Як українському кінобізнесу продовжити успіх серіалу «Спіймати Кайдаша»?
Режисерський дебют української драматургині Наталі Ворожбит «Погані дороги» потрапив в одну з престижних програм міжнародного Венеційського кінофестивалю. А тим часом вдома деякі медіа підводять підсумки кінобізнесових звершень в Україні у наші скрутні часи, і саме проєкт Ворожбит «Спіймати Кайдаша» (за мотивами повісті Івана Нечуя-Левицького) розглядається як фаворит перегонів у вітчизняній кіносеріальній ніші.
І нічого дивного.
Успіх є – і рейтинговий, і художній. Хоча таке доволі рідко у нас перетинається. За бажанням, у фільмі про Кайдаша можна знайти до чого прискіпатися. Але глядач вже сказав своє «Так!», і сага про Кайдашів живе своїм окремим від авторів життям, особливо у часи карантину.
Якраз у період вимушеної паузи цей проєкт шукали найчастіше у мережі серед інших українських новотворів, відгуки майже завжди схвальні.
Спілкуючись з нашим видатним кінокритиком Сергієм Тримбачем на тему можливих нових екранізацій української літератури, автора зачепила поетична фраза Сергія Васильовича: «Нехай Ворожбит наворожить!». Мовляв, нехай, за бажанням, як шоураннерка, і далі відкриває для вітчизняного екрану (після «Кайдашевої сім’ї») інші привабливі українські літературні сюжети. Нехай! Хто ж проти?
Всі за!
От і виникла ідея у цьому тексті змоделювати ситуацію, за якої українськими текстами різних епох(і царської, і радянської, і теперішньої) зацікавилися екранізатори-меліоратори рівня Наталі Ворожбит та Володимира Бородянського.
Нижче, увага(!) не путати, не спецпрограма Держкіно України з екранізації літературних творів, а виключно авторська жанрова журналістська версія. Вона включає вибрані українські книги як для продюсерів, так і для читачів-глядачів. Так би мовити, суб’єктивний топ українських книжок (різних епох і різної художньої ваги), які ніби просяться на екрани, за умови, що для деяких у свій час, нарешті, знайдеться і своя активна Ворожбит.
«Повія»
Роман Панаса Мирного, 1884
Христя Притика – красива цнотлива сільська дівчина. Вона втрачає батька, потім матір і йде із села в місто у найми. Там сходиться з одним заможним квартирантом, до якого нерівно дише господиня Христі. Дівчину виганяють, лиха слава супроводжує її скрізь. Працює наймичкою у загребущих євреїв, втрачає через нещадну хворобу дівочу красу. У фіналі замерзає на порозі рідної сільської хати, яку давно перетворили на шинок.
Класичний соціально-побутовий роман про лиху долю сироти, яку життєві обставини та жорстокий соціальний устрій штовхають у найми та у брудні клешні недобрих чоловіків.
Цей сюжет 1961-го екранізував Іван Кавалерідзе з Людмилою Гурченко у ролі повії Христі.
Пройшло майже пів століття. Може, час знову комусь перечитати старий роман Панаса Мирного про гулящу?
На роль Христі автор би запропонував Ксенію Мішину. Рейтинги на СТБ були би захмарні.
«Хмари»
Повість Івана Нечуя-Левицького, 1871
У центрі цієї історії – представники двох поколінь української інтелігенції: Дашкевич та Воздвиженський, є суперечки про добу, рідну землю. Не надто розкручений ранній текст знаменитого автора про українське духовне та інтелігентне українське середовище середини 19 століття. Зокрема, Київську духовну академію, університет.
На думку літературознавців, хмари (у творі) – фатальний образ російської імперської політики. Тема на часі.
У повісті Нечуя майстерно змальовано старий Київ та інші чудові місця нашої батьківщини.
Мова жива, характери, як завжди у Нечуя, повнокровні, а не схематичні.
