Командувач ДШВ Михайло Забродський: Потрібно готуватися до маневреної війни

Він може порівняти такі полярні форми військового навчання у Росії та США і вважає, що офіцера мають вчити не воювати, а думати, як воювати.

Після служби в ЗС РФ він прийшов в українське військо у 2000 році як командир взводу, в кінці «нульових» уже очолював національний контингент ЗС України в Косові, переймав стандарти НАТО, а в 2014-му – як командир бригади – «наваляв» російським регулярним частинам на Донбасі.

Знайомтеся – генерал третього тисячоліття, командувач Десантно-штурмових військ ЗСУ, Герой України Михайло Забродський у серіалі Новинарні «Нові генерали українського війська».

Говоримо про дитинство майбутнього генерала у Дніпропетровську, академії в Росії та США, вірність 95-й бригаді, миротворчу місію на Балканах та, звісно, епічний рейд Забродського тилами противника на Донбасі, пам’ятні бої, втрати і командування силами АТО. З’ясовуємо і статки воєначальника, у які забобони він вірить та чого боїться.

Про діда – ветерана трьох воєн і початок кар’єри в Росії

Я зустрічаюся з 46-річним генерал-лейтенантом Забродським у Житомирі, який називають «десантною столицею» України. У командувача ДШВ щільно спланований робочий графік, до та після інтерв’ю – люди на прийомі.

Кабінет – із мінімалістичним мілітарним інтер’єром. Колекція моделей військових автомобілів – перше, що впадає в око. За спиною на стіні – емблема та гасло десантників: “Завжди перші”.

Так, уже не «Ніхто, крім нас». Командувач Десантно-штурмових військ був серед перших українських топ-військових, хто прийняв нову, нерадянську символіку свого роду військ і берет кольору марун замість маргеловської “сінєви”.

Уже з початку розмови видно, що Михайло Забродський – педантичний чоловік. Стежить, щоб папери і папки на столі були складені ідеально рівно. Коли закурює цигарку – дістає попільничку з-під столу, попіл струшує акуратно, а як закінчує курити – одразу викидає попіл у смітник, попільничку повертає на відведене їй місце під столом. І так щоразу.

Командувач ДШВ ламає “генеральський стереотип” самим своїм виглядом: молодий, у відмінній фізичній формі. Армійська футболка щільно облягає біцепси і накачаний торс. Каже, що займається фізичними вправами щоранку.

Як і багато інших професійних армійців, Забродський – із військової династії. Професійними військовиками були його батько й дід.

– Дід пройшов три війни, починаючи від Фінської та завершуючи війною з Японією у 1945 році, служив і в післявоєнні роки, добре знав усю цю “кухню”. Коли мені було 14 років і наскільки можна було зорієнтувати підлітка у військовій царині – дід це зробив. Можливо, я не про все встиг його розпитати – він рано пішов з життя. Але саме він заклав той фундамент, який допомагає мені і зараз, – пригадує Забродський.

За висновком генерала, найбільший вплив на його вибір професії справив саме дідусь.

У дитинстві Михайло займався дзюдо, втім, спорт не був головною пристрастю, адже чимало часу займало сумлінне навчання в школі, підготовка до вступу у вищий навчальний заклад. Школу в рідному Дніпрі Забродський закінчив зі срібною медаллю і того ж року, 1989-го (тобто ще за Союзу), вступив до Військового інженерного інституту імені Можайського в Ленінграді. Під час навчання Забродського розпався СРСР, виш був перейменований в академію, а місто – в Санкт-Петербург.

– Тоді, як ви розумієте, про збройну агресію з боку держави-сусіда не йшлося, а навчання та служба в Росії сприймалися лише як зручний та вигідний хід на шляху здобуття вищої військової освіти. Мріяли отримати диплом – і отримали, – пояснює генерал Забродський.

Після випуску-1994 молодий офіцер ще протягом п’яти років проходив військову службу за контрактом у Росії. Коли контракт закінчився, 26-річний Михайло повернувся в Україну і почав службу в Житомирі, у 95-й окремій аеромобільній бригаді на посаді командира взводу.

Балканський досвід

2009 рік: Забродський – начальник штабу, перший заступник командира 95 оабр. А з осені – командувач українського контингенту в складі міжнародних сил KFOR під керівництвом НАТО.

