Розсоборилися

    • Розсилка
    Розсоборилися

    Фінішна пряма підготовки Всеправославного Собору викликає в спостерігача змішані почуття.

    З одного боку, цікаво. «Русская» православна партія щосили намагається зірвати зустріч на Криті або бодай принизити її значення. «Грецька» відповідає: «но пасаран», не хочете їхати — воля ваша, а ми збираємося, як домовлялися. Без вас — то без вас. І, неодмінно, біблійне: багато, мовляв, званих, але мало обраних. Цитата інтригує — бо в притчі, як ви пам'ятаєте, коли «звані» не прийшли, натомість на «банкет Господній» запросили просто «людей з вулиці». Хто будуть у цьому разі «обрані», які замінять «званих», котрі не прийшли? Може, Україна нарешті?

    Та, з іншого боку, усі ці «страсті» виявилися передбачуваними. Як і склад учасників шоу. Собор не Собор — а православний світ демонструє залізобетонну стабільність. І передбачуваність.

    #соборнепотрібен

    Моспатріархія та її клеврети настільки очевидно готували для себе шляхи до відступу, що ця рушниця просто не могла не вистрілити. Кампанія «Собор не потрібен» «розкручувалася» останні півроку в єдиному пориві представниками рішуче всіх «партій» усередині РПЦ — на цьому сходилися (нехай і з різних  причин) консерватори і ліберали, запеклі патріарші мракобіси й освічені представники «системної опозиції». Що характерно, жодну зі сторін таке дивне сусідство нітрохи не бентежило.

    Ні, ви не подумайте, ніхто не проти Собору — як можна! Ніхто не відмовляється, ніхто не ухиляється. Але те, що збирається на Криті, пропонують вважати чимось іншим, але тільки не «Всеправославним Собором». Це можуть бути «передсоборні консультації», скажімо, або «всеправославна нарада». Сам же Собор пропонується відкласти. На невизначене майбутнє. Інакше кажучи, законсервувати. 

    З погляду Вічності, звичайно, — не спішна справа. Тисячу років не збиралися — і нічого, «спасалися» й схороняли «істину» (можливо, правда, кожен — свою). Упродовж ХХ століття намагалися зібратися, готувалися, катали пробні кулі. Питання Собору могло висіти в повітрі ще років тисячу. Але патріарх Варфоломій ухвалив вольове рішення і поставив часові рамки. «Захотів увійти в історію», — підказують товариші з висоти Останкінської вежі. Почасти вони мають рацію: хто зуміє провести Собор — той і «папа».

    Однак, прийнявши на себе відповідальність за Собор, патріарх Варфоломій «розкрився» — і перетворився на мішень. Будемо справедливі до Моспатріархії — вона торпедує не стільки сам Собор, скільки авторитет Вселенського патріарха. Чию першість патріарх Московський заперечує дуже давно. Відтоді, як було проголошено доктрину Третього Риму. 

    Утім, до останнього часу здавалося, що патріарх Московський згоден на Собор. Тріумф суперника — це, звісно, неприємно. Та якщо за це ти отримуєш хорошу ціну, та ще й зумієш принизити значення самого тріумфу, перетворивши його на циркову виставу в очах хоча б «свого» глядача, — чому б і ні?

    Мабуть, у Москві в останній момент вирішили, що продешевили, — і перейшли до «плану Б». Усі міни, закладені в програму й регламент Собору, вибухнули одна за одною під дружний медіа-акомпанемент задоволеної «громадськості». «Союзні» помісні церкви — Болгарська, Сербська, Грузинська й Антіохійська — одна за одною «прозріли» і побачили, що у програмі Собору не залишилося нічого, що варте поїздки в таку далечінь і за такі гроші. 

    Багатьох спостерігачів, щоправда, мучить питання: чому це сталося в останній момент, усього за тиждень до відкриття Собору, якщо всі вади регламенту і програми були відомі вже давно, а проекти документів — у тому числі й російською — є у відкритому доступі вже майже півроку? Можливо тому, що «останній момент», з одного боку, був також останнім шансом для Москви отримати ту саму «справжню ціну», з іншого — не залишав «грекам» простору для маневру. Вони могли або негайно і беззастережно сплатити «справжню ціну», або втратити Собор. 

    Цікаво, втім, навіть не те, що Москва постаралася зірвати Собор, — це було цілком передбачувано, — а те, як вона це обставила. Дивак-Патріарх, який відірвався від реальності, живе незрозуміло в якому столітті, у місті, якого давно немає на карті, мислить себе імператором, котрий «вершить історію». А імперія — віртуальна, Собор — смішний, і сам патріарх виходить голим королем, а то й поготів — дурилкою картонною. Таку картину живописали російські медіа. 

