Канали Пінчука та Ахметова ділять український історичний спадок
Щойно телеканал СТБ завершив демонстрацію багатосерійної екранізації роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» – історії про Україну в огні та попелі ХХ століття. Але довго скучати за форматом сімейного багатофігурного історичного полотна нам не доведеться. Бо вже 5 жовтня канал-конкурент ТРК «Україна» Ріната Ахметова виходить на телевізійну передову зі своїм багатосерійним блокбастером під назвою «Сага». Це знову історія України у лещатах ХХ століття (приблизно 100 років), а це і революції, і війни, і інші негаразди. Канал Ахметова, пропагуючи «Сагу», висуває на поле битви за рейтинги важку українську артилерію: Ада Роговцева, Ольга Сумська, Віктор Сарайкін, Микола Боклан, а ще рясне сузір’я молодих українських акторів. Режисером проєкту виступає москвич Дмитро Лактіонов. Він, судячи з його фільмографії, знається на жіночих сльозах і швиденько підтягне до «Саги» нашу вдячну жіночу аудиторію, яка часто і робить показники телеканалам.
Втім, про рейтинги «Саги», звісно, можна буде говорити лише згодом – вже після демонстрації прем’єрного блоку в прайм-тайм.
А от стосовно рейтингів попередників, історичного сімейного проєкту-конкуренту «І будуть люди» на каналі Віктора Пінчука СТБ теж поки нічого суттєвого сказати не можна. Пресслужба на прохання надати динаміку цифр відреагувала культурно, але без ентузіазму. Можливо, просто нічим хвалитися? За інсайдерськими даними, перші серії проєкту «І будуть люди», на жаль, не мали високих результатів (частка аудиторії нижче середньої для каналу). І, можливо, канал на високі показники навіть і не розраховував, позиціонуючи екранізацію Анатолія Дімарова як історію іміджеву, як контент просвітницький, а не комерційний. Хтозна, хтозна?
Автор
Навряд чи у школі чи вузі ви тримали під подушками книжки Дімарова, зачитуючись його творами до ранку і аж до дірок на сторінках. Цей автор не належить до когорти розпіарених українських радянських письменників-генералів, яких активно пропагувала шкільна програма, тих, кого ще за їхнього життя хвацько екранізували та інсценізували. Це був скромний тихий чесний трудівник української літератури 20 століття, без зазіхань на велику славу та приголомшливі тиражі. Він мужньо пройшов Другу світову війну, його наскрізь прошило п’ять куль. На щастя, вижив. Як згадував сам письменник, повернувся він з війни в Україну сталіністом, а вже вдома став націоналістом. Очевидно, такі хитання помічали колеги-стукачі і партійні бонзи, які ставилися до Дімарова з повагою, але насторожено. У свій час він навіть отримав Шевченківську премію за свій великий твір «Біль і гнів». Але, дивина, премію виписали тільки за другу книгу масштабного роману, а першу книгу, де автор писав про колективізацію нібито й не помітили. Довгенько він дивувався такій оказії.
Отже, саме такий, дещо чужий та немедійний український автор, і ступає на територію для нього нову та подекуди навіть ворожу – комерційний розважальний сімейний телеканал, спеціальна цільова аудиторія якого звикла до зважених та щасливих, голодних та невгамовний, танцюючих та співаючих.
Чи знайшли вони порозуміння – автор і аудиторія? Якщо дивитися на рейтинги, то не надто це вийшло, а якщо читати деякі відгуки телеглядачів, то саме такий несподіваний телепродукт їх щиро вразив і навіть надихнув – не щодня за підтримки Мінкульту здійснюють екранізації українських творів на історичну тематику.
Тут деякі колеги-рецензенти вже таке понаписували, прагнучи порівняти «Спіймати Кайдаша» і «Людей» на одному телеканалі. Мовляв, першого супроводжував шалений рейтинговий успіх та фейсбучний розголос. А тут – все скромніше.
Любі друзі, це ж просто книжки з різних полиць і з різних бібліотек. І мета у телеадаптаторів абсолютно різна. У «Кайдашах» через одну родину за столом у ХІХ столітті хотіли показати (і показали) родину сучасну, вже у ХХІ столітті, дійшовши очевидного висновку, що не так багато і змінилося протягом десятиліть: рідні люди воюють і гризуться, як і раніше, ділять кавалки землі та груші на старому дереві. Такі мотиви близькі та зрозумілі і аудиторії зважених та щасливих. Це далебі не роман Дімарова з його вервечкою невідомих персонажів різного соціального статусу, з українською історичною проблематикою, про яку Дімаров намагався писати ще 1964-го доволі обережно, бо тоді за відвертість могли би і луснути чимось по голові.
Замовник
Володимир Бородянський до походу у владу керував каналом СТБ" width="778" height="520" itemprop="image" />
Далебі не помилимось, коли припустимо, що замовником і «Кайдаша», і «Людей» була одна й та сама значна людина – Володимир Бородянський, ще в домінкультовий період його панування на СТБ. І, очевидно, такий фахівець як він чудово усвідомлював, що «Кайдаш» з його гумором і шкільною програмою відразу ж вистрілить і потрапить у ціль. І буде рейтинг. В іншому випадку – «І будуть люди».
Врешті-решт, треба ж інколи показувати кіно і про людей...
За суб’єктивними іронічними спостереженнями, якраз про людей у форматі сучасних телесеріалів не так часто і не так густо.
Частіше рейтингові серіали: а) про м’ясо; б) про пластмасу. Перша умовна рейтингова категорія – про м’ясо – багатосерійний кримінал-контент, який у різні часи та в залежності від різного замовника може мутувати, як коронавірус, пропонуючи або відвертий кривавий «ширпотреб», або зразки з естетським шармом у рамках дозволеного – «Нюхач», «Пес», дещо інше.
Коли говоримо про категорію «б», тобто про серіальну пластмасу, то це великий валовий серіальний продукт, котрий передбачає життя героїв-інопланетян в київських пентхаусах та офісах з їхніми фатальними проблемами втраченого бізнесу, втрачених дітей, втрачених ілюзій, втрачених коханок чи коханців.
Зазвичай дорогі офіси у кадрі рідко змінюються, тут можуть змінюватися лише примітивні сюжетні схеми.
У такому контексті, поміж м’яса та пластмаси, історичний романний серіал, а точніше кіно про людей, зовні виглядає якоюсь дивиною. І от коли в суботу, 19 вересня, СТБ поставивши на пульт залпом майже всі серії екранізації роману Дімарова, виникало відчуття телевізійної ірреальності. Мовляв, у який такий вирій полетіли наші прекрасні зважені, щасливі, голодні, холодні та інші несамовиті?
Такі програмні експерименти у наші непевні часи подекуди сприймаються за програмний шок. Люди зараз стали нервові, ви більше так не лякайте! Тим часом, екранізація «І будуть люди», вочевидь, і не була розрахована Бородянським чи його союзниками на осінній збір урожаю у новому телесезоні. Повторимося, швидше за все це проєкт місіонерський, а його глядацьке ядро – гуманітарії, яких не так і багато. І далебі не всі з них тримали під подушками книжки Дімарова, щоби прочитати, а потім порівнювали з кіно. Але той, хто читав і дивився, щиро дякував. І це теж добре. Бо всіх грошей на телеканалі не заробиш. А для Вікіпедії також потрібні парадні урочисті звіти про досягнення на ланах нової української культури. Очевидно, замовник серіалу на це й розраховував? Чи задоволений? Невідомо.
Режисер
Режисером-постановником «Людей» став Аркадій Непиталюк, який у своєму профілі на Фейсбук грайливо називає себе Аркаша.
Отже, Аркаша – радість наша.
Ще до телевізійних «людей» він зняв повний метр і теж про людей, це фільм «Припутні», який мав прихильну пресу, але колосальних касових зборів також не мав, бо не на них кіно про село було розраховане. Кіно фестивальне, авторське. І тепер сприймається як пророчий химерний авторський сиквел – вже до теперішнього серіалу «І будуть люди». Мовляв, ви тільки подивіться, що трапилося з нащадками тих самих людей ХХ століття вже у наш час. Якщо сприймати «Припутніх» дещо буквально і в лоб, то такі люди відверто здичавіли. І, на жаль, не лікує їх від здичавіння ні фантастично красива українська природа, ні сердешні родинні імпульси, які завжди є між батьками й дітьми.
Вочевидь, вірус здичавіння таки потрапив у тіло однієї родини за столом і однієї країни (в періоди історичних метаморфоз ще в столітті ХХ, коли колективізували, розкуркулювали, розстрілювали, розривали на шмаття) .
Треба визнати, не надто і позаздриш Аркаші, якому довірили екранізувати «Людей» Дімарова. Попри світлий і талановитий пастельний літературний стиль все-таки цей роман Дімарова доволі невигідний для комерційних адаптацій. Скажімо, на відміну від давніх соцреалістичних романів Анатолія Іванова («Вічний поклик», «Тіні зникають опівдні»), у Дімарова немає жорстокого поділу на чорне та біле, на чужих та своїх, на ворогів та друзів. Автор хоча би намагається утримати різнобарвну кольорову соціальну гаму, пройти поміж краплями, побачити у людині людину як жертву історичної екзекуції. І от спробуй екранізуй таке для цільової аудиторії СТБ, де звикли, що світ ділиться на світлу і темну сторони, на зважених та щасливих, на ситих та голодних, на соросят та поросят і т.д. і т.п. Звісно, набагато легше було колись режисерам Валерію Ускову та Володимиру Краснопольському, коли вони екранізували «Тіні зникають опівдні», де було ясно і зрозуміло, хто ворог (сектантка-Пістімєя), а хто «наш» (голова колгоспу Захар Большаков). Для масової культури якраз такий поділ і має значення, бо спрощує для масової аудиторії розлогу історію романної структури, а деякі меседжі подає глядачам на тарілочці з серветкою.
Аркаша тим часом не те, щоби не зазіхає, а тверезо дистанціюється від можливого стереотипу старого радянського серіалу, з його чорним та білим, червоним та чорним, а намагається, всупереч сучасним рейтинговим трендам, творити нову українську кіноісторію, новий український кінороман. Вже сама така тенденція, на погляд критика, варта уваги та підтримки громадськості, бо це крок уперед, а не топтання і не доношування старого серіальнього секонд-хенду. Бо ж досі, зізнаємося, українське серіальне виробництво десятою дорогою обходило сільську тематику з її колективізацію та узурпацією на початку ХХ століття. Навіть прибалтам радянська влада колись дозволяла знімати про їхніх селян, риболовів та революціонерів у дюнах (знаменитий серіал Алоіза Бренча з актрисою Лілітою Озоліня у головній ролі). А в українському телевізійному кіно тематика колективізації та ламання українського селянина через коліно – чи то замовчувалася, чи то суворо заборонялася. Чогось боялися, вирішили тоді бути від гріха подалі. Колись здавалося, що лише Григорій Кохан у пропагандистському серіалі 70-х про міліціонерів «Народжена революцією» зняв і лише одну (четверту) серію про негаразди на селі, про злочинців та більшовиків. Але й тоді події у тій четвертій серії розгорталися не на Полтавщині, а на Псковщині. І лише у брежнєвські часи так званого розвинутого соціалізму, у 70-ті, в Україні почали активно знімати про квітучі українські колгоспи, калинові гаї та ідеальних селян у вітчизняних радянських серіалах – «Варчина земля», «Юркові світанки», інше. Але це інша історія. Про інших людей та інші стандарти держзамовлення інших часів.
Актори
Часи, які охоплюють «Люди», надскладні, трагічні. Під час перегляду виникає глядацька враження, що Аркаша Непиталюк, який проникся тематикою і давніми важкими часами, хоче обійняти двома руками усю ту скажену епоху, максимально перенести навіть коми та абзаци Дімарова у своє телевізійне кінополотно.
Масовий глядач, тим часом, іноді відверто плутається посеред галереї дімаровських персонажів, не завжди усвідомлюючи хто кому друг, брат чи сват. Бо ж однак існує давній серіальний шаблон з його чорно-білою ідеологічною і смисловою структурою, коли відразу і детально розжовують – свій або чужий, от і слідкуй за ними.
Саме тому у серіалі Непиталюка найбільше і виграють ті персонажі Дімарова, які ідеально зустрілися на кастингу зі своїми акторами. Це актори – Віктор Жданов, Віталій Ажнов, Акмал Гурезов, Наталія Корпан, деякі інші... Під час перегляду подекуди складається враження, що камера оператора буквально закохана в обличчя Жданова та Ажнова, передаючи усі відтінки характерів героїв та неоднозначність цих персонажів давніх часів. Загалом операторська робота в «Людях» заслуговує найвищих балів – є відчуття простору і відчуття замкнутості певного простору, окремі кадри нагадують старовинні листівки, а інші кадри – великі живописні полотна чи майстерні пейзажі.
І ще один плюс режисеру Аркаші – точно вгаданий саундтрек. Це українська народна пісня «Летіла зозуля», яка постійно варіюється у цьому кіно. Не просто нерв та емоція різних серій, а окрема сюжетоутворююча структура в єстві телевізійного фільму.
Уявлення немає, які пісні звучатимуть згодом на каналі «Україна» у прем’єрному серіалі «Сага», але, вважайте, той, хто правильно вгадав з піснею (музикою) вже наполовину виграв. Кіно закінчується, а музика в душі інколи залишається назавжди.
Олег Вергеліс, для «Главкома»
Коментарі — 0