Понад усе любив небо. Історія Михайла Матюшенка, який очолював «привидів Києва»

Він був героєм за життя й залишився ним після смерті. Михайла Матюшенка боялися окупанти й пишалися українці. Легендарний льотчик із позивним «Дід», який керував «привидами Києва», загинув ще 26 червня у небі Чорним морем. Тепер він спочиває на Алеї Героїв у Бучі.

Рішення стати на захист Батьківщини

З початком російського вторгнення Матюшенко очолив 40-у бригаду тактичної авіації, яка охороняла Київ.

«Із приходом полковника Матюшенка до керівництва 40-а бригада тактичної авіації не зазнавала втрат у повітрі. А значить, всі пілоти із «Київських привидів» поверталися живими», – зазначав мер Бучі Анатолій Федорук.

Побратими льотчика розповідали, що в одну з ночей він кинувся у повітряний бій на навчально-тренувальному літаку Л-39, імітуючи атаку винищувача МіГ-29 на пару Су-30. Російські літаки тоді злякалися й втекли.

Згодом Матюшенко вирішив посилити південний та східний фронти.

«Коли Дід дізнався про безповоротні втрати підготовлених екіпажів бомбардувальників, рішення було ухвалено. Так почалася нова операція», – цитує Федорук побратимів льотчика.

Останній політ

Останній політ чоловік виконував над Чорним морем, неподалік острова Зміїний. На жаль, у його літак влучили з зенітно-ракетного комплексу армії Росії. Увесь екіпаж загинув.

Командувач Повітряних сил ЗСУ 2015-2021 років, генерал-полковник Сергій Дроздов розповів під час прощання із Матюшенком, що тіло героя довго шукали, і місяць тому останки винесло на болгарський берег.

Спогади

Ті, хто знав льотчика особисто, кажуть, що він навіть на землі був вірний небу.

Вікторія Ляховець, яка була знайома із Михайлом Матюшенком майже сім років, пригадувала у Facebook про першу зустріч із ним. Вона називає його людиною із великої літери.

«Він прийшов до дружини Лариса Матюшенко у сусідній кабінет, побачив, що двері мого кабінету були привідкриті, повернувся привітатися. Така маленька деталь, а яка важлива для характеристики Людини. Він не часто бував у міськраді, проте щоразу заходив на кілька хвилин, часто з онуком. Не говорив про будні льотчика, а про життя-буття, жартував, розпитував... Простий, приземлений і вірний небу... Дідусь вдома і «Дід» у небі, якому віддав свої земні роки», − написала Ляховець.

Жінка зазначила, що усі хто знав героя, завжди пам’ятатимуть його посмішку і добрий погляд.

Один із колишніх курсантів льотчика пригадував, що Михайло Юрійович для когось з учнів «був татом, для когось братом, комусь вірним товаришем».

«Завжди міг вислухати, дати слушну пораду. Дуже тяжко ховати таких людей, − поділився один із учнів Михайла Матюшенка. − Серце його боліло за кожного з нас. За той час, що служив з ним, з 2016 по 2020 рік, не було такого дня, щоб «Дід» не «побував» у моєму житті. За станом здоров’я він певний час не міг виконувати польоти, але не полишав нас ні на день. Він або відвідував нас, або це був просто телефонний дзвінок. Перед широкомасштабною війною він дуже переживав за молодь, за решту пілотів, за те, як їм належить діяти під час загострення ситуації. У нього був час, як він казав, віддати нам усе, максимум. Це був час навчити нас тому, чому ніхто не навчить, розповісти нам те, про що ніхто ніколи не розповість. Не жаліючи себе, не дивлячись на стан свого здоров’я, та в деяких випадках жертвуючи і власним особистим життям», − каже курсант.

Михайло Юрійович залишив на землі дружню родину, зокрема доньку Маргариту, онука Тараса. Лариса Анатоліївна Матюшенко, його дружина, розповідала, як чоловік ухвалив рішення повернутися на військову службу.

«Мій чоловік дуже любив Україну. З дев’яносто першого року він виїхав зі свого місця служби лише для того, щоб повернутися на Батьківщину. Він знав, що буде її захищати так, як тільки зможе. Бо готувався до цього все життя. Він завжди дивився у її світле майбутнє, дуже любив молодь. Казав, що їх треба підтримати й захистити. Коли вже почалася війна, Михайло сказав: «Я маю повернутись — вони ще молоді, їм ще жити, їм ще піднімати Україну. У бій ідуть тільки старі!». Я впевнена, що він буде янголом-охоронцем для всіх наших хлопців. Їх прошу: бережіть себе, будь ласка, за ради того, за що воювали й загинули мій чоловік, його побратими, заради кращого життя, яке, звичайно, буде. Він був дуже цілеспрямований і наполегливий у здійсненні своїх мрій і задумів. Він був дуже раціональний. Усе, що він робив, це не випадковість. Про свою участь у військових діях Михайло казав: «Я все життя на те вчився. Байдуже, що я вже дуже дорослий, я піду воювати. Бо я це вмію краще за всіх!» − розповідала його дружина.

Лариса Анатоліївна зазначала, що жодні наші заперечення, умовляння рідних чоловік не сприймав. Проте не сварився, а просто мовчав й зробив так, як вважав за потрібне.

Інші історії героїв читайте у спецпроєкті «Главкома»