Серіал – пародія на сучасне демократичне суспільство?
Ось уже місяць, як світ збожеволів від південнокорейського серіалу від Netflix. Пошуковий запит «гра в кальмара» – серед топзапитів Google. Продажі сліпонів Vans, в яких красувалися учасники гри, виросли на 7800%. У Tik-tok і Instagram створюються сотні відео за мотивами «Гри в кальмара», а в мережі – спеціальні форуми та групи для обговорення серіалу. А рецензій вже написано стільки, що писати щось на цю тему навіть страшно.
Таємні коди та смисли: від семи гріхів до «Матриці»
І найцікавіше – ця істерія поки не стихає, аудиторія південнокорейського шоу тільки зростає. Це не жарт – за два тижні південнокорейський серіал від Netflix набрав 111 млн переглядів і став найпопулярнішим за всю історію існування стрімінгової платформи. А якщо врахувати, що частина людей використовує піратські сервіси, то ця цифра може суттєво збільшитися. Тим часом кінокритики, вчені, культурологи та звичайні глядачі б'ються над загадкою популярності серіалу. Зараз вже можна з упевненістю сказати, що південнокoрейський трилер став свого роду культурним феноменом.
Що ж у ньому такого особливого? Сюжет дуже простий, у його основі – колективна гра на виживання. З 456 учасників до фіналу повинен дійти тільки один, який отримає близько $ 40 млн, решта на шляху до перемоги загинуть. Ігри, в які повинні грати герої, добре знайомі літнім корейцям. Наприклад, спортивна форма учасників схожа на форму, в якій школярі в минулому ходили на фізкультуру. Кажуть, багато хто в країні ностальгує, дивлячись на ці добре знайомі атрибути, – приблизно так само, як деякі представники нашого покоління Х, переглядаючи старі радянські стрічки. І хоча схожі ігри є і в інших країнах, для корейців – це ще й відсилання до їх минулого.
Зрозуміло, чому серіал популярний у Кореї. Зрозуміло, чому ним зацікавилися просунуті кіномани – південнокорейське кіно вже деякий час у тренді (крім Пон Джун Хо, який отримав Золоту гілку в Каннах і відомого у нас по «Олдбою» Пак Чхан Ука є ще На Хон Джин, Кім Кі Дук, Кан Джег і ще з пів десятка цілком собі знакових імен). Але ось як серіал завоював серця невибагливої світової аудиторії? Адже тема гри на виживання далеко не нова. Все це ми десь вже бачили, все це якось невловимо знайоме. За бажанням можна нарахувати сотні фільмів і серіалів на цю тему, починаючи від «Голодних ігор» і «Того, що біжить по лезу» до південнокорейського ж серіалу «Гра брехунів». Хван Дон Хека навіть звинуватили у плагіаті – нібито він «позичив» свою ідею у авторів японського фільму «Страшна воля богів».
Але навіть якщо схожі мотиви миготіли і в інших стрічках, очевидно, Хван Дон Хеку вдалося наповнити серіал якимось особливим змістом і знайти якісь мегапривабливі тригери для глядачів.
Звичайно, всі критики відзначили яскравий візуальний ряд, схожість сюжету та картинки з популярними в молоді комп'ютерними іграми, фабулу, яка тримає в напрузі, вдало вибудувану драматургію – кожна серія обривається на найцікавішому місці. Але, напевно, ще більш захопливо стежити за розвитком характеру героїв, які по ходу фільму починають проявляти себе з несподіваного боку. Особливо вдумливі глядачі побачили у фільмі якісь таємні смисли, про які, можливо, не здогадувався і сам режисер. Крім банальної боротьби добра зі злом, хтось припустив, що головні герої уособлюють сім людських гріхів (лінь, марнославство, боягузтво тощо).
Є версія і про те, що кожен з героїв представляє якусь універсальну людську якість. Наприклад, головний герой Сон Кі Хун уособлює Добро чи Серце, його друг і антипод Чо Сан Ву – Розум. Є і Мудрість (загадковий старий Про Іль Нам), Надія (біженка з Північної Кореї Кан З Пек), Сила (гангстер Чан Док Су) тощо. Втім, в одному з інтерв'ю сам Хван Дон Хек розповів, що обидва головні герої – і Сон Кі Хун, і Чо Сан Ву – це дві сторони його власної особистості. Кі Хун – його емоційність і добродушність, а Сан Ву – інтелект і вміння розраховувати (без якого успіху не досягнеш). Символічно, що в підсумку перемагає саме Добро.
Особливо допитливі кіномани розгледіли в серіалі відсилання до «Матриці». На це їх навів фрагмент з рекрутером, який запропонував Кі Хуну зіграти в гру на ляпаси, і для початку той повинен був обрати між червоним і синім конвертом. У «Матриці» Нео повинен був обирати між червоною та синьою таблеткою.
