимо, щоб я міг усвідомити, що ми можемо зробити.

– Приїжджай!

– Приїду. Я приїду, тільки ти дай мені на комунікацію деякий час.

Я розпорядився, щоб літак був у постійній готовності, і почав контактувати із Президентом Польщі Лєхом Качинським.

У мене склалося враження, що президент Качинський був готовий летіти зі мною просто у той самий момент.

Я думав, що, можливо, мені будуть потрібні якісь сильніші аргументи. Адже він президент країни НАТО, президент, у якого є внутрішні інструкції альянсу. Він не був так само вільний у маневрах, як, припустимо, може собі дозволити Президент України. Я думав, що ця розмова може забрати багато часу. Насправді вона забрала заледве чверть години.

З Лєхом було дуже легко підтримувати контакт. У нас і раніше спілкування відбувалося досить часто: ми зустрічались кожного місяця, це було і на території України, і на території Польші, і на території європейських країн. Я думаю, у нас було кілька десятків зустрічей.

Ми дуже часто обговорювали питання регіональної тематики, і завжди, як правило, ми виходили на спільну позицію. Можливо, у нас були деякі відмінності у поглядах на Білорусію, але у більшості питань це була спільна точка зору. Він, як і його мила дружина, був мені симпатичний, і усе це разом створювало велику довіру один до одного.

Фінал тієї розмови був такий, що він готовий вилетіти, але ще треба було переговорити з Адамкусом.

Я у той момент знаходився у Криму, але не в резиденції, і тому користувався мобільним телефоном. До резиденції треба було ще доїхати, це вимагало часу. Саме тому я попросив Качинського поговорити з Адамкусом, бо він мав доступ до стаціонарних засобів зв'язку.

Окрім того, я розумів, що мені треба декілька годин, щоб підготувати борт, отримати дозволи на повітряний простір.

Отже, у Качинського стаціонарні засоби зв'язку були під рукою, тому я попросив президента Польші уточнити позицію президента Литви, чи готовий він теж вилетіти до Тбілісі.

Президент Качинський мені каже: «Я повинен переговорити з Адамкусом докладніше, бо у нього можливі проблеми із транспортом». Це був такий досить дивний епізод, коли у президента Адамкуса були дебати з парламентом щодо його міжнародних поїздок. Зрозуміло, то були їх внутрішні справи.

Я запропонував тоді, щоб президент Адамкус долетів до України, а тут ми українським бортом полетимо далі. Усі ці переговори забрали у нас досить багато часу...

А згодом спрацював зовсім інший логістичний варіант. І раніше протягом перших днів російсько-грузинського конфлікту, і у цей час, коли відпрацьовувалися технічні питання, у нас з президентом Качинським було ще декілька розмов із секретарем Європейського Союзу з питань безпеки Хав'єром Соланою.

Я думаю, що у мене було три чи чотири розмови з ним щодо грузинської ситуації. Мені так здавалося, що моє бачення ситуації Солана сприймав як щось, що було змальоване у густіших тонах, ніж воно було насправді.

Окрім того, на той момент ми із Качинським погодили спільну позицію щодо місії президента Франції Ніколя Саркозі.

Адже той озвучив, що він, як представник країни, що головує в ЄС, терміново береться за план врегулювання. І поки цей план не з'явився в остаточній редакції, ми з президентом Польщі до- сить інтенсивно контактували з Єлисейським палацом з метою передати президенту Саркозі наше бачення цього плану врегулювання.

Я був переконаний у тому, що першим пунктом має бути припинення вогню. Спочатку треба було припинити війну! Це було очевидно, тут не треба бути великим стратегом. Далі може бути будь-який план, але спочатку треба зупинити танки. Перший пункт був обов'язковий.

Але після того, як буде припинений вогонь, і перед тим, як буде закріплений параграф щодо виведення військ, треба було чітко прописати базовий пункт, який закріплює зобов'язання російської сторони про визнання територіальної цілісності Грузії.

Закріплення територіальної цілісності Грузії, на мій погляд, – це був головний пункт плану врегулювання.

Навколо нього і формувалася уся розв'язка цього конфлікту – спочатку політична, а потім мілітарна.

Цей пункт мав би стати базою для обох сторін, для двосторонніх політичних відносин між Грузією та Росією: Росія визнає територіальну цілісність Грузії, гарантує, що не буде перекроювання територій, що вона не буде формувати жодних маріонеткових урядів, і таким чином 20 % території Грузії не випадають із державної території, із її державного суверенітету.

До сьогоднішнього дня я вважаю, що відсутність цього пункту в плані Саркозі – це була найбільша його помилка.

У Єлисейському палаці не дослухались до цієї пропозиції. Мені також здається, що у тієї човникової дипломатії була ще й друга велика вада: Саркозі спочатку поїхав до сторони, яка розпочала агресію.

Звичайно такі жести задають тональність переговорам і впливають на якість самого документа.