На початку операції був створений польсько-український миротворчий батальйон (“УкрПолбат”), основу якого складали десантники 95-ї бригади.

– Коли підрозділ чи військова частина виконує завдання у відриві від основних сил, а в нашому випадку це було взагалі у відриві від держави та загалом українських Збройних сил, то йдеться про зовсім інший рівень відповідальності та відносин, інший рівень зацікавленості, – пригадує Забродський місію на Балканах, коли він був підполковником.

– Це була добра нагода поспостерігати, як відбуваються військові справи у наших партнерів, побачити життя військовослужбовців збройних сил США, Польщі зсередини, без журнальних фотографій, – говорить офіцер.

Враження про службу в Косові – “позитивні”. За словами Забродського, в той час вітчизняні Збройні сили були обмежені в пальному та матеріальних засобах. А ось у колишній Югославії наші блакитні шоломи не бідували – “мали розв’язані руки” і значно більше ресурсів для миротворчих функцій і бойової підготовки.

Із березня 2010-го український компонент “УкрПолбату” (180 військовослужбовців) у Косові перетворили в самостійний миротворчий підрозділ.

– У Косові була досить хороша нагода вивчити та розгледіти людей, які з тобою поруч. З деякими солдатами та офіцерами, з якими разом служили в Косово, підтримаємо дружні стосунки й зараз, – каже тодішній командувач національного контингенту України/

Навчання в США і далі – без перекладача

Власне, по лінії НАТО Михайло Забродський пішов ще з 2005-го – протягом року був слухачем коледжу Командування армії та штабу США у Форті Лівенворт, Канзас. Тоді йому було 32.

– Які відмінності в підготовці у радянському військовому виші та американському?

– Там був зовсім інший формат взаємовідносин того, хто навчається, із тим, хто навчає.

У нас в Україні і досі, на жаль, зберігається формат “я – вчитель, я знаю все і вчу тебе, бо ти нічого не знаєш”. У США до цього питання підходять по-іншому. Там викладач є більше співрозмовником, який скеровує дискусію в потрібне русло, уважно прислухається до думок, які висловлюють слухачі. Бо вони, найперше, є живим досвідом. І саме так відбувається вивчення матеріалу – триває постійний обмін думками.

Наприклад, викладач пропонує свою точку зору, він дещо науковий, академічний, класичний. Слухач – свій. У результаті – народжується істина. Тому саме форма подачі знань у США різко відрізнялася від наших вишів, – розповідає генерал.

– Нас продовжують навчати, як воювати. Це якщо коротко. В американському військовому ВНЗ підхід був зовсім інший – там намагалися навчити думати, як потрібно воювати. Дуже хотілося б, аби ці стандарти зрівнялися з українськими і ми отримали якусь золоту середину, – резюмує бойовий офіцер.

– У довідниках про вас пишуть, що ви вільно володієте англійською мовою…

– Ну, вільно володів англійською хіба тільки Артур Конан Дойль, – Забродський скромно опускає очі.

– Але чи треба вам перекладач, коли спілкуєтеся з дипломатами, представниками НАТО, військовими інших країн?

– Ні, понад 10 років послугами перекладача я не користуюся, – каже генерал.

Рейд і рукопашна в Степанівці: п’ять аргументів військового мистецтва Забродського

Командиром 95-ї десантної бригади Забродський став у 2013-му, за рік і кілька місяців до російського вторгнення.

– Навіть у страшному сні не міг уявити, як і більшість українців, саме такий розвиток подій – що все може обернутися відкритим військовим конфліктом. – Офіцер клацає запальничкою і підпалює цигарку.

– Рівень відповідальності яким для вас був – очолити бригаду?

– Як і в будь-якого командира військової частини: якщо ти цим живеш, переймаєшся цим, то поняття “рівня відповідальності” не існує. Є просто відповідальність – за все. Навіть коли спиш, вночі дзвонить телефон і тобі оперативний черговий чи командир підрозділу щось доповідає, то це вже перманентний стан.

Це, напевно, і кара командирська, і нагорода. Це не кожному дано, і не кожен зможе пережити таке. Це просто одна велика відповідальність, а рівень – це завжди відносний показник.