Що стосується головної ідеї фільму, то практично всі кінокритики зійшлися на тому, що Хван Дон Хек вирішив згадати тему соціальної нерівності, так успішно розкриту його співвітчизником у «Паразитах». Учасники гри опинилися на секретному острові невипадково – всі вони в жахливому стані, за кожним з них полюють кредитори. Ці люди на такому соціальному дні, що навіть дізнавшись смертельні правила й отримавши можливість повернутися додому, вони вважають за краще продовжувати гру. Дійсно, соціальний розрив між багатими та бідними в сучасному світі перетворюється на нездоланну прірву. І характерно це не тільки для Південної Кореї, яка останнім часом переживає не найкращі часи, а для всього світу. З початку пандемії цей тренд тільки загострився.
Байка про сучасний світ?
Як зізнавався сам Хван Дон Хек, він спробував створити алегорію або байку про сучасне суспільство. І дійсно, в серіалі можна побачити і розказану практично в лоб історію про соціальну нерівність, і універсальну історію боротьби Добра зі Злом, і просто захопливий бойовик з лихо закрученим сюжетом. А можна – розгорнуту метафору сучасного капіталістичного суспільства. У мене виникло відчуття, що режисер вирішив висловитися саме на цю тему та створити свого роду памфлет, пародію на демократію, що вироджується.
Адже за великим рахунком, світ, в який потрапляють герої та за правилами якого їм доводиться жити, дуже нагадує модель сучасного суспільства. Суспільства, в якому люди уніфіковані та знеособлені. І гравці, і їх варти носять уніформу, в охоронців до того ж приховані обличчя, і створюється відчуття, що особливої різниці між першими та другими немає, вони взаємозамінні. Їх функції, ролі – визначені кимось зверху. У охоронців і в учасників гри немає імен, тільки порядкові номери. Такий собі натяк на сучасні розвинені країни, в більшості яких для ідентифікації своєї особистості потрібно назвати свій ідентифікаційний номер, а ім'я вже не таке і важливе.
Рефреном через всю гру проходять нагадування, які лунають із динаміків, про те, що «всі учасники мають рівні права». На тлі того, в які умови потрапляють гравці, ці слова звучать насмішкою. Карикатурним натяком на таку популярну сьогодні толерантність виглядає і повернення в гру героїні, яку ніхто не захотів брати у свою групу (оскільки організатори гри визнали її слабкою ланкою, а слабких потрібно підтримувати). Ілюзію демократії створює і той факт, що гравці можуть будь-якого моменту залишити гру, якщо за це проголосує більшість. Хоча насправді такого вибору у них немає – на свободі їх не чекає нічого хорошого.
Сучасні демократичні суспільства створюють таку ж ілюзію свободи, ілюзію вибору. Але чи є такий вибір у більшості людей? Вибір змінити систему, в якій він живе, кинути нелюбу роботу, яка приносить гроші, покарати знахабнілого чиновника? Відчуття пародії на сучасний устрій світу посилюється, коли на екрані з'являються глядачі гри – господарі життя, перенасичені її достатком, і зі сміхом роблять ставки на гравців. ВІП-гості у Хван Дон Хека, мабуть, уособлюють супербагатих, які правлять сучасним світом і які ставляться до пересічних громадян, як до людського сміття.
Назвою серіал зобов'язаний останній грі з шести. Завдання її учасників – відвоювати голову кальмара та виштовхнути з території суперника. За великим рахунком, усім нам так чи інакше, в тій чи іншій формі, доводиться грати в кальмара. Напевно, в цьому символізм фінальної гри. І хоча в сутичці перемагає умовне добро, до хепі-енду тут далеко.
До речі, хоча в Кореї серіал, безумовно, надзвичайно популярний, не всі місцеві жителі задоволені ним.
«Багато хто, подивившись фільм, подумає, що у нас дійсно таке страшне життя, – нарікала моя родичка, яка живе в Південній Кореї. – Але в реальності таких персонажів, як у «Грі в кальмара», я тут ніколи не бачила. У нас прекрасна страхова медицина, безкоштовна середня освіта. Підприємства працюють, ресторани повні відвідувачів. Так, Covid-19, звичайно, вдарив по економіці, але це ж не тільки в Кореї, так, по-моєму, у всьому світі ».
І це, напевно, ключові слова для розуміння популярності серіалу – «так – у всьому світі». Хван Дон Хеку вдалося в захопливій, хоча і брутальній формі, розповісти універсальну історію, яка резонує з почуттями більшості людей, і підняти проблеми, які хвилюють сьогодні практично всіх, незалежно від віросповідання та національності.
Юлія Кім, для «Главкома»
Коментарі — 0