Талони на труси. Як жилося у СРСР у рік проголошення незалежності України

  •  glavcom.ua
  • Розсилка
Черга в магазині пізнього СРСР.  - Талони на труси. Як жилося у СРСР у рік проголошення незалежності України

Черга в магазині пізнього СРСР. 

Фото з дописів блогера svirsky1

Розповідь про переддень незалежності, про 1990 та 1991 роки – це насамперед розповідь про виживання людей

Люди часто плутають причину і наслідок. Особливо це стосується важливих суспільних та історичних подій. Ми зібрали спогади, які стосуються життя в СРСР у роки, коли він стрімко нісся до розпаду. Погляд у минуле дає змогу побачити ту прірву, в умовах якої нам довелося проголошувати незалежність, і побачити, як високо ми змогли піднятися.

На теренах інтернету модно порівнювати ціни на продукти та товари у Радянському Союзі з цінами у вже незалежній Україні. Але в цьому разі ми припускаємося однієї значної помилки. У СРСР основною проблемою було не скільки коштує товар або продукт, а чи взагалі є він у продажу. Для того, щоб купити авто, люди стояли у чергах роками. До того ж вартість продукту радянського автопрому могла зашкалювати та дорівнювати ціні теперішньої «Ауді» у перерахунку на купівельну спроможність населення.

Так, наприклад, ГАЗ «Волга» у 80-ті роки коштував близько 9 тис. рублів, радянський дорожній «стандарт» ВАЗ-2105 «Жигули» –7,5 тис. рублів, на початку 90-х його ціна, підігріта інфляцією, перевалила за 8 тис. рублів. Різні модифікації «Запорожця» на початку 90-х коштували в межах 3–4 тис.

Така сама ситуація і з житлом. Люди могли практично все життя стояти у черзі на «безплатне» житло. Ринку нерухомості фактично не було. Щоб придбати житло, треба було вдаватися по певних схем, наприклад, внести пай у житлово-будівельному кооперативі. Ще один варіант – це купівля житла через розмін, коли одна сторона доплачувала іншій за більшу площу розмінної нерухомості. А повноправними власниками своїх квартир українці вже стали після набуття незалежності, діставши змогу приватизувати своє житло.

Повноцінного права власності на приватні оселі теж не було. Наприклад, сьогодні важко уявити, що отак просто можна було виселити цілі масиви приватного сектору у київській міській смузі, які простягалися фактично до самого центру української столиці.

Хтось би просто не захотів, а хтось би запросив чималеньку компенсацію. Але за Радянського Союзу подібних «проблем» не було – власників приватних осель просто ставили перед фактом про виїзд і, щоб якось підсолодити «пігулку», часто пропонували їм квартири у збудованих на місцях їхніх осель багатоквартирних панельних будинках.

Проте на початку 90-х навіть слабенький потічок цих «благ» доби «застою» стає ще слабшим, а деінде практично припиняється, а країна опиняється за крок від того місця, над яким вона балансувала всі роки свого існування – над економічною безоднею.

Розповідь про переддень незалежності, про 1990 та 1991 роки – це насамперед розповідь про виживання людей в часи, коли радянська імперія стрімко йшла на дно. І тому розповідь передовсім стосуватиметься предметів першої необхідності.

Відрізні купони

Як не дивно, в Радянському Союзі метрополія, тобто Росія, за винятком «вітрини» розвинутого соціалізму – столиці Москви, жила почасти гірше, ніж союзні республіки. Тоді як карткової системи в Україні у 70-х та 80-х років не було, деякі російські регіони «не вилазили» з неї починаючи з 1970-х років.

Розповідає Євгеній Дем’янов: »У славному місті Братську з 78-го року існувала карткова система. 200 г масла на людину, 1.5 кг м'ясопродуктів. Називалося це 'картка-запрошення'. При цьому з м'ясопродуктів ти міг купити на 1 талон (читай: на людину), якщо 'викинули' або 1.5 кг м'яса, або сосисок, або пельменів, або вареної ковбаси. Рятував котлетний фарш, який чомусь продавали без талонів. За замовчуванням, відстоявши не одну годину і не одну чергу. Бажано черги було займати одразу в різних магазинах».

Водночас зазвичай у великих російських промислових центрах, особливо на Півночі, зарплата була більшою, ніж середня зарплатня в Україні. «Вчителі отримували зарплату 250–350 рублів з урахуванням північного коефіцієнта 1,5. Робітники могли отримувати від 450 до 800. А гроші витрачати не було на що».

Якщо середня зарплата в Україні у 1970 році становила 115 рублів, то у 80-х вона вже зросла до 148 рублів і продовжувала зростати для різних категорій працівників (дивіться тут нижню таблицю, але треба враховувати, що дані стосуються робітників і службовців, без згадки про менш оплачувані категорії). Водночас у радянській Росії та країнах Балтії, а також у деяких категорій працівників у Казахстані середня заробітна плата була вищою, ніж в УРСР. Ще цікавим був той факт, що українські колгоспники отримували зарплатню, нижче за яку одержували лише сільські жителі Середньої Азії. Про це свідчать дані радянського видання «Народное хозяйство СССР за 70 лет», скани з якого можна знайти на просторах інтернету.