    «Соборнепотрібен» стало чимось на кшталт хештегу, розробку й розкрутку якого московські пропагандисти можуть внести до списку своїх безумовних гібридних перемог. Цей хештег — і це особливо цікаво — виявився популярним і в українському медіапросторі. Причому не тільки в «русофільській» його частині, а й у цілком «русофобській». Це зміцнює підозру, що ми як і раніше живемо в якомусь віртуальному «загальному просторі» і зазнаємо інфікування загальним інфовірусом. 

    Українські «лідери православних думок» охоче долучилися до висміювання прадавніх патріархатів та їхніх лідерів (хто ще не процитував Шмемана — «навіщо потрібен патріарх Александрійський»?), «розбірки зі стільцями» (хоча питання диптихів — він же «хто де сяде» — тривожило зовсім не прадавніх патріархів, а саме патріарха Московського), «віртуального Константинополя» і всього віртуального «еллінства». 

    Так, у цьому багато чистої й гіркої правди. Але хто її «розкручує» і для чого? 

    Мета очевидна — висміяти претензії Вселенського патріарха на першість разом з його «декоративним» Собором і прямо або натяками протиставити йому «реальність». В особі патріарха Кірілла. 

    Та якщо з російськими пропагандистами все, загалом, зрозуміло, українських, які підхопили «свіжу» думку про те, що Москва і Фанар одним миром мазані, і змінювати одних на інших — шило на мило, хочеться запитати: ви справді не бачите різниці? Немає зовсім ніякої різниці між «константинопольським міфом» і реальністю «Русского мира»? Між дипломатичною експансією «греків» і тією кривавою ціною, яку ми (і не ми одні) платимо за «русскими» рахунками? Скільки ще років війни потрібно, щоб ми перестали сміятися з того, з чого нам пропонують «посміятися разом» російські пропагандисти — як у рясах, так і без них? 

    Звичайно, це чиста правда: немає в нинішнього Константинополя дивізій. І цезаря немає. І самого Константинополя теж немає. Як немає ні дивізій, ні влади над Римом у Папи Римського. Але річ у тім, що географія — не найголовніший аргумент у питаннях, що стосуються Царства Христового (якого на карті світу теж, нагадаю, немає). А «іскандери» — не єдиний і не найбільш надійний спосіб впливати на світ. Ті, хто володіє «іскандерами», чудово це розуміють (на відміну від багатьох з нас, сміхотливих). Свідчення цього — удар по Собору на Криті. 

    Хто ж Папа?

    Тисячу років до наступної спроби, звичайно, ніхто не чекатиме. Адже життя прискорюється. Отже, потрібно діяти швидко й спритно. Провал Собору наочно демонструє, що патріарх Варфоломій — не та людина, яка може скликати Собор. Тобто претендувати на місце «православного папи». Заради провалу суперника, в якого висмикують з-під ніг килимову доріжку в той самий момент, як він з переможною усмішкою ступає на мармурові сходи... Так, задля цього моменту можна ризикнути «обличчям» — порушити слово, і навіть приєднатися до крила противників «єресі екуменізму», хай як абсурдно це виглядало б після обіймів з Папою Римським. Патріарх Кірілл абсолютно не приховує, що маніпулює «православною єдністю» для досягнення своїх політичних цілей. Причому підсвідомо імітує свого «самодержця» або мимоволі стає його «церковним» відображенням. «Вихід один на один» патріарха Кірілла з Папою Франциском на Кубі, як і «явлення Путіна Богородиці» на Афоні, — сигнали, що Москва готова перехопити ініціативу у Вселенського патріарха, щойно той похитнеться. 

    У патріарха Московського, порівняно з його Константинопольським колегою, є один сильний бік — симфонія. І, судячи з усього, він має намір пустити її в хід. Великі Собори традиційно скликалися не патріархами, а імператорами. Патріарх Варфоломій виявився «не тією людиною» навіть не тому, що він сам слабкий, а тому, що в нього не виявилося підходящого імператора. Єдиний претендент на роль «православного самодержця», спроможного на щось впливати, є в розпорядженні патріарха Московського. 

