Як у пошуках модернізації Іран отримав середньовічне мракобісся
Історія Ірану ХХ століття – вона про те, чого не можна забувати тим, хто щиро прагне дати мир і спокій цій землі
Іран закономірно не сходить з перших позицій у новинних стрічках. Бо саме там багато в чому сьогодні вирішується майбутнє світоустрою. Небачена за масштабами війна ХХІ століття, блокада Ормузької протоки, стрибки цін на нафту й загроза тривалої близькосхідної кризи, яка матиме наслідки для всього світу, – все це потіснило інші проблеми глобального масштабу, зокрема й війну в Україні.
Що ми знаємо про Іран? Звісно, окрім спеціалістів, для яких Іран, Персія – одна з найдревніших світових культур. Але пересічному українцю найбільше відомо не це, а те, що мракобісний іранський режим останнє десятиліття тісно співпрацював із Путіним, а іранські «Шахеди» падали на нашу землю, вбиваючи людей і руйнуючи інфраструктуру. То що таке Іран? Яким він був упродовж ХХ століття? Чому і як він став тим, чим став? Чому саме Іран – вузол близькосхідних проблем у столітті ХХІ? І чи й справді все там настільки очевидно – і це лише країна «божевільних аятол»?
Ми не знаємо, чим закінчиться нинішня війна на Близькому Сході. Нині там протистоять три сили: об’єднані США та Ізраїль з допомогою найсильніших і найбагатших арабських країн регіону, шиїтські фанатики і змучений півстолітнім жорстоким правлінням середньовічних аятол іранський народ. Не будемо гадати про те, чим це закінчиться. Ясно одне: світові доведеться шукати нові підходи до майбутнього в Ірані, інакше шансів на прогрес у цій країні немає. Про це і йдеться в представленому матеріалі.
Іран – напівколонія між Росією та Великою Британією
На початок ХХ століття Персія – саме так тоді називався Іран – була фактично поділена на сфери впливу між двома імперіями: Росією та Британією. Навіть була така вельми промовиста карикатура початку минулого століття: ошелешена перська кішка, затиснута поміж велетенським британським левом і кудлатим російським ведмедем.
Центральна влада, а тоді правили шахи династії Каджарів, – слабка і безпорадна. Корупція тотальна, казна – порожня. Держава перебувала на межі банкрутства. А ще, так само як і інші країни регіону, роздана по шматках у концесії західним компаніям, переважно британським.
І знову нафта: як генерал Реза Пахлаві став шахом
У 1908 році в Персії відкрили перше родовище нафти. Саме тоді британський флот переходив з вугілля на нафту, й іранські поклади стали стратегічною знахідкою для Лондона. В 1914 році Черчилль придбав контрольний пакет акцій Англо-Перської нафтової компанії (з 1954 – British Petroleum), щоб покласти край залежності Королівського флоту від американської нафти.
Але нафта цікавила й американців. Навіть попри те, що вони на ту пору були одними з головних її експортерів. У 1924 році міністр закордонних справ Великобританії Джордж Керзон гнівно закликав США «не стромляти американські пальці в британську нафту» на Сході, а Іран – не передавати нафтові родовища, які Англія вважала своїми, американським нафтовим компаніям. Варто зауважити, що Іран, намагаючись вийти з-під домінування росіян і британців, на початку століття з певною надією дивився в бік США – молодої заокеанської демократії, що декларувала принципи свободи та братерства народів.
У 1921 році, після того як Англія вивела війська з Ірану, британські чиновники заохотили генерала Резу Пахлаві захопити владу в Тегерані. Вони боялись експансії радянської Росії й були зацікавлені, щоб Іран мав єдиний і стабільний центр влади, з яким можна було б мати справи.
Розлючений натовп? Це така іранська традиція...
Одним із не надто очевидних факторів, що сприяв остаточному утвердженню влади в руках Рези Пахлаві, стала смерть американського дипломата. Його звали Роберт Вітні Імбрі. Офіційно він значився віцеконсулом посольства США в Тегерані, але насправді займався просуванням американських нафтових бізнес-інтересів.
Імбрі загинув у липні 1924-го. Його забив натовп розлючених фанатиків за намір сфотографувати чудодійне джерело. (Власне, таке в історії трапилось не вперше: згадаємо загибель російського посла Олександра Грибоєдова в Тегерані у 1829 році; і не востаннє – про це захоплення американського посольства у 1979-му). Смерть американського громадянина коштувала Ірану дорого: крім того, що було страчено декількох співучасників злочину, вдові Імбрі заплатили 60 000 доларів компенсації за смерть чоловіка; американець, який супроводжував Імбрі й вижив, отримав 3 000 доларів. Щоб забрати тіло дипломата й доправити його на батьківщину, уряд США спорядив військовий корабель. Це був перший в історії американський військовий корабель, який увійшов у Перську затоку. Іран оплатив його похід – ще 110 000 доларів. Для країни, що ледь виживала, це були величезні суми.
Ще один цікавий момент: за Імбрі стояв Аллен Даллес – майбутній керівник ЦРУ, а на той час начальник департаменту близькосхідних справ Державного департаменту США. Саме він направляв Імбрі з розвідувальною місією в Іран. Він напише 19 вересня 1923 року: «Відправляючи Імбрі, людину з імпульсивною вдачею, до далеких країн, ми йдемо на певний ризик... Питання лише в тому, чи виправдовують переваги... цей ризик. Я схильний думати, що так».
Реформи Рези-хана: він хотів піти шляхом ататюрка
Тож у 1925 році Реза Пахлаві остаточно позбавився представників попередньої династії й став шахом Ірану. Вбивство Імбрі сприяло цьому: хтось мав тримати релігійних фанатиків під контролем. Іноземці погодились. Захопивши владу, Реза шах здійснив ряд важливих реформ, зокрема судову, освітню, медичну. Запровадив цивільний кодекс, видав декрети про одяг. Іранці отримали прізвища, відбулась паспортизація.
Був заснований Тегеранський університет. За кордон посилали вчитися іранських студентів. З’явилась і перша тюрма. Раніше, згідно з мусульманськими звичаями, покарання були лише фізичними, а тюрма, як відомо, це європейський «винахід». Згодом до неї кидатимуть учорашніх соратників Рези шаха.
До слова, він зовсім не прагнув проголошувати себе шахом. Хотів стати президентом республіки, так само як Мустафа Кемаль у Туреччині. З Ататюрком він товаришував і намагався його наслідувати.
Персія з 1935 року почала офіційно називатися Іраном («Країна аріїв»). З’явилося певне бачення, що таке іранська нація, іранці, перська мова тощо. Паралельно шах боровся з більшовизмом, встановлював жорсткий контроль над духовенством. Пришвидшена вестернізація країни викликала супротив кліриків, прихильників традиціоналізму. Тоді як Реза шах бачив Іран національною державою, духовенство – ісламською.
Хто, як і чому «призначив» Ірану нового шаха
У 1941 році Англія і СРСР окупували Іран. Британці вбачали загрозу захоплення країни, а отже й нафтових родовищ, німцями, з якими наприкінці 30-х років зблизився шах. Щоб дати можливість Пахлаві «зберегти обличчя», західні союзники – англійці й американці – погодились на те, щоб він передав правління країною своєму синові – 22-річному Мохаммеду Резі.
«Наш маленький дурник», – називали його позаочі американці. На початку правління молодий шах провадив доволі ліберальну політику. У 1949 році була заснована партія «Національний фронт». Її представника – Мохаммеда Мосаддика – було призначено прем’єр-міністром Ірану.
Державний переворот 1953-го, з якого почалася катастрофа 1979-го
Мосаддик, прийшовши до влади в 1951 році, вирішив націоналізувати нафтові родовища Ірану, які належали британцям. За колись укладеним кабальним договором Іран отримував лише 16% з прибутку. Націоналізація викликала радість і піднесення в Ірані та шок і обурення в Англії. Спроби домовитись закінчувались нічим. Англія подала на Іран у Міжнародний суд і в ООН, але позови програла. Почався масовий виїзд британців з країни. Нафтопереробний завод в Абадані, один із найбільших на Близькому Сході, фактично зупинився.
Іранці, як і колись на початку століття, сподівались на Америку, гадаючи, що новий президент США підтримає Іран. Але Ейзенхауер став на бік англійців. ЦРУ спільно з МІ6 здійснили в 1953 році державний переворот, внаслідок чого демократично обраного прем’єр-міністра Ірану Мосаддика було повалено, а замість нього поставлено лояльного генерала Захеді. Офіційна версія США – начебто західні союзники боялися поширення комунізму. Але Мосаддик не був комуністом. Комуністична партія Ірану «Туде» була заборонена в 1949 році, а самі іранці з засторогою ставились до Радянського Союзу…
Новий уряд Захеді невдовзі досяг угоди з іноземними нафтовими компаніями щодо створення міжнародного консорціуму та відновлення потоку іранської нафти на світові ринки у значних кількостях, що дало США та Великій Британії левову частку іранської нафти. Натомість США щедро фінансували уряд шаха до самого повалення режиму в 1979 році.
Як американці «розбудили» аятолу Хомейні
Одним із головних учасників і координаторів державного перевороту в Ірані був Керміт Рузвельт – онук президента США Теодора Рузвельта. За успішно виконану операцію він отримає «Медаль національної безпеки» з рук президента Ейзенхауера. В 1979 він видав книжку «Контрреволюція: боротьба за контроль над Іраном». Вона читається як захопливий шпигунський роман – така собі лайт-версія Ле Карре. Щоправда, тут за карколомними пригодами стоять життя цілком конкретних людей, а на кону – майбутнє великої країни… Прикметно, що за спиною Керміта Рузвельта стояв знову Аллен Даллес. Цього разу керівник ЦРУ, посилаючи на завдання здібного виконавця, не помилився.
У 1957 році за участю американців в Ірані була створена іранська служба безпеки – САВАК – зловісна репресивна організація, яка розправлялась із щонайменшими ознаками опозиційності. Подейкували, що кожен шостий іранець був її таємним агентом. Переворот остаточно вбив зачатки демократії в Ірані. А шиїтські фундаменталісти почали називати Америку не інакше як «великим Сатаною». Як сказав учасник тих подій, директор Бюро Близького Сходу та Південної Азії Девід Налле: «Усунення Мосаддика, на мою думку, було трагічною помилкою з боку США. Цим ми фактично сприяли ісламській революції Хомейні. Так, в Ірані був би безлад, але це був би іранський безлад, а не той, що створили ми…»
«Біла» революція, яка передувала ісламській
Мохаммед Реза Пахлаві повернувся до влади. У 60-х він, як колись і його батько, взявся модернізувати Іран. Реформи шаха називались «Білою революцією» – тобто на противагу «червоній», яка починається зазвичай знизу. У країну спочатку пішли щедрі інвестиції, а потім, у зв’язку зі збільшенням споживання нафти, – доходи від її продажу. Після війни Судного дня (1973) Іран не приєднався до нафтового ембарго країн ОАПЕК (Організація арабських країн – експортерів нафти, – ред.), ціни на нафту зросли на 470%, що збільшило річний ВВП Ірану на 50%.
Добробут багатьох іранців значно поліпшився. З’явився середній клас. Гроші йшли на закупівлю новітнього озброєння. Продавці зброї жартували, що шах гортає їхні рекламні буклети, як інші чоловіки – журнал «Плейбой». Іранська армія стала однією з найбільших у регіоні.
Утім, кошти йшли не тільки на зброю. Наприклад, саме тоді було засновано іранський Музей сучасного мистецтва. Для наповнення його колекції закуповувалися експонати по всьому світу, що дозволило йому стати в один ряд із кращими музеями Європи та Америки.
«Цар царів» протримався недовго
Великі гроші спонукали шаха до думки про те, що Іран невдовзі стане не тільки провідною державою Близького Сходу, але й світу. Влада все більше концентрувалася в руках Рези Пахлаві. Іранці жартували: «Якщо раніше ми голосували, обираючи між «так» чи «ні», то зараз – між «так, пане» і «слухаюсь, пане». У 1967 році відбулась урочиста коронація, після якої шах став називатися шахеншахом, тобто «царем царів». Але він протримався менше 12 років.
Було також короновано і його третю дружину – Фарах (до речі, танцювальні номери на церемонії ставив Серж Лифар, знаменитий хореограф українського походження). У стародавній Парсі з помпою відзначили 2500-ліття іранської монархії. На урочистості була запрошена величезна кількість гостей з усього світу. Пахлаві читав клятву біля гробниці царя Кіра. На святкування, за офіційними оцінками, витратили 22 млн доларів. Це, знову ж таки, було своєрідним «поверненням до коріння», пошуком «свого шляху», а ще – натяком Заходу: «не потрібно вчити нас – про багато речей ми знали набагато раніше за вас». Тож не дивно, що з кінця 60-х антизахідний дискурс стає все більш відчутною частиною риторики як інтелігенції, так і влади, проникаючи в усі прошарки іранського суспільства.
Як аятоли стали опозицією
Після розгрому компартії «Туде» та «Національного фронту» духовенство стало єдиною опозиційною силою в Ірані. Саме воно, за лідерства аятоли Хомейні, який жив на еміграції у Франції, й стало одним із найзапекліших критиків влади. До критики долучилася й частина іранської інтелігенції – тієї самої, яка завдяки шахським реформам здобула блискучу освіту на Заході – в Сорбонні, Гарварді, Кембриджі.
Один із провідних іранських інтелектуалів, Джалал Але Ахмад (1923–1969), у 1963 році написав полемічне есе «Враження Заходом», яке зачитували мало не до дірок. «Тисячу років тому Насір Хосров вже все сказав, і це завжди було переді мною. Це він навчив мене писати, а не Ньютон чи Сартр», – констатував він. А ще згадував відому перську притчу про ворону, яка захотіла стати схожою на куріпку. Пір’я та дзьоб у неї були інші, тож вона вирішила навчитися ходити як куріпка. Довго вчилася, але в неї нічого не виходило. Натомість розучилася ходити і по-воронячому.
«Двісті років ми нагадували ту ворону, яка сподівається стати куріпкою…» – резюмував Але Ахмад. Багато іранських інтелектуалів розуміли, що ані західний, ані радянський шлях Ірану не підходить.
Ірано-ізраїльські відносини: була дружба, але з підтекстом
Іран та Ізраїль. Сьогодні ці дві держави – запеклі вороги. Але так було не завжди. Реза шах на зорі свого правління відвідав синагогу (річ нечувана для мусульманина); євреї жили й працювали в Ірані без суттєвих проблем. Ізраїль навіть отримував таємним нафтопроводом з Ірану нафту, вкрай необхідну для існування держави, затиснутої у ворожому оточенні арабських країн в умовах ембарго. Спецслужби Ірану та Ізраїлю співпрацювали. Втім, не все було безхмарно й тоді.
У 1968 році, під час Кубка Азії з футболу, в Тегерані відбувся матч між Іраном та Ізраїлем. Він супроводжувався сплеском побутового антисемітизму, наприклад чутками про те, що всі квитки скупили євреї і тому вони обов’язково виграють… Але іранці забили гол на останній хвилині й виграли. Футболісти стали національними героями Ірану, а футбол – британська гра – спортом № 1 в Ірані, потіснивши боротьбу.
Глибока недовіра до заходу – от чому до влади прийшли ісламісти
Чому іранці прийняли режим аятол – питання складне й без однозначної відповіді. Хоча Іран формально не був колонією, у суспільстві сформувалася колоніальна травма й глибока недовіра до Заходу, підсилена переворотом 1953 року. Додавалася звичка до конспірологічного мислення. Наприклад, навіть про аятолу Хомейні іранці казали: «Припідніми його бороду і зі зворотного боку побачиш бирку «Made in Britain».
Водночас насильницька європеїзація, яку проводив шах, викликала спротив у традиційному суспільстві, де вплив духовенства залишався дуже сильним. Офіційна ідеологія, що апелювала до величі стародавньої Персії, не знаходила відгуку серед простих людей: місцевий мулла був для них ближчим за легендарного царя Кіра. За цих умов духовенство і стало найорганізованішою силою опозиції. Парадоксально, але й модернізація шаха допомогла ісламській революції. Як зауважив Френсіс Фукуяма: «Реакційні ідеї аятоли Хомейні були ввезені в Іран до революції на магнітофонних касетах, та й самі магнітофони стали доступні населенню внаслідок економічної модернізації, запровадженої шахом».
Рік до катастрофи
На передноворічній святковій вечері в Тегерані 1977 року гість, американський президент Джиммі Картер, проголошуючи тост за господаря банкету, назвав Іран справжнім острівцем стабільності в неспокійному регіоні й висловив вдячність за це шаху. Але вже за рік ця стабільність розсипалася. 1978 приніс події, які безповоротно змінили країну: масова підтримка аятоли Хомейні, придушення демонстрацій, страйки працівників нафтодобувної промисловості.
16 січня 1979 року шах залишає Іран. 1 лютого 1979-го з Франції повертається аятола Хомейні. «Що ви відчуваєте, ступивши на іранську землю?», – запитала його одна журналістка. «Нічого», – спокійно відповів аятола. Далі було захоплення заручників в американському посольстві, невдала спроба їхнього силового звільнення, культурна революція і тотальна ісламізація життя. Але то вже інша історія.
Так Іран, який протягом усього ХХ століття намагався наздогнати чи то пак бути схожим на Захід, зрештою обрав шлях заперечення Заходу. І цей вибір і сьогодні продовжує визначати політику країни та й усього регіону, загрожуючи катастрофою всьому світові.
Світлана Шевцова, Київ
Коментарі — 0