Демонтувати Леніна ніжно. Мінкульт пояснив, що робитиме із радянськими пам'ятниками

Україна продовжує долати наслідки русифікації та тоталітаризму, в рамках яких кожному радянському пам’ятнику хочуть знайти своє місце. Однак хоч Мінкульт радить максимально бережно демонтувати їх, все ж Експертна рада міністерства визнає: «почесне» місце дістанеться не кожній пам’ятці. Про це представники ради заявили під час брифінгу в «Медіацентрі», повідомляє кореспондент «Главкома».

На сьогодні в українських містах досі тривають перемовини з місцевою владою та активістами, які не хочуть прибирати з міст радянські об’єкти. Зокрема, у Полтаві – одному з найбільш пропагандистських міст України. Член Експертної ради Олесь Доній пояснює, що такі випадки не поодинокі – дискусії про те, що не слід демонтувати радянські пам’ятники, тривають і на восьмому місяці повномасштабного вторгнення.

«У Полтаві ми зіткнулися з тим, що і владі, й колегам довелося пояснювати, що в сотнях їхніх об’єктів закладена імперська сутність. Нагадаю, що Полтава під час містобудування значною мірою використана з пропагандистською функцією. Там масовий збір об’єктів, які прославляють російську перемогу над українським повстанням – десь Петро I водичку попив, десь коня поставив», – пояснює ідеолог.

У таких випадках, коли місцеві не хочуть прибирати ідеологічні об’єкти, їм пропонується творчо переосмислити пам’ятники. Наприклад, ужгородський письменник Василь Кузан розповів Експертній раді Мінкульту випадок, як радянський пам’ятник Сталіну на Львівщині категорично «переосмислили» місцеві активісти. Зокрема, наявній пам’ятці «відбили» голову Сталіна, а замість неї встановили голову Тараса Шевченка.

Що має на увазі Мінкульт, коли каже, що існування радянських пам'ятників в Україні – «неприйнятне»

Через те, що в Україні й досі стоять пам’ятники радянщині, активісти взялися власноруч їх або прибирати, або яскраво нагадувати владі про її бездіяльність у цьому питанні. Зокрема, в хід пішла не лише фарба, якою пишуть слово «кат» та «злочинець» та російських пам’ятниках, а й «важка артилерія» – як у випадку з погруддям Пушкіна неподалік Національного транспортного університету. У цілому Мінкульт погоджується з такою позицією активістів, але наголошує: демонтаж має бути обережним та «ніжним», аби не пошкодити об’єкти.

«Ми написали, що вважаємо неприйнятним існування пам’ятників так званим російським або радянським діячам. Але «неприйнятно» не означає негайний демонтаж. Це означає перенесення пам’ятника чи обережне ставлення до нього, оскільки деякі з пам’яток є частиною нашого культурного надбання і їхнє місце – десь у парках таких пам’яток. За ними можна вивчати як витвори мистецтва, так і приклади розвитку російської пропаганди та її наративів.

Тим паче деякі пам’ятки створюють архітектурний ансамбль – наприклад, як на станції метро «Університет». Там його потрібно буде доповнювати українськими діячами, яких має визначати громадськість.  

Якщо ж пам’ятник чи пам’ятка не несе історичної або культурної цінності для України, ми можемо продавати їх на аукціонах. Те, що вони не потрібні нам, не означає, що вони не несуть ніякої цінності для колекціонерів», – наголошує міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко.

Разом з тим міністр наголошує: крім демонтажу на сьогодні існує й інший варіант вирішення проблеми – це прикриття пам’ятників до закінчення війни, коли з’являться кошти на належної якості демонтаж та облаштування спеціальних локацій, на яких будуть розміщені демонтовані об’єкти радянщини.

Водночас ставлення до пам’яток у формі військової техніки дещо інакше. Зокрема, Мінкульт пропонує переосмислювати їх і ставитися до таких об’єктів саме як до пам'ятників військовій техніці, яка брала участь у переможній для України Другій світовій війні.