Доки буде існувати така «миротворча модель» – а така сама модель працює і в Придністров'ї, – доти буде потенційно закладений конфлікт: миротворець надто легко стає агресором, його зброя перестає бути зброєю стримування і стає зброєю учасника конфлікту.

І тому, коли ми говорили з президентом Качинським, я його прохав, щоб до плану обов'язково був включений параграф, який спонукав би Європу переглянути формат миротворчої місії. Вочевидь, його треба було розширити, наповнити більш широкою міжнародною присутністю.

Я заявив, що Україна готова бути однією зі сторін у рамках міжнародного рішення, яке гарантує безпеку в рамках, наприклад, спільних миротворчих сил ООН. На жаль, європейська дискусія щодо плану врегулювання російсько-грузинського конфлікту була занадто швидкоплинною...

Наші консультації і переговори тривали до вівторка, 12 серпня, коли до мене у Крим прилетів літак польського президента з ним та нашими балтійськими колегами на борту.

Це був той самий літак, який трохи менше ніж через два роки, у сумний день у квітні 2010 року, розбився над Смоленськом у Росії.

Ми просиділи в аеропорту кілька годин: екіпаж чекав дозволу пролетіти над територією Росії. Нас просили почекати: нібито там працюють над вирішенням даного питання.

Потім минає ще півгодини, і нас іще просять почекати. Десь п'ять-шість разів нам доповідали, що російська сторона розглядає наше прохання. Стало очевидним, що там просто затягують виліт, розуміючи, що у нічний час політ стає у десять разів небезпечнішим.

Можливо, росіяни сподівалися, що ми відмовимося від цього польоту з міркувань безпеки, адже необхідно летіти у нічний час над територією, де відбувається воєнний конфлікт. І тому ми вирішили, що поки сонце не зайшло, нам треба вилітати.

Екіпажу дали ще час, щоб вони обрали інший повітряний коридор. Врешті-решт, ми облетіли російську територію: вилетіли на Анкару, а потім територією Туреччини облетіли Кавказ і прилетіли в Азербайджан, в район, найближчий до Грузії.

Ми були свідомі тих випадковостей, у тому числі випадковостей підготовлених, запланованих, які могли виникнути у польоті. Ми полетіли.

На території Азербайджану нас зустріли представники місцевої влади. З літака ми пересіли до автомобілів. У той момент ми ще мали розмову, чи президент Азербайджану приєднається до нас, чи ні. Алієв не поїхав. Ми сіли у машини. Дорога забрала близько чотирьох годин.

Перше враження від Тбілісі – люди.

Виїжджаємо на центральну вулицю, і чим ближче до Парламенту – тим більше було людей навколо.

На вулицях не відчувалося ніякої метушні. Виглядало так, ніби ішов дощ і люди групками по 5–7 чоловік тулилися одне до одного під одну парасольку. Тільки не було ані дощу, ані парасольок – просто на вулицях гуртувалися люди.

Це так трохи нагадувало, як в Антарктиці пінгвіни перед хуртовиною збираються докупи, щоб протистояти стихії. А тут збиралися такі самі купки людей. І це додавало тривоги.

Далі менші групи людей зливалися у юрму. Я дуже добре пам'ятаю ці хвилини: маса люду розступається перед нашими автомобілями, звучать оплески. Юрма на майдані перед Парламентом прийшла у рух, юрма заворушилася, як у бджолиному рої. Ми таки приїхали.

За пару хвилин ми всі стояли із Михаїлом Саакашвілі на трибуні перед Парламентом:

Промову що три слова переривали оплесками. Ми розуміли, що цим людям треба продемонструвати нашу солідарність, показати, що вони не одні, показати, що ми разом і у нас усе вийде. На тому майдані усі почувалися як брати і сестри. І їм було неймовірно цікаво, що ми скажемо:

Дорогі грузинські друзі, пройде час, і ми споглядатимемо на ці сторінки нашої історії , як дорогу, яку мужньо пройшла грузинська нація. Свобода варта того, щоб за неї боротися! Ми повинні пам'ятати, що грузинська нація достойна бути незалежною. Ми приїхали підтвердити, ваша суверенність, незалежність, територіальна цілісність – є нашими цінностями! Ви ніколи не будете одні! Незалежна Грузія буде вічно!

А Саркозі не було ще довго. Ми далі виступаємо. Мій виступ тривав десь хвилин п'ять. Юрма почала скандувати наші імена. І ось після виступів ми повернулись у Парламент.

За якийсь час стає відомо, що президент Саркозі уже в Тбілісі. Ми вирішили зачекати на президента Саакашвілі, щоб з ним іще раз повернутися до оцінки ситуації.

Це була якась маленька кімната, у якій ми ледь могли розміститися.

Прилітає Саркозі, заходить до кімнати. Він був у дуже піднесеному, мажорному стані. Принаймні, він мав такий вигляд.