Під командуванням Забродського 95-та бригада виконувала бойові завдання з блокування Слов’янська і Краматорська, захопила та утримувала гору Карачун після висадки повітряного десанту.

19 липня – 10 серпня 2014-го “дев’яностоп’ятка” здійснила рейд у тил противника, який увійшов в історію українського війська. За три тижні бригада Забродського (точніше, чотири сотні її відбірних бійців із 1-го й 13-го аеромобільних батальйонів) пройшла 470 км, із яких 170 км – ворожими тилами. Із боями за визволення Лисичанська, за Савур-Могилу, Степанівку й Маринівку, за переправу на Міусі, Міусинськ і Красний Луч – із поверненням у район Слов’янська. Було знищено три блокпости бойовиків та реалізовано головний стратегічний задум: створено коридор для виходу з оточення підрозділів на україно-російському кордоні. Завдяки вмілим діям десантників з оточення вийшли 3 тисячі військових та понад 250 одиниць техніки підрозділів 24 омбр, 72 омбр, 79 оаембр.

“Ми вирушили туди витягнути хлопців з Ізвариного – а щоб це зробити, потрібно було пройти через Савур-Могилу. Словом, ми реально залізли в тил ворога, в саму дупу. І вилізли звідти тільки завдяки Забродському, його хитрості і його інтуїції. Дуже втомилися. Коли вийшли звідти – не вірилося, що все закінчилося і їдемо додому. Чи була це найскладніша наша операція? Та біс його знає. Просто – робота”. — Ігор Герасименко, тоді – командир 1-го батальйону 95 оаембр

На думку американського військового експерта Філіпа Карбера, це був найдовший рейд збройного формування у новітній світовій історії.

У тих боях загинули 13 українських десантників.

“Ми виконали завдання командування. Відтягнули на себе чималі сили противника, які замість того, щоб атакувати й обстрілювати наших на передовій, були змушені реагувати на нас у тилу”, – розповідав тоді комбриг Забродський.

Він був разом з особовим складом у найгарячіших точках. “Мені складно уявити взагалі інше місце командира в бою, як не зі своїми підлеглими”, – каже офіцер.

Саме за цей рейд, указом президента від 23 серпня 2014 року, Михайло Забродський отримав звання Герой України та орден “Золота зірка”.

Ці події лягли в основу фільму Ахтема Сеітаблаєва – режисер готується знімати кіно про рейд десантників Забродського. На час інтерв’ю, щоправда, автор “Кіборгів” ще не зустрічався з командувачем ДШВ для консультацій.

– Чи варто знімати художнє кіно про рейд, коли ще не зняті всі грифи секретності з тієї воєнної операції?

– Вважаю, що це вже залежить від мистецтва кінематографічного та фахівців: як це можна показати, щоб не переступити грань, яку поки що не можна переступати.

Будь-які бойові зіткнення на території противника завжди носять певний відбиток, специфіку й питання, про які не можна говорити ні вчора, ні сьогодні, ні завтра, ні ще кілька років у майбутньому.

Тому тут опора на митця: щоб і зберегти суть, і правдиву позицію, і не порушити певні канони кіно, – вважає Забродський.

– Який бій найбільше закарбувався в пам’яті? – запитую.

– Степанівка, – не задумуючись відповідає генерал і усміхається.

– Чому?

– Я багато разів теж ставив собі це питання. Бо боїв було десятки, – каже Забродський і розкладає аргументи на користь визволення Степанівки по пунктах – вочевидь, він обдумував це вже багато разів: – Мабуть, тому, що в тому бою (1-5 серпня біля села Степанівка в Шахтарському районі Донеччини – “Н”), по-перше, спільно діяли підрозділи ДШВ і механізованих підрозділів.

По-друге, під час планування замислу все було зроблено чітко та без зайвих складнощів, зрозуміло та просто.

По-третє, в тому бою спрацював класичний підхід, який зараз можна назвати лінійною тактикою. Місцевість та обстановка диктували та наштовхували лише такий хід подій. Це спрацювало.

По-четверте, під час цього бою було дуже багато драматичних епізодів.

По-п’яте, це, можливо, єдиний бій, коли я бачив рукопашне зіткнення.

