Бацька в кремлівському паті

У грудні цього року стало цілком очевидним, що Росія вирішила остаточно поглинути Білорусь. Останні сумніви розвіяв так званий ультиматум Мєдвєдєва. Хоча зрозуміло, що не прем’єр-міністр Росії Дмитро Мєдвєдєв зважився ставити зухвалі вимоги білоруському президентові Олександрові Лукашенку, що цей ультиматум цілком обґрунтовано можна було б назвати «ультиматумом Путіна». Проте якщо вже його артикулював саме Мєдвєдєв, то так і залишимо умовну назву – хоча б для того, щоби не заплутатися, враховуючи, що Путін і так понавиставляв масу ультиматумів і навряд чи зупиниться в цій справі.

Тож процитуємо, що заявив керівник російського уряду 13 грудня на засіданні союзної Ради міністрів, яке проходило в Бресті: «Є необхідність взагалі поглянути на те, що відбувалося зі союзним договором (Росії та Білорусі – Z), починаючи з 1999 року, що виконано, а що не виконано. Є ціла низка чутливих тем, які ми регулярно обговорюємо, вони стосуються вирівнювання умов господарювання в наших країнах, надання економічної, в тому числі фінансової, підтримки».

Тобто Мєдвєдєв підводить до думки, що «братська» допомога ставиться у залежність від реалізації союзного договору, тобто від глибини інтеграції. Далі він зазначає, що якщо говорити про інтеграційні проекти, то тут є два сценарії. «Один – консервативний, зі збереженням контурів тієї союзної держави, яка була створена, без підвищення рівня інтеграції до тих меж, підкреслюю, які встановлені в договорі від 8 грудня 1999 року, без формування всіх інститутів, які закладені в цей договір. Другий варіант співпраці, просунутий варіант, базований на підвищенні рівня інтеграції до меж, які встановлені в договорі, з одночасним підвищенням взаємозалежності економік і можливістю надання допомоги і підтримки в ході союзного будівництва, вирішення найрізноманітніших питань, які відносяться до інтеграції», – ось такі опції окреслив російський прем’єр.

Тепер наводимо ключову частину його промови: «Хочу особливо підкреслити: Росія готова і далі просуватися шляхом будівництва союзної держави, включно зі створенням єдиного емісійного центру, єдиної митної служби, суду, рахункової палати. В тому порядку, який передбачений договором про створення союзної держави від 8 грудня 1999 року. В цьому випадку потрібно проводити єдину податкову політику, політику в сфері ціноутворення, тарифоутворення в тій частині, яка зараз не передана Євразійській комісії».

Бацька Лукашенко правильно оцінив таку постановку питання як добровільно-примусове запрошення до м'якої інкорпорації. «Я розумію ці натяки: отримаєте нафту, але давайте руйнуйте державу і вступайте до складу Росії», – так зреагував він на слова Мєдвєдєва. І хоча для білоруського лідера не було таємницею, що російський прем’єр, як вентрологічна лялька, лише розтуляв писок, а говорив за нього чревомовець Путін, все ж Лукашенко зразу полетів до Москви скаржитися шефові Кремля на Мєдвєдєва.

А варто зазначити, що «натяки», які пролунали в ультиматумі, вже давно перестали бути власне натяками – особливо після того, як Росія запровадила так званий «податковий маневр». Суть його полягає в тому, щоби провести серйозне зниження експортних мит на нафту і паралельно збільшити податок на її видобуток. Фактично, це призвело до того, що Мінськ втратив пільгові ціни на російську нафту, котра була одним з головних джерел білоруських доходів, і російський газ, що дозволяло білорусам не допустити колапсу зашкарублої економіки.

Як пояснив у своїй колонці з приводу «податкового маневру» шеф-редактор «ИА REGNUM» Юрій Баранчик: «Білорусь хоче отримувати газ і нафту за внутрішніми російськими цінами як одна з територій Росії, а жити як незалежна держава. Так, звісно, не буває. Росія довго підтримувала білоруський проект, але всьому є межа. Треба визначатися: або, як сказав на останньому засіданні глав держав ЄАЕС президент Росії Володимир Путін, поглиблювати інтеграцію і тільки тоді отримувати внутрішні російські ціни, або жити якось інакше».

Після цього ультиматуму Лукашенко провів кілька урядових нарад. На всіх них чільною темою були скарги на російське керівництво, на російські податкові нововведення, які стосуються нафтової сфери. Через них, за словами Лукашенка, Білорусь втратила близько $4,5 млрд, а до 2024 року втрати можуть сягнути $10,5 млрд. Бацька закликав Кремль повернутися до єдиних із Росією цін на газ. За словами білоруського президента, тариф «Газпрому» для транспортування газу з Ямало-Ненецького автономного округу до Білорусі становить майже три долари за 1000 кубометрів на 100 км, в той час як тариф для російських споживачів – близько одного долара. Окрім того, Лукашенко звернув увагу президента Росії, що розцінки на паливо для Білорусі гірші, ніж для Німеччини.