Мені здалося, що він поспішав формально поінформувати грузинську сторону про результати переговорів із російською стороною.

Саркозі почав переговори з Саакашвілі. Ми хвилювалися щодо результатів переговорів. Тривога була у тому, чи буде укладена угода у тих формулюваннях, які б ми хотіли бачити. Ключовим було питання збереження територіальної цілісності Грузії.

Я чомусь відразу мав відчуття, що процес іде не в той бік. Ми не знали про результати переговорів Саркозі у Москві, і ми не знали, про що домовляються Саркозі і Саакашвілі.

Президент Лєх Качинський почав помітно нервувати. Нас попередили, що відразу після переговорів між президентами Грузії і Франції буде прес-конференція. Але тільки за участі Саакашвілі і Саркозі. Нам запропонували місця в залі.

Ми домовилися, що на двосторонню прес-конференцію президентів Саркозі та Саакашвілі ми не йдемо.

Очікуючи завершення прес- конференції, наша невеличка група вийшла на літню терасу. Саме там ми обговорювали плюси і мінуси плану, який привіз Саркозі. Мені видавалося, що його план був неповноцінний без пункту про територіальну цілісність Грузії.

Президент Польщі тоді також дуже перейнявся цим моментом, Качинський сказав: «Я не розумію, чому ми тут, якщо так іде – нам треба вставати і летіти назад». У нього була дуже емоційна реакція. Він відчув, що це план, після якого буде багато запитань.

Коли зараз читаєш той план урегулювання, уже можна точно сказати, що відсутність пунктів, які пропонували ми з Качинським та нашими балтійськими колегами, призвела до створення зони керованого хаосу і до втрати Грузією своїх територій на багато-багато років.

Той план, який привіз Саркозі, з цієї точки зору був некоректним. Чому Європейський Союз пішов на реалізацію саме такої версії плану врегулювання? Нам цього не було відомо. Я можу говорити тільки про своє припущення.

Не до кінця адекватна реакція Європейського Союзу сприяла появі у Росії відчуття вседозволеності. Якби на події серпня 2008 року світ зреагував у більш жорстких оцінках – переконаний, у нас не було б через чотири місяці «газової» війни, яку першого січня розв'язала Росія по відношенню до України, а через тиждень – і проти самого Європейського Союзу.

Ця ситуація була логічним продовженням тієї російської міжнародної політики. Якщо тобі прощають військову агресію, окупацію чужих територій і у тебе від того виростають крила – вочевидь, такий стан не може не народжувати відчуття вседозволеності.

Якби хтось у серпні 2008 року спрогнозував, що вже незабаром Росія посеред зими припинить подачу газу до країн Європи, то будь-який експерт у Євросоюзі зреагував би на це, як на маячню, як на сон сивої кобили! Через чотири місяці на цей сюрреалістичний сценарій треба було реагувати у режимі реального часу.

Думаю, що сьогодні російсько-грузинський конфлікт був би врегульований набагато якісніше і жорсткіше, тому що Євросоюз сьогодні глибше розуміє систему загроз у цьому регіоні. Нема ілюзій щодо Росії, рожеві окуляри змінили колір.

З президентом Саакашвілі мені і всій нашій делегації «доброї волі» вдалося поговорити вже після його спільної з Саркозі прес-конференції.

Це була десь четверта ранку, над Тбілісі уже починав сіріти небосхил, місто збиралося зустрічати схід сонця... Він прийшов посміхаючись.

Уже можна було говорити якщо не de facto, то, принаймні, de jure про припинення вогню. Проте без припинення вогню будь-який план і так не мав сенсу. Грузія мала сконцентруватися зовсім на іншому пункті – тоді я так і сказав президенту Грузії: «Вважай, що пункт про припинення вогню вже у тебе в кишені!» Найважливіше було сконцентруватися на досягненні гарантій територіальної цілісності.

Навіть втомлена посмішка президента Саакашвілі дисонувала із моїм настроєм того ранку: «Пане Президенте, ви втрачаєте 20 % території! Не час для такого настрою!» Я вважав, що це рішення на покоління «заморозить» цей конфлікт і ще десятки років буде фактором нестабільності.

З іншого боку були хороші сподівання, що вдасться не допустити розгортання конфлікту і множення його жертв. Того ранку ми говорили про те, що у тому плані врегулювання було багато речей, які сприймаються позитивно...

Але з іншого боку, у мене і тепер болить серце через те, що у ті дні план мирного врегулювання не дав відповідь на загрозу територіальної цілісності Грузії та не відвів ризики нової ескалації конфлікту.

Далі йшли процеси консервації конфлікту: я маю на увазі ті маріонеткові уряди Абхазії та Північної Осетії, розгортання російських військових баз на цих територіях – вузол затягується, сторони натягують канат все сильніше.

Але вранці 13 серпня навіть цей гіркий мир сприймався позитивно, над Грузією сходило сонце, проте його проміння освітило зовсім інший світ.