Це варто було побачити один раз в житті. І найголовніше – це був бій за те, аби рухатися вперед. З кожною сотнею метрів, з кожним кілометром ми займали ще один клаптик нашої землі.

Маневрена війна: «готуватися не до того, що є сьогодні, а що буде завтра»

– Чи була б така тактична дія, як рейд тилом противника, виправдана тепер, у 2019 році? Чи готові ЗСУ, і ДШВ зокрема, зіткнутися з російськими окупантами у масовій контактній битві?

– Питання – не рівня командувача ДШВ, але я спробую відповісти, – Забродський знову починає скромно, але ж він тривали час командував усіма військами АТО в Донецькій і Луганській областях: – Справа в тому, що підрозділи будь-яких військ, ДШВ зокрема, готуються до виконання всього спектру завдань. Так, станом на сьогодні війна позиційна, не так багато динаміки є – маю на увазі динаміку, пов’язану з переміщенням підрозділів. Але це в жодному разі не анульовує завдання – ведення активних бойових дій, а саме – маневреної війни.

Це саме наш десатний стиль, це, можливо, те, що врятувало під час виконання завдань у 2014-2015 роках. Бо коли ти маєш справу з противником, який переважає тебе технічно та чисельно, то рятує лише своєчасний маневр, лише швидке переміщення, зміна зусиль з одного місця на інше, з флангу на фланг, зміна напрямку руху тощо.

Ми в цьому стилі продовжуємо працювати, відточуємо навички на всіх наших навчаннях, незважаючи на те, що нинішня обстановка не вимагає аналогічних дій.

Забродський наголошує: розв’язання (чи припинення) будь-якого військового конфлікту – це зосередження зусиль і в сфері дипломатії, і в сфері економіки, й інформації, і воєнних питань. Причому військову складову він виділяє особливо.

– Вважаю, що Збройні сили в будь-якому випадку мають зберігати спроможність вести активні бойові дії, саме маневрену війну, бо невідомо, як може скластися ситуація, і немає ніякого сенсу й надалі готуватися до того, що є зараз. Треба готуватися до того, що буде завтра. А завтра може бути все, що завгодно, – пояснює генерал логіку військових приготувань.

«Псковські десантники в таких самих тільняшках – це був легкий шок»

Ще один яскравий спогад комбрига з 2014-го – бій за Савур-Могилу. Тоді стався драматичний епізод, який, на думку Забродського, також претендує, щоб увійти до фільму.

– Бій закінчився, всі стоїмо навколо Савур-могили, а на самісінькому шпилі – прапор “ДНР”. Я не знаю, як вони (бойовики – “Н”) його туди доставили. Може, за допомогою альпіністів (сміється). Але він був дуже високо. У Сергія Собка (командир механізованого батальйону 30 омбр у 2014 році, зараз – командир 128 огшбр, Герой України – “Н”) в розпорядженні були танки, я йому порадив ними скористатися, і він дав команду прибрати прапор. Командир танкової роти одним прицільним пострілом збив прапор.

Як зараз пам’ятаю: він дуже довго падав, той прапор, наче кленовий лист.

Таке потрібно один раз побачити (солодко усміхається). От якщо цей епізод покажуть у фільмі – це буде дуже сильний кадр, – задоволено каже генерал.

Псковські десантники на українській землі: що відчував Забродський, коли бачив їх face to face?

– То було вже не перше зіткнення з регулярними російськими військами. Тільки перше, про яке ми розповіли. Зауважу, що це був контакт не face to face. А нас був face – у них була спина.

– Чому так? – знову бачу на обличчі генерала іронічну усмішку.

– Бо так склалася бойова обстановка, що їм краще було відійти, – пояснює колишній комбриг “алегорично, і ми сміємося обоє.

– Зараз це вже, можливо, смішно, але тоді це було не те щоб несподівано, а незвично: дивитися на людей в тільняшках, які ведуть вогонь по людях у тільняшках, – згадує Забродський. – Це був маленький, легкий шок. Розумію, що з одного боку, противник є противник, і немає великого значення, як він одягнений. Але, так чи інакше, в той момент щось всередині надламалося, обірвалося. Навіть в мене. Хоча за мною сентиментальності не помічали.

«Загиблий – це мінус одна бойова одиниця. Потім доганяє»

Під час нашої розмови дзвонить робочий телефон командувача. Він перепрошує, знімає слухавку.