У той час, коли весь західний світ святкував Різдво, Лукашенко полетів до Москви на чергову зустріч з російським колегою. Вочевидь, він сподівався на різдвяне диво, на те, що Путін змилостивиться й змінить свою жорстку позицію у питаннях цін на газ, акцизів на нафту тощо. Мінськ апелював до домовленостей у рамках євразійської інтеграції: мовляв, умови для нас, як мінімум, не повинні погіршуватися, а взагалі ми ж йдемо до єдиних ринків енергоносіїв, так що ціни на них треба зближувати. Утім, дива не сталося – Кремль і далі наполягає на своїх вимогах. Лукашенко опинився загнаним у глухий кут.

Чому ж саме зараз Кремль вирішив поставити Білорусь у позу «зю»? Багато експертів вважає, що головна причина полягає у швидкому втрачанні кремлівським керівництвом очків популярності серед росіян.

2018 рік став переломним у російських суспільних настроях. Деякі аналітики стверджують: відбувся настільки різкий ментальний перелом, що можна говорити про нову політичну реальність. Наочно ці зміни виявилися в нових електоральних преференціях. Не осінніх локальних виборах почали зненацька вигравати кандидати, котрі виступали конкурентами до провладної «Єдиної Росії». Ставленики Кремля не просто програвали, вони програвали навіть не розкрученим опозиціонерам, а зовсім маловідомим політикам, інколи суто технічним персонажам. Тобто росіяни голосували за будь-кого, аби не за «єдиноросів».

Свіжа соціологія демонструє, що рейтинг популярності Путіна й інших провідних російських політиків поволі, але впевнено падає. Несприйняття в суспільстві викликає зовнішня й внутрішня політика Кремля. А ми вже знаємо, як у таких випадках діє російська влада, аби покращити свій внутрішній імідж. Зараз кремлівським завсідникам конче потрібна відчутна зовнішньополітична звитяга. Навряд чи це вдасться зробити у Сирії – зрештою, вона й занадто далеко, аби бути релевантною для пересічного росіянина. Можна було б спробувати чогось домогтися в Україні. Але тут навряд чи військову авантюру вдалося б реалізувати малою кров’ю. А от варіант Білорусі цілком придатний для використання.

Хоча зрозуміло, що й білоруська авантюра може наразитися на серйозний спротив. Бацька Лукашенко ще досить впевнено почувається на троні, силовики йому ще вірні, народ в цілому підтримує.

Нещодавно найекстравагантніший російський політик Володимир Жириновський зухвало заявив: «Я впевнений, якщо зараз провести в Білорусі референдум про повернення до складу Росії – абсолютна більшість підтримає це. У 1990 році за збереження СРСР проголосували 82% білорусів – більше, ніж в середньому по Союзу».

Дійсно, Білорусь поважно русифікована, і справа з білорусизацією, до якої останнім часом вирішив вдатися Лукашенко, просувається без особливого успіху. Проте фактом є й те, що більшість білорусів таки гордяться своєю незалежністю, гордяться тим, що розвал СРСР відбувся саме у них, у Біловезькій пущі.

Опитування, які провела в квітні Білоруська аналітична майстерня, засвідчили, що тільки 4,6% білорусів виступають за входження країни до Росії в ролі суб'єкта федерації. Трохи більше є тих, хто хотів би таки створити з Росією союзну державу, такий собі міні-СРСР з єдиною валютою, митницею, податковою політикою тощо, тобто зі змальованим Мєдвєдєвим «просунутим варіантом інтеграції». Хоча й таких налічується мізерна кількість – лише 12,1%.

Напевно, якщо Росія увімкне певні тумблери гібридної війни, почне жорсткіше душити білоруських сябрів економічно й фінансово, то статистика може поважно змінитися. Та все ж до критичної межі, коли суспільна думка однозначно вимагатиме здачі національних інтересів Кремлю, ще далеко.

Тому не слід відкидати і ймовірність хитрої воєнної операції зі все тими ж «зеленими чоловічками». Саме тому Лукашенко так опирається відкриттю російської військової бази на білоруських теренах.

У цьому сенсі доволі знаковим є коментар головного редактора російського радіо «Эхо Москвы» Олексія Венедиктова. Торкаючись теми актуального напруження між Москвою і Мінськом, він відверто заявив: «Кремль дивиться на Білорусь, як на Крим – але чекає, допоки плід дозріє і впаде в руки».