    Наочно нам продемонстрували цей факт пишним (і дорогим) святкуванням Тисячоліття «русского присутствия» на Афоні. Ну, ви ж не думали, що Путін вліз на «царське місце» візантійських імператорів тільки задля селфі? Це був «сигнал». Патріарх Московський представляв останнього «візантійського імператора», спроможного — і, можливо, готового — забезпечити православному світу все, що йому потрібно. І зокрема, якщо знадобиться, — Собор. Те, що Путін чутливий до подібних  ролей, показує його «особиста заслуга» в об'єднанні РПЦ і РПЦЗ. Можливо, він спроможний також «об'єднати» умовних «греків» з умовними «русскими»? Сталіну ж не вдалося скликати Собор, а Путіну — вдасться. Це порівняння має йому лестити.

    І якщо на «єдність навколо Москви» греки, звичайно, нізащо не погодяться, — то чому б, власне, не Афон? Територія грецька, із солідним «русским присутствием». І він реально існує, на відміну від міфічного Константинополя. Афон як центр «єдності православ'я» може сподобатися також частині «грецької» партії — і розколоти її, якщо поталанить (патріарху Кіріллу). Кому ця ідея навряд чи сподобається — то це Вселенському патріарху. А раптом він опиниться в меншості? 

    Україна — ціна чи тягар?

    Завжди цікаво спостерігати за тим, як фігури умовчання вилазять боком «мовчальникам». Нинішній Всеправославний Собор став жертвою «українського питання», яке всі домовилися «не піднімати», як «надто важке», і в результаті воно лягло на Собор і майже задавило його. Саме Україна (без удаваної скромності, точніше, гарантії недоторканності її канонічного статусу) — і є та «справжня ціна», яку Вселенський патріарх так і не дав патріарху Московському. Коли Моспатріархія «продавила» в регламент Собору концепцію консенсусного ухвалення рішень (рішення ухвалюються тільки тоді, коли за них голосують одноголосно), Вселенський патріарх вилучив з програми питання надання автокефалії — на тій підставі, що стосовно нього завідомо неможлива одностайність. У результаті Моспатріархія втратила те головне, заради чого вона протискувала ідею консенсусу, — задля можливості блокувати рішення про автокефалію, які ухвалюються Вселенським патріархом (як він сам досі блокував подібні рішення, ухвалені Московським патріархом). Звичайно, «конфліктних автокефалій» між ними чимало. Але в цей момент на кону стоїть Україна. А це — великий куш. 

    Останньою спробою домовитися з українського питання була зустріч у Шамбезі. Куди патріарх Кірілл, нагадаю, возив митрополита Київського Онуфрія, і де в найяскравіших барвах описав «страждання канонічної церкви». Але у відповідь дістав тільки розпливчасту обіцянку, що українське питання на Соборі не порушуватиметься. 

    «На Соборі»! А що буде після нього? Наступного ж дня? Тимчасово забута Україна негайно «спливе» і знову стане важелем тиску (або, якщо хочете, — шантажу) в руках Вселенського патріарха? 

    У світлі цього не відкинути, а саме відкласти Собор — найкраща тактика для патріарха Московського. Затягти передсоборний період до зручнішого для себе моменту. До того моменту, коли він зможе перехопити ініціативу і протиснути свій основний інтерес. Зволікати з Собором можна нескінченно, якщо буде потрібно. Жили ж якось тисячу років і т.п…

    У зв'язку з демаршем Москви заговорили про те, що патріарх Варфоломій прямо на Соборі ухвалить якесь принципове рішення з «українського питання». Йому вже навіть підказали, яке саме, — ті самі люди, до речі, підказали, які осміювали Собор, а ці, як ви розумієте, «поганого не порадять». Патріарх Московський не дотримав свого слова і не приїхав, а патріарх Варфоломій, логічно, може відповісти на це офіційним відкликанням Томоса 1686 року про передачу Київської митрополії Московській патріархії. Ляпас за ляпас. Щодо цього у Верховній Раді вже й звернення до патріарха Варфоломія заготовлене. 

    Але це, звичайно, пусте. Патріарх Варфоломій чудово розуміє, що його провокують на скандал. Звичайно, бувають бійки, в які є сенс влізти. Але Україна, хоч би що ми про себе думали, можливо, й «великий куш», однак і величезна проблема. Українська церква є клубком внутрішніх конфліктів, важкого пострадянського анамнезу, мережі горизонтальних зв'язків, які непросто зруйнувати. Ми, звичайно, зробили спробу вирватися з «братніх обіймів» — але все ще дуже далекі від самостійності й реальної свободи і надто близькі до того, щоб перекинутися назад. Навіть на тлі війни ми ніяк не обтрусимо не те що з ніг — з вух — порохняву «Русского мира». І в очах греків ми, боюся, набагато більш «росіяни», ніж серби, болгари й грузини, які становлять ударну групу «Русской» православної партії. Але найголовніше — ми не проявляємо ані найменшої готовності до союзництва. Навпаки, ми демонструємо грекам, що вони для нас — тільки інструмент досягнення своїх власних цілей, а в іншому — «такі самі імперці, як і росіяни». 

    То чи варто патріарху Варфоломію влізати в бійку за такий великий, але такий сумнівний приз? Греки, звичайно, можуть «проковтнути» українську церкву. Але чи зможуть «перетравити»? І коли? І якою ціною? Набагато зручніше тримати «українське питання» як туз у рукаві — як жупел для Московського патріарха. Так-так, ми знову «об'єкт, а не суб'єкт». Але з цього статусу ніхто — ні умовні греки, ні умовні росіяни нас не виведуть зі своєї доброї волі. Стати «кимось» можна, тільки доклавши власних зусиль. 

    Порожнеча православ'я

    Хоч би яким було ставлення до російської пропаганди, політичних ігор і демаршів, слід визнати, що сам критський Собор з його програмою, регламентом, проектами документів зовсім не хороший. Критики — хай якими є їхні цілі — багато в чому праві. Але сказати, що «Собор не потрібен», — це сказати, що не потрібна сама церква. Навіть без епохальних рішень і конкретних відповідей на «актуальні виклики сучасності» Собор на Криті міг виконати бодай програму мінімум — стати видимою, матеріальною демонстрацією того, що православна церква усе ще існує. До найостаннішого моменту така можливість була. І за ці «ознаки життя» писали петиції, звернення й молилися і православні, і навіть католики. 

    Однак те, що мало стати свідченням живої церкви, стало жертвою політики. І це, на жаль, теж не ново — і у візантійській, і в російській традиції церква і політика ніколи не ділилися без залишку.

    Та провалити Собор — серйозний крок. Це означає зізнатися в тому, що церкви не існує. Не «московська» церква і не «грецька» — а просто Православна Церква, Єдина й Соборна. Ми не маємо підстав говорити про «світове православ'я». Його немає. Є невиразний набір національних ієрархій, занурених у себе, які ставлять свої інтереси вище за інтереси Повноти церкви. Ті фундаменталісти, які заявляли, що «Собор не слід проводити — бо це може призвести до розколу», з волі чи мимоволі переплутали порядок слів у пропозиції: про розкол у православ'ї свідчить саме неспроможність зібратися на Собор. 

    Однак чи справді все так безнадійно й «порожньо»? Насправді, звичайно, ні. «Розкол» пролягає не стільки по лінії політичних розламів, географічних кордонів і національних інтересів, скільки по самому тілу Церкви. І цей розлам — горизонтальний. Він відокремлює не «русскую) партію від грецької, а ієрархію від вірних. Якби вдалося подолати цей розкол — не було б проблем і з іншими проявами соборної єдності. Якби церква знайшла обґрунтування для себе всередині себе самої — у власному народі Божому, — вона стала б набагато менш залежною від геополітичних мод. 

    Проте ця можливість була упущена і, як це буває з нереалізованими можливостями, перетворилася на докір Собору. Можливо, найсерйозніший докір. Набагато більш серйозний, ніж знешкоджений регламент, «порожня» програма й «ніякі» документи. Це зібрання не могло й не може називатися «Собором» зовсім не тому, що «росіяни не приїхали». А тому, що помісні церкви не брали в ньому соборної участі. Рішення ухвалювалися тільки «на вищому рівні» — Архієрейськими соборами й Синаксисами. А самі церкви — клірики, ті, що ченці й вірні, — залишилися «пасивним станом». У презирстві до «нижчих» в ієрархії і тих, хто взагалі поза ієрархією, і умовні «греки», і умовні «росіяни» виявилися цілком одностайні. Архієреї повелися як політики — і тільки справедливо те, що вони стали заручниками політики.

    Можна сказати, що так воно було завжди, «традиційно». Що Вселенські Собори скликалися імператорами і відповідали на найвищі питання, а не на потреби плебсу. Але нинішній Собор, якщо вірити його ініціаторам, збирали саме в контексті «викликів часу». Відсутність імператорів і вагомість vox populi — саме такий виклик. Неспроможність Собору як Всеправославного не в тому, що на нього не приїде частина «званих». А в тому, що, на відміну від притчі, де місце «званих» посіли прості люди, — саме їх ніхто й не запросив.

    Джерело: Катерина Щоткіна, Дзеркало тижня

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