– “Дозвольте доповісти…”, – голос у трубці.

– Та швидше, – підганяє співрозмовника командувач.

– У 79-й бригаді – “двохсотий”.

Генерал різко, наче вжалений, притискає трубку до вуха і вислуховує решту доповіді. Йому помітно зводить вилиці. Кладе слухавку.

– Ви запитували про рівень відповідальності командира. От він, – каже Забродський і знову запалює цигарку.

Співчуваю. Запитую, чи доводилося йому у 2014 році, як командиру бригади, особисто телефонувати рідним загиблих і повідомляти про смерть підлеглого?

– Такі випадки були. Але це та частина війни, яка була осторонь від нас. Бо для командира загиблий – це, найперше, втрата. Це мінус одна бойова одиниця. Це, можливо, недіючий зразок військової техніки, втрата фахівця, втрата в підрозділі загалом.

За його словами, після короткого етапу евакуації можливості та повноваження командира закінчувалися. Надалі все, що пов’язано з організацією похорону, військовими почестями, покладалися на плечі тих, хто залишався в тилу – особовий склад бригади, військкомат, волонтерські та ветеранські організації.

– Цієї частини війни ми тоді особливо не бачили. На це не було часу та фізичної можливості.

На відстані понад 800 км все це сприймається інакше. Це там (на фронті – “Н”) можна щось зрозуміти, проаналізувати. З точки зору тилу це виглядає так: людина пішла на війну і не повернулася. Тут (в тилу) це завжди трагедія. А там (на фронті) це може бути, скажімо, успішний бій із мінімумом втрат.

Це зазвичай доганяє мене потім. Коли приходить півроку чи рік та починаєш згадувати всіх загиблих – це важко. Важко, коли приходиш на кладовище і бачиш ряди могил десантників, які збільшуються з кожним роком.

– У рейді вашою опорою були командири батальйонів, інших підрозділів. Що з ними зараз? Як склалися долі? Чи продовжують служити?

– Долі їхні склалася по-різному (зітхає). Один з командирів загинув у бою за Семенівку. Це підполковник Тарас Сенюк, якому посмертно присвоєно звання Героя України.

У цьому бою, як ми казали тоді, одного комбата втратили, а один комбат народився: було призначено іншу особу, яка очолила батальйон.

У тому складі – три командира батальйонів і командир дивізіону – ми провоювали весь 2014 рік, до початку 2015-го. Два тодішні командири батальйонів зараз вже не на службі в ЗСУ, обидва – Герої України. Один знайшов себе в цивільному житті, в іншого були проблеми зі здоров’ям, тому змінив профіль діяльності. Двоє ще проходять службу в ЗСУ в 95-й бригаді на посадах на два ступені вищій, ніж у 2014 році. Зв’язок підтримуємо.

– Ви зберегли вірність “дев’яностоп’ятці”, від командира взводу до командира бригади. Чи вважаєте хлопців із 95-ї трішки своїми улюбленцями?

– Улюбленцями 95-ту бригаду не вважаю, хоча я особисто всім зобов’язаний саме 95-й бригаді – сильно та міцними зв’язками пов’язаний з цією військовою частиною. Але як тільки ми почнемо когось вважати кращим, а когось гіршим – то моментально та мимоволі хтось буде ображеним. Так робити не можна, це проти всіх військових канонів.

Я би сказав навіть навпаки: 95-й бригаді дістається від мене більше, бо дислокуються вони поруч, на відстані витягнутої руки. Вони і завдань отримують більше, і на горіхи більше, коли заслуговують на це.

Український десант: комплектування і забобони

У березні 2015 року Михайло Забродський був призначений командувачем тоді ще ВДВ – Високомобільних десантних військ України (перейменовані на ДШВ в листопаді 2017-го).

У військах Забродського – жорсткий відбір на службу. Навіть попри те, що є, як і в інших родах та видах ЗСУ, проблеми з комплектуванням, у ДШВ сповідують принцип: “головне не кількість, а якість”.

– Краще десятеро відбірних військовослужбовців, аніж 30 невідбірних.

Ми, не поспішаючи, відбираємо тих, хто нам потрібен та не женемося за показниками й рейтингами. У нас наголос – на якості, – каже командувач.

