1990-ті без ностальгії і романтики. Кого «бодає» «Носоріг» Олега Сенцова

Російський кінематограф створив свій канон фільмів про 90-ті роки. Немає сенсу перераховувати усі стрічки made in Russia відповідної тематики, більшість українців їх бачили, а хто ні, може зітхнути з полегшенням. Це не наше кіно і ви не багато втратили.

Свого роду еталоном став серіал «Бригада», знятий на початку нульових, щойно епоха бандитизму добігла кінця. У цьому серіалі присутній цілком путінський наратив про «найбільшу геополітичну катастрофу ХХ ст» – розпад СРСР. Милий і чесний хлопець Саша Бєлий після дембеля мріє про вступ до інституту, щоб стати чи то істориком чи то вулканологом, але ця «грьобана перебудова» зробила так, що герой перетворився на бандита. Симпатичного, справедливого, ну прямо таки шляхетного розбійника.

У драмі Олега Сенцова «Носоріг» міф про «золоті» 80-ті, на зміну яким прийшли «лихі» 90-ті, повністю деконструюється. Пізньорадянський побут східноукраїнського індустріального містечка – це якісь каламутні будні в тіні велетів-заводів, вбогий побут, алкоголь. Насильство. Так, воно не породження 90-х. Бійки район на район – цілком собі радянський феномен, його не вигадали «капіталісти». Батя, що між відсидками на зоні пиячить і бігає за матір’ю з сокирою – сюжет, знайомий багатьом людям, що виросли на заводських околицях. Чи може виростати на цьому грунті щось розумне, добре й вічне? Хіба як виняток. А герой «Носорога» – не виняток, він цілком собі продукт епохи.

Сам Олег Сенцов у своїх інтерв’ю відверто зізнається, що спрйматиме за комплімент, якщо його фільм сприйматимуть не як українську «Бригаду», «Бумер» чи «Брат». Справді, «Носоріг» – це антитеза усьому російському кінематографічному канону. Росіяни знімали таке кіно про бандитів, що діти, які побачили ці стрічки, одразу починали грати у дворі в «братків», як колись у «мушкетерів» чи «партизанів». Усі герої Сенцова – персонажі, біля кожного з яких хочеться написати застереження «не намагайтеся повторити у реальному житті».

90-ті – це доба «носорогів». Тупої люті й агресії. Не сильних і суворих мафіозі, що свято шанують «понятія» і своїм кодексом честі вивищуються над рештою пострадянського суспільства. А примітивних і відморожених гопників. Бійки і стрілянина у фільмі виникають так часто, що не завжди й встигаєш зрозуміти, хто й кого, а головне, за що місить.

Носоріг (прізвисько головного героя) як тільки хильне зайву чарку, ладен зламати носа кожному, хто з ним недостатньо поштиво привітається. Або просто так – пика співрозмовника не подобається. У російських фільмах режисер (а за ним і глядач) не співчуває жертвам бандитів: бригаднички Саші Бєлого трусять лякливого й огидного учорашнього комсомольського ватажка Артурчика, Данила з «Брата» підриває саморобними бомбами кавказців (нелюбов пересічних росіян до них відома).

Носоріг з братвою б’ють, катують і вбивають людей. Сенцов їх не знеособлює: вони кричать, стогнуть, плачуть їхні діти. І це людські сльози і людська кров, Сенцов на цьому наголошує. А в очах і душах бандитів – порожнеча. Вони й лютують не щиро, просто аби залякати жертву. Людські почуття притупляються, Носоріг навіть на похороні матері стоїть і нудьгує, мов школяр на ранковій лінійці, за першої ж нагоди тицяє сестрі гроші і забирається геть.

Назва фільму відчутно перегукується з п’єсою Ежена Йонеско «Носороги». У цьому творі, відомому як зразок театру абсурду, звичайні обивателі буквально перетворюються на носорогів – лютих, товстошкірих і нетерпимих до будь-якої інакшості. В цих образах легко вгадувалась алюзія на тоталітаризм, сучасником якого був Йонеско.