Коли з харчовими продуктами стало зовсім туго навіть в Україні, яка була головним їхнім виробником, то в 1990–1991, ще до проголошення незалежності, вводять купони.

Вони були різного номіналу – від декількох до ста рублів і видавалися за місцем роботи. Покупець оплачував продукти чи товари рублями й паралельно давав купони на цю суму. Продавець відрізав потрібну кількість купонів.

Згадує Олена Захарченко, яка на той час мешкала у Рівному: «Карткової системи начебто не було, але були талони. Спершу на цукор – по два кіло на душу, вони були досить довго. Потім стали талони на мило і пральний порошок. Їх всі отоварювали, і в нас ще довго лежали бруски непотрібного господарського мила. Ці талони існували років два. Потім ввели талони на труси-майки, сорочки і подібні товари – вони проіснували десь пів року. Талони на цигарки видали тільки раз, в тому числі на дітей від 12 років. Моя мати отоварила їх пачками махорки. Вона в нас довго лежала, потім ми її розвели і покропили картоплю від колорадського жука. Жук не здох».

Проте купони не змогли жодним чином розв'язати проблему дефіциту. Мінімальні ресурси просто випаровувалися з полиць магазинів.

Офіційна нерівність

Візитною карткою продуктових магазинів пізнього Радянського Союзу стали трилітрові банки з березовим соком чи зеленими помідорами.

«Ми той березовий сік у селі купували заради трилітрових бутлів, часто не встигаючи навіть випивати. Отака економіка цікава була», – розповідає Михайло Петях з Херсонщини.

Є вкорінена думка про умовне «багатство» магазинів Москви, до яких намагалися дістатися не лише мешканці її околиць, а буквально зі всього Радянського Союзу. Хоча, за свідченням очевидців, перед розпадом СРСР починають вичерпуватися і ресурси імперського центру.

Різниця у постачанні продуктів залежала від офіційно визначеного статусу міста. Найкраще годували Москву, найгірше – села. Другим за статусом були республіканські столиці (і Київ серед них). Але нерівність існувала навіть у географічному розташуванні магазинів в одному місті! Очевидці згадають, що центральні київські магазини були краще затоварені (у радянському розумінні, не сучасному) у порівнянні з київськими околицями.

Розповідає Тетяна Майданович: »По районах (продуктів, товарів – ред.) не дуже було. Тобто зранку ще було, а в обід уже порожні полиці. Принаймні стабільно катались до Центрального гастроному, і там були ковбаси, сир, молочка майже до вечора, правда, черги шалені, бо і з інших міст приїздив народ скупатися.

Але оті вражаючі порожні полиці – це вже таки початок 90-х і після реформи Павлова. Піраміди з морської капусти та трилітрові банки з зеленими помідорами, незабутній смак соєвих батончиків, бо рухнула валютна система і все, що купувалося за валюту, перестали завозити, включно з какао-бобами. І кілометрові черги за олією, ковбасою, борошном – за всім. Запам'яталось, бо тоді в центрі працювала, і за обід можна було кілька магазинів обійти, позаймати черги, і на деякі аж ввечері ще й домашні після роботи під'їжджали, щоб більше в руки було. Анекдот про запас олії у ванні – то з тих часів».

Грошова реформа Павлова

22 січня 1991 року радянським людям оголосили, що за три дні вони мають поміняти свої заощадження, які лежали десь під матрацами у купюрах 50 і 100 рублів зразка 1961 року. Міняти можна було або на менші купюри, або на такі самі нові. Водночас встановлювалося багато обмежень, наприклад, обмін мав бути не більше тисячі рублів на людину. Ця «реформа» не спинила розкручування економічної кризи, понад те, вона викликала справжній шок у населення. Люди намагалися отоварити наявні у них заощадження, хтось одразу побіг у каси метро чи залізничні вокзали, де ніби ще можна було розміняти великі купюри чи купити квитки наперед, а потім здати. Ретроспективно можна припустити, що ці експропріаторські дії московського уряду привернули увагу широких мас та впливових еліт у союзних республіках до закликів місцевих націонал-демократів вийти зі складу СРСР, що і сталося в кінці того ж року.

Офіційна причина реформи – боротьба з корупцією, як тоді розповідали по радіо, спекулянти і хабарники накопичили багато грошей у купюрах 50 і 100 рублів, і тепер їхні заощадження стануть простими папірцями. Та в житті якраз хабарники і корупціонери зуміли обміняти свої гроші. Дехто з них знав про реформу за кілька днів до її початку. Забігаючи наперед, можна сказати, що коли в країну ввірвалися ринкові відносини, то саме ця група мала найбільший стартовий капітал. Інші ж втратили багато своїх заощаджень.

Андрій Дегтяренко: «Батькам якимось чудом вдалося купили два синіх трикотажних спортивних костюми у ці дні, бо треба було кудись вкласти гроші, аби зовсім не пропали. Один з костюмів був дещо завеликим, а от другий взагалі ні на кого не налазив. Але ми потім поміняли його на щось сусідам, так що нічого не пропало».

Базари, поляки, кооператори

У західних областях УРСР на чільні позиції виходив базар за тотально порожніх крамниць, тоді як у східних ще де-не-де у магазинах можна було побачити якісь продукти чи товари.

«У 1989 році ми поїхали в Суми і здалось, що потрапили на декілька років назад, магазини дворічної давності – в магазинах було і їдло, і до їдла. У нас очі квадратні були, бо в наших тоді вже була одна морська капуста. А базар у Сумах тоді стояв майже порожній, лише пару продавців, порожні прилавки, у нас у Рівному базар уже не поміщався у три сусідні вулиці».

Проте саме 1990 та 1991 роки стають часом, коли з'являються «ластівки» чогось нового. Одними з таких «провісників змін» стають поляки. Польща кінця 80-х – початку 90-х років теж перебуває у тяжкій економічній та політичній кризі. Але поляки ніколи не мали такого жорсткого комуністичного режиму, як в УРСР, і це допомогло швидше за українців зорієнтуватися у поточній ситуації та почати човниковий рух до України.

Саме поляки привозять українцям перші джинси, косметику та інші товари. Назад повезуть побутову техніку, горілку та золото – все, що можна було вигребти з тодішніх радянських магазинів чи з-під прилавків перекупників.

Розповідає Андрій Дегтяренко: «Я приїхав до бабусі на Західну, і ми пішли на базар до «поляків» і, здається, за всі гроші цього світу купили майку з наліпкою Брюс Лі. Я одразу її одягнув і йшов вулицею так, наче у мене корона була на голові. Через кілька років на тому ж базарі я побачив, що ця моя синя майка була частиною турецького піжамного набору, на яку у моєму випадку якісь умільці наліпили силует бійця зі східних єдиноборств. Але все одно, радість від тої покупки пам’ятаю досі».

Новим явищем стала кооперація, яка тоді набирала дедалі більших обертів. У містах уже можна було купити «кооперативне» морозиво чи біжутерію. Ці товари продавали без будь-яких купонів, за рублі, переважно за захмарною ціною, їх було небагато і вони були явно кустарної якості.

Соєвий батончик на Новий рік

Проте ні поляки, ні кооператори, ні конфісковані «павлівською реформою» гроші громадян уже не могли витягнути з прірви економіку велетенської імперії, яка розвалювалася на друзки.

Розповідає Ольга Роман: »Я закінчила школу у 1990 на Печерську, але ще в магазинах полиці не були порожні. А у 1991 році, березень-квітень, уже була пірамідка з банок з морською капустою. З'явилися купони, без яких ти, навіть маючи гроші, не міг нічого купити. А ось повна дупа настала, як для моєї київської родини, десь у жовтні 1991-го, коли зникло все. Прилавки у Києві були порожні. На ринку не було м'яса, тільки потрох. І мій молодший брат на Новий рік отримав у школі подарунок із соєвих цукерок».

Ситуація й надалі погіршується і з кожним днем таких «острівців», де можна було купити хоч щось, стає дедалі менше. Все довкола починає набирати дещо апокаліптичного забарвлення.

Розповідає Олена Міщенко: «Були такі спеціальні магазини, які за поховальною довідкою відпускали продукти. Це були безіменні торговельні точки, адресу давали, коли оформлювали документи на поховання. Треба було прийти з довідкою про смерть. Під довідку давали названі продукти. Вони були по районах. Це були відділи у невеликих продовольчих магазинах.

Це було страшно, але можна було отримати лоток (30 шт) яєць, кілограм манки, 2 кілограми борошна, декілька банок кільки у томаті, два кілограми цукру, пачку маргарину, гороховий суп у брикетах, щось штук зо три, серветки, свічки, сірники. У них список був, по ньому відпускали. Принизливо так».

Саме в ці скрутні часи Україна проголосила незалежність, і хоча економічна ситуація продовжувала за інерцією погіршуватися до середини 90-х, потім життя почало налагоджуватися. Зараз із впевненістю можна сказати, що так добре, як сьогодні, українці ще не жили жодного разу за весь час нашої історії.

Джерело: texty.org.ua


Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Натисніть «Подобається», щоб читати
Glavcom.ua в Facebook

Я вже читаю Glavcom в Facebook

НАЙПОПУЛЯРНІШЕ

Про використання cookies: Продовжуючи переглядати glavcom.ua ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом і погоджуєтеся на використання файлів cookies Згоден   Про файли cookies

Талони на труси. Як жилося у СРСР у рік проголошення незалежності України