«Жидівка-вихрестка»
Іван Тогобочний, 1896
Сара втікає з батьківського дому, виходить заміж, розлучається. Народжує дитину, яку хочуть вбити. У фіналі – самогубство Сари. Ідеальний сюжет для СТБ чи каналу «Україна».
Автор п’єси – знаменитий у свій час актор, антрепренер, драматург. Сам намагався екранізувати 1911-го деякі свої п’єси, зокрема, надзвичайно популярну мелодраму про жидівку-вихрестку Сару. Фільм втрачено. Втім, ще в часи його появи те кіно називали відверто халтурним.
«Сонячна машина»
Володимир Винниченко, 1929
Бідний князь прибуває на прийом до Фрідріха Мертенса, «короля» Німеччини і президента Об’єднаного банку. Мертенс все що міг скупив у країні. І хоче одружитися на доньці князя – Елізі. Згодом князь розбивається на аероплані. А Еліза хоче помститися Мертенсу. Дівчина знайомиться з винахідником Рудольфом Штором. А потім в життя героїні входить і політика – Інтернаціональний Авангард Революційної Акції. Цій організації дівчина присягає у вірності...
На думку істориків, це перший український науково-фантастичний та утопічний роман.
У свій час навіть було бажання номінувати твір Винниченка на Нобелівську премію літератури.
«Бур’ян»
Андрій Головко, 1927
Колишній червоноармієць Давид Мотузка повертається у рідне село на Полтавщині. А там вже хазяйнує куркульня і заважає, так би мовити, будувати нові світле життя. Давид розпочинає боротьбу з ворогами народу...
Роман соцреалістичної доби з очевидними пропагандистськими шаблонами, властивими радянським текстам. Втім, коли знімаються шаблони, залишається історія українця Мотузки, який ціною особистих трагедій і травм долучається до фатальні розбудови, так би мовити, світлого майбутнього. Тільки де те світло у прірві революційного часу?
Історія Головка про зрадливість химерної мрії та соціальний самообман, про бур’ян, який пускає зле коріння у душу.
Роман екранізував 1966-го відомий кінорежисер Анатолій Буковський. Давида Мотузку блискуче зіграв Іван Миколайчук.
Тепер, до речі, теж є гідні кандидатури на цю ж роль борця Давида: Олексій Гнатковський, Дмитро Рибалевський, Роман Луцький, Віталій Ажнов, деякі інші...
Є у революції початок, нема у революції кінця.
«Ледащиця»
Марко Вовчок, 1861
Дівчина Настя родом з волелюбної козацької сім і, але вона нидіє у лещатах кріпацтва...
Марко Вовчок (Марія Вілінська), як ніхто, розуміла вразливу українську жіночу душу і описала її у багатьох своїх творах За бажання, міг би бути навіть кіноцикл про жінок-страдниць за творами Марка Вовчка.
«Смерть у Києві»
Павло Загребельний, 1973
Князь Юрій Долгорукий вирішив об’єднати руські землі і встановити на них мир. Заради цього він і вирішує йти на Київ, виступивши проти Ізяслава та інших князів-ворогів...
Роман отримав Шевченківську премію. Історія про часи Київської Русі з її тінями далекого та темного минулого.
«Євпраксія»
Павло Загребельний, 1975
Онука Ярослава Мудрого, київська княжна Євпраксія Всеволодівна, в свої 15 літ має стати дружиною маркграфа Північної Саксонії Генріха. Доволі швидко Євпраксія стає вдовою. І на неї вже заглядається імператор Священної Римської імперії. Так Євпраксія згодом стає імператрицею. Інтриги двору бентежать її, але не виснажують. Поруч з Євпраксією відпочиває навіть Анжеліка, маркіза ангелів романів Голон.
На головну роль могла би бути довга черга з наших вродливих українських актрис від Софії Київської аж до Києво-Печерської лаври. Сюжет – напружений, насичений подіями, інтригами.
Дивно, що потенціал Загребельного недооцінюють наші екранізатори.
«Майже ніколи не навпаки»
Марія Матіос, 2007
Кирило Чев’юк колись зрадив своє велике кохання, одружився з розрахунку, тим самим ніби наклав на свою родину закляття. Ніхто з його роду не знаходить ні щастя, ні спокою.
Один з найсильніших текстів Марії Матіос. Концентрація болю, кривавих родинних та історичних драм, надзвичайна образність та глибока філософічність, все як завжди у видатної авторки.
У Франківську є гарна вистава за мотивами цього твору (режисер Ростислав Держипільський). І навіть сценічна дія повсякчас навіває тихі думки про широкий екран та масштабний кіноформат трагічного західноукраїнського сюжету.
«Гроза»
Анатолій Шиян, 1936
Сюжетна схема роману трохи нагадує «Украдене щастя» Івана Франка. Яків повертається додому з заробітків, а красуню Софію брати обманом видали заміж за багатія. Але ж на вулиці – біснувате свято, тобто час хмільних ілюзій перших років радянської влади, і запальні герої хочуть ще повоювати за щастя, вони не бояться грози і блискавки.
На кіностудії Довженка роман Шияна екранізувати 1958-го під назвою «Гроза над полями» (режисери Юрій Лисенко та Микола Красій). Роль Софії грала балтійська красуня Дзідра Рітенберга. З українських кінокласиків у тому старому фільмі були задіяні – Лаврентій Масоха, Дмитро Капка, Андрій Сова.
«Вельветові джинси»
Ростислав Самбук, 1985
Радянський Київ, Русанівку бентежить низка зухвалих квартирних крадіжок. Очистили навіть квартиру народної артистки Корольової, коли вона відпочивала в Криму. За справу береться майор Хаблак, який переконаний, що злодій має сидіти у в’язниці!
Цікавий матеріал для українського багатосерійного ретродетективну про колишні складні ментівські часи.
Автор – український радянський майстер детективного жанру. У свій час його «Вельветові джинси» друкувалися як роман з продовженням у найпопулярнішому тижневику республіки– журналі «Україна».
«Нехворощ»
Любов Пономаренко, 2015
Низка сюжетів про космос української душі та рідної Землі під однією обкладинкою. Є також теми війни на Сході України.
Це літературний матеріал для кінорежисера, котрого приваблює свята територія українського поетичного кіно. Проза майстерна, атмосферна, з тяжінням до ґрунтовних традицій національної літератури.
Книга «Нехворощ» висувалася на Шевченківську премію. Саме тоді автор цього тексту її уважно і прочитав, відкривши талановиту українську авторку.
Премія, на жаль, пані Любі не дісталася. У преміальній царині, як відомо, жорстока конкуренція. Хоча така література і вартує високих нагород.
«Люборацькі»
Анатолій Свидницький, 1861
Сімейна сага, драматична історія декількох гілок попівськоі родини, галерея живих об’ємних образів, є сильні автобіографічні мотиви (сам автор – людина трагічної долі) .
На думку дослідників, тема роману Люборацькі пов’язана з виродженням старосвітської попівської родини.
Роман у свій час гаряче підтримав Іван Франко, назвавши твір однією з найкращих оздоб української літератури.
Резюме
Список творів, озвучених вище, – лише авторська версія, складена з окремих українських текстів різних епох. Вони могли б за сприятливих обставин, стати матеріалом для подальших екранізацій – повний метр або серіали. І, звісно, кожен зацікавлений журналіст міг би запропонувати для кінематографістів свою персональну бібліотеку-кінематеку.
А от що з цього ж приводу пише видатний український кінокритик Сергій Васильович Тримбач. «Російський кінознавець та архівіст Володимир Дмитрієв колись часто говорив мені: «У вас же в Украине был замечательный театр корифеев, странно, что вы не используете его традиции! Там и мелодрамы, и мюзиклы, популярные жанры». І справді дивно.
Олег Вергеліс, для «Главкома»
Коментарі — 0