Товстошкірість – та риса носорогів, яка притаманна й бандитам 90-х. Зубожілі люди в ті часи заздрили кримінальним скоробагатькам. Сенцов розвінчує і цей міф красивого життя: пиятики братків, їхні оргії в саунах з повіями, показові понти – це всього лише компенсація голодного дитинства. Людям, що виросли після 90-х, ця формула бандитського щастя мала б видаватись просто сміховинною.

Про це “браткам» натякає випадковий співрозмовник у Макдональдзі – чи то фрік чи то протестантський проповідник. Абсурд 90-х Сенцов також тонко вловлює, коли накладає кадри бандитизма на радянську дитячу пісеньку про дружбу. В цьому стьобному моменті читається заперечення міфу про міцне кримінальне братерство, згодом ми дізнаємось як ці братки підставляли один одного аби урвати більший шматок – власне, ця закономірність завжди працює у злочинному світі, і жодної романтики в цьому немає.

Картина Олега Сенцова – це не просто портрет 90-х чи кінематографічна полеміка з російським каноном. Фільм самодостатній. Він «лагідно українізує» епоху, без штучних моментів. Бандити говорять суржиком, донецькі так навряд чи розмовляли, але десь на Хмельниччині чи Тернопільщині базарні рекетири послуговувалися саме такою говіркою.

Поруч із західною і російською попсою і шансоном звучать «Аква Віта» і ВВ. Так, ті роки не відзначилися прискореними темпами українізації, але тоді був і свій колорит і своя окремішність – Сенцов органічно про це нагадує. Стрічка не позбавлена і своєї кіномови: рвана оповідь про дитинство, підкреслено непривабливі моменти п’яних розваг бандитів, повторюваність і банальність насильства, яким його бачить пересічний провінційний бандит.

Діалог Носорога із безіменним співрозмовником в автіцві – це алюзія на «Сьому печатку» Інгмара Бергмана. У стрічці шведського класика кіно герой розмовляє і грає в шахи зі Смертю. Сенцов не розкриває нам, хто цей таємничий співрозмовник: смерть, янгол смерті, совість. Фільм би помітно зіпсував релігійний пафос, якби Носоріг раптом увірував в Бога, постригся в ченці або що. Тому герой просто зізнається, що він хоч і відчуває вагу скоєного, але не розуміє, що таке каяття: піти свічку в церкві поставити, просто сказати «вибач», а кому? Він так і помирає з сумнівами і без каяття – товсту шкуру носорога проб’є лише спис мисливця.

На фільм Олега Сенцова варто йти, навіть якщо ви свого часу наситились російськими стрічками про братву – вам потрібен детокс. Якщо ви молода людина і не жили в ту епоху, тим більше треба йти, щоб дізнатись про неї не у випадкових інтерпретаціях, а з роботи відомого українського режисера. Якщо ви в силу якихось причин мізками застряли там, у 90-х, також відвідайте цей фільм як терапевтичний сеанс.

Якби не події 2014-го, не арешт і ув’язнення Олега Сенцова, фільм вийшов би на екрани значно раніше – років п’ять-шість тому. Прем’єра затрималась, а не запізнилась. 90-ті – не найпопулярніша тема в українському кіно. В літературі ця доба представлена значно ширше і розмаїтіше. «Депеш мод», «Anarchy in the UKR», «Ворошиловград» (екранізований під назвою «Дике поле») Сергія Жадана – це лише верхівка цього айсберга. Можливо, у наших кінематографістів виникало побоювання, що вся мова і наративи про цю добу створені росіянами і сказати щось нове не вийде.

В Олега Сенцова вийшло. Хочеться вірити, що він створив український кінематографічний канон про епоху первинного накопичення капіталу. Ставити крапку після «Носорога» зарано. Окрім бандитів, героями того часу були перші комерсанти-човники, унсовці, що воювали у Придністров’ї і Абхазії (на цю тему вийшло вже кілька книжок), учасники Революції на граніті – усі вони ще чекають на своїх режисерів і сценаристів.

Автор: Костянтин Воздвиженський