Десантні війська поповнюються позитивно налаштованими, мотивованими людьми.

– Серед офіцерів уже є ті, кому на початок війни було 15 років. Тоді вони ще були непризовного віку. Вони дивилися новини, слухали військових, які були на фронті, потім вступали до військових вишів.

Є й такі, що в 2014 році воювали солдатами, а зараз командують ротами. У нас кар’єрний ріст за певних умов відбувається досить стрімко, – визнає Забродський.

За час його командування ДШВ почали отримувати нове озброєння: як вітчизняного, так й іноземного виробництва.

Так, наразі тривають державні випробування американських парашутних систем Airborne Systems. Компанія – світовий лідер з виробництва парашутних систем, зі США. Закупівля першої партії відбулася успішно, державне оборонне замовлення виконано в повному обсязі, плани на наступний рік є, хвалиться Забродський.

– Повітрянодесантне управління рахує, – жартує генерал.

– А ви?

– Я теж рахую, але збився. Чи то 167, чи то 172. У порівнянні з фахівцями повітрянодесантної служби – це небагато.

– Перший стрибок пам’ятаєте?

– Звісно. Хто ж не пам’ятає… Перший був у Житомирі, це були планові навчально-тренувальні стрибки на місцевому аеродромі. Мені тоді було 26 років, я був командиром взводу. Був цикл підготовки – його завершенням і стали стрибки з парашутом.

– Страшно було?

– Було цікаво.

– А я от все боюся стрибнути.

– Я рекомендую кожній людині хоча б раз в житті хоча б на ознайомчому рівні здійснити хоча б один стрибок з парашутом.

Генерал не приховує: їх було чимало до війни, а війна додала ще більше.

Так, коли стрибаєш з парашутом, то не можна збирати квіти на тому полі, на якому проходять стрибки. Зазвичай цим “страждають” жінки-військовослужбовці, але таке робити в лавах десантників – зась. На бойовий вихід десантник ніколи не одягне нічого нового – білизну, одяг тощо.

– Мій забобон – я завжди ношу особистий номер, він вже як моя частинка, – каже генерал, торкаючись рукою жетону під футболкою. – З ним відчуваю себе впевненіше.

А ще у кожного військовослужбовця є улюблений шолом та бронежилет. Мій бронежилет – із 2014 року, дещо вдосконалений, але він зі мною.

Забродський зауважує, що загалом оснащення десантників зробило крок уперед: безпілотно-авіаційні комплекси, нові окремі зразки обладнання і озброєння для ведення розвідки, системи зв’язку, снайперські гвинтівки, нові зразки форми одягу, технічні засоби продовольчої служби, технічні засоби інженерного забезпечення, бронеавтомобілі “Козак-2” і “Козак-2М”.

Ідеологія – не на останньому місці. Командувач визнає, що заміна беретів була немарною: нова айдентика Збройних сил теж стала зброєю України в гібридній війні за незалежність.

«На Донбасі цікаво було чути неофіційні думки дипломатів»

Генерал-майором полковник Забродський став у серпні 2015-го, через півтора року – генерал-лейтенантом.

Із листопада 2017-го до кінця квітня 2018 року був керівником антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей.

– Чи було складніше командувати всіма силами фронту, ніж родом Збройних сил, бригадою?

– Суттєва різниця є лише в випадку командування бригадою. Головна ж специфіка командувача сил АТО – координувати роботу всіх структур, задіяних до проведення антитерористичної операції. А це і ЗСУ, й Нацгвардія, і СБУ.

– Одна справа – державницька позиція, інша – особисті враження. Наприклад, якщо ведемо мову про так звану спільну наглядову місію, то до неї входять представники інших європейських держав. Цікаво було спілкуватися з тими, чиї уряди якщо не підтримують, то принаймні терпимо відносяться до політики Росії щодо окупованих територій Донбасу. А від конкретних гостей було приємно чути, що суто по-людськи вони сприймають це трохи по-іншому. Бо одна справа дивитися на картинку Донбасу з екрана телевізора, інша – з вікна свого службового автомобіля.

«Немає поділу життя на службове й особисте – ти постійно in touch»

– Якось в інтерв’ю ви сказали, що “будь-яка армія – це концентроване відображення всього укладу життя народу”. То як зараз, на вашу думку, живе народ з огляду на рівень розвитку армії?

– Можу тільки підписатися під цими словами. Всі ті проблеми, які в різних розрізах існують в державі чи суспільстві, представлені і в армії.

Все починається з того, наскільки людина споріднена зі своєю професією, наскільки вона готова присвятити життя цій роботі, наскільки цікавить матеріальне забезпечення, рівень відповідальності за родину, турбота за власне здоров’я – все це є і в суспільстві, і в армії. Але оскільки армійський організм живе за більш суворими законами, то все виглядає гостріше та помітніше.

Але в мене вже давно немає поділу життя на службове й особисте – ти постійно in touch, особливо враховуючи нинішні засоби зв’язку, – каже Забродський, киваючи на телефон. І запевняє, що, попри все, військова служба – його улюблена робота.

Згадую ще радянський стереотип про те, що в генерала має бути дача, збудована солдатами.

– Є у вас така генеральська дача?

– Немає. Авто одне – ним переважно користується дружина. Є ще одне, але то подарунок друзів. Все, доповідь закінчив.

Дружина Тетяна служить у ДШВ, майор, начфін у бригаді (військовий фінансист за освітою).

– Якою має бути жінка, аби стати дружиною генерала?

– Для початку, вона має вийти заміж за лейтенанта, – сміється Михайло.

– Я був начальником штабу 95-ї бригади. Дружина була курсантом [Військового] інституту [КНУ ім.] Шевченка, приїхала на стажування, там вперше познайомилися. Потім, коли закінчила свій ВНЗ і прийшла на службу в 13-й батальйон, ми одружилися, – пригадує Забродський.

Подружжя має семирічного сина Олега. Мама, з її слів, не називає малого Олежкою – той відгукується на жартівливе ім’я “Міхалич”. Виховується як справжній чоловік, хоче бути схожим на батька.

“Я колись від чоловіка теж отримала догану. Власне, жодної нагороди я від нього так і не отримала. Самі догани. Коли в такі моменти стоїш перед командуючим – відчуваєш себе незрозуміло ким, але точно що не дружиною! 

А вдома у нас нема такого, що він – командуючий, я – підлегла. Можливо, через те, що від самого початку, коли він був начальником штабу, я ніколи цим не користувалась. Оце моє самолюбство – воно дає про себе знати. Я ніколи не буду в його тіні, бо ми з ним займаємось зовсім різними речами. Я – сама по собі. Я – начфін. Він мене не вчив, за мене мою роботу ніколи не робив, грошове забезпечення ніколи не нараховував. Хто це знає – той ніколи мене “генеральшею” не назве”,– розповідала Тетяна Забродська в інтерв’ю каналу “24”.

Дружина – справді нетипова “генеральша”. Струнка, весела, жвава, “дівчинка-вітер”, як себе називає. Любить військову форму на роботі і сукні – вдома.

Коли синові було два роки – поїхала з бригадою в АТО на кілька місяців.

“Усвідомлення “уже – війна” до мене прийшло із нашими першими загиблими в Добропіллі. Хлопці зранку виїхали колоною – і більше їх не було. Тоді взагалі був шок. Коли стало відомо про загибель, навколо всі повторювали, що “загинув Забродський”. Я коли почула, аж опустилось все. Сказала: “Як Забродський?”. Мене всі почали заспокоювати і казати, що не той. У нас прізвище – Забродські, а там загинув наш капітан Заброцький. Але ж… От тоді і прийшло усвідомлення війни. Воно і досі триває – коли наші їдуть туди, я кожного дня прокидаюсь з думкою: “Аби лише все було добре! Хай все буде добре!”, – Тетяна в розмові з журналістами дуже емоційна.

Про славнозвісний рейд Забродського і про поранення чоловіка вона дізналася… останньою.

“Прийшла вранці на шикування – всі на мене дивляться. А я жінка-хохотушка – зі всіма привіталась і побігла далі. Потім помічаю, що всі продовжують на мене дивитись. Питаю, що таке? Відповідають, що все нормально, перепитують, чи мені Михайло Віталійович дзвонив. Сказала, що прислав традиційну ранкову смс. Бачу – зам’ялись. Тоді сказала: “Так, всі вільні!”. І одразу начмеда набрала – так легше. Подзвонила начмеду… Він мене тут же почав переконувати: “Тетяна Миколаївно, там все добре! Всі в строю!” Я йому тоді пообіцяла: якщо ще раз так буде – голову відірву!”

“Я відповідала: “Ну ні! Як це – мій чоловік ніколи не буде генералом? Будеш!” Це був такий сімейний хіхішний жарт. Я переконувала, що він у мене буде першим генералом ВДВ. Наврочила – буду бабкою-гадалкою! Ну, але хто, якщо не він?!”

Рейд у політику

– Чого боїться генерал Забродський? – запитую.

Він надовго задумується.

– Страхи, мабуть, є… Хоча я не назвав би це страхом. Радше – побоюванням. Це побоювання, що щось не встигну зробити чи реалізувати, що щось буде втрачено та доведеться мені або комусь розплачуватися за це.

Побороти страх – це не відсутність боязні. Це здатність діяти, незважаючи на боязнь, – каже генерал.

Не секрет, що після обрання Володимира Зеленського президентом армійський поголос включав Забродського до переліку потенційних кандидатів на посаду начальника Генштабу. Адже Зеленський анонсував, що новим НГШ буде бойовий генерал. Та ще й по мережі гуляли фото з минулих років, на яких екскомандир 95-ї бригади, командувач ДШВ приймає в Житомирі артистів “95-го кварталу” і їхнього керівника. Отже, знайомі?

То було просто спілкування з артистами. Вони своїми виступами піднімали і бойовий дух, і взагалі бажання жити. Хлопці цікаві у неформальному спілкуванні, – визнає Михайло Забродський.

– То чи до вас виходили на переговори люди зі штабу новообраного президента, і чи пропонували вищі посади?

– Ні, такого не було.

На запитання, чи готовий він до вищих посад у ЗСУ, командувач Десантно-штурмових військ відповів:

– Оцінювати, чи готовий я до вищих посад, маю не я, а мої начальники. Великих амбіцій не маю, задоволений своєю роботою, дуже люблю її, жити без неї не можу.

Уже після цього Михайло Забродський отримав запрошення від Петра Порошенка і погодився на “відрядження в політику” – балотування до Верховної Ради. Узяв відпустку і відпрацьовує передвиборчі тури як четвертий номер списку партії “Європейська солідарність”.

За його словами, “навесні 2014 року ми всі зробили вибір – наше місце лише в родині європейських народів, в одному строю зі збройними силами і арміями НАТО. Цей вибір потрібно відстояти в усі можливі способи”.

Не всі питання вирішуються на полі бою та зі зброєю в руках. Багато питань можна вирішити в зовсім інших місцях“, – пояснює Забродський.

– На жаль, ціна, яку заплатила наша країна з 2014 року за всі прагнення, досягнення і навіть за прорахунки, дуже висока. Ми вже заплатили життям і здоров’ям тисяч найкращих синів і доньок України. І дозволити в угоду чиїмось політичним амбіціям або черговим віянням змінити курс – це означає перш за все зрадити їхню пам’ять, – каже генерал.

Саме Забродський, невдовзі після рейду «дев’яностоп’ятки», очолював колону учасників АТО на святковому параді на Хрещатику 24 серпня 2014 року.

– Для мене військовий парад на головній вулиці країни – це символ нашої незалежності, символ нашої боротьби проти ворога. Знаю, що для більшості військових взяти участь у параді та представляти Збройні сили – це велика честь. А цивільні на параді віддають шану тим, хто ціною свого життя та здоров’я захищає наш спокій та мирне небо. Це – дуже важливе нагадування, що в країні йде війна, і ми не можемо про неї забувати.

Я бачив у соцмережах дописи із закликами до мене провести парад. Це велика честь – бути присутнім на ньому. Парад потрібен нашій державі та нашим воїнам. І він буде, – заявив Михайло Забродський у відеозверненні.

Він додав, що проведення параду «не стосується політики».

Один із перших бойових комбригів – учасників війни з Росією, який отримав генеральське звання і відзнаку Героя України, Михайло Віталійович стане першим бойовим генералом – народним депутатом України. Але це вже буде інша історія.

над матеріалом працювали: Людмила Кліщук, Дмитро Лиховій