Зеро політики

    • Розсилка
    Як завадити цим Саркозі та іншим, схожим на них, вихваляти деспотизм? - Зеро політики
    Як завадити цим Саркозі та іншим, схожим на них, вихваляти деспотизм?

    Ані демократія, ні ринкова економіка не є явними ідеологіями; вони є процесами, практиками, які розвиваються залежно від критики і помилок

    Зазвичай політичні діячі проходять через три фази: завоювання влади, здійснення влади і втрату влади. І дуже рідко буває так, щоби протягом цих трьох періодів вони поводилися однаково. У більшості випадків превалює відсутність послідовності, що свідчить про податливість сучасної людини без принципів: вона прилаштовується до свого часу і йде туди, куди її штовхає громадська думка. У 1950-ті був французький політик, що звався Едгар Фор, який, коли супротивники назвали його «флюгером», відповів: «Змінююсь не я, це вітер крутиться». Нещодавно, на тому тижні, Ніколя Саркозі продемонстрував нам в утрируваній, майже страхітливій формі непостійний характер політика; нагадаймо, що, покинувши президентський пост, він двічі безуспішно намагався повернутися до влади. Його запросили, запропонувавши дуже високу винагороду, на конференцію в Абу-Дабі, темою якої були «нові ідеї», які мали б живити наші дискусії, де він заявив, що світ «потребує сильних лідерів», справжніх вождів (таких, як він?) і що нині він бачить діючих таких лише двох: Владіміра Путіна в Росії і Сі Цзіньпіна в Китаї.

    Це похвальне слово довічному деспотизмові з вуст колишнього керівника французької держави, виголошене в арабському світі, який поволі демократизується, нас ошелешило. Навіть господарі цього заходу в Еміратах не сподівалися чогось такого. Ще дивовижнішим аргумент Саркозі робило те, що він стверджував, що виступає проти піднесення «популізму». Ця загальна назва нечітко вказує на всіх тих, хто мріє про сильну владу, тужить за вождизмом і фашизмом. Тому, якщо дотримуватись логіки Саркозі, лише вождь міг би протистояти спокусі вождизму, що є абсурдним, бо популізм прогресує там, де демократія відступає, а не там, де накладає на себе руки.

    Поза дурістю заяв і амбіцій колишнього президента, який мріє повернутися, треба нагадати, що саме становить глибинну природу західної цивілізації: її успіхи і поступ у порівнянні з рештою світу – усе те, про що Саркозі не сказав. Ми є тими, ким є, бо завдяки зусиллям, що докладалися віками, ми позбулися авторитарних правителів, суверенів правом помазаника божого і всіх форм деспотизму. Принцип влади ми замінили принципом постійної критики. Наука, що довгий час прогресує лише на Заході, робить поступ, бо критика заохочується: тож кожну теорію заміняє інша – нова і краща. Цей принцип годиться також для політики: зрозумівши, що нема нічого незамінного, зокрема у верхівці держави, і що мандати треба обмежувати, ми добилися того, аби насильство відступило. Згадаймо Карла Поппера: основною перевагою демократії є встановлена дата відходу правителя, що робить опозицію терплячою і не жорстокою. Тому що досить дочекатися своєї черги, і вбивати правителя нема потреби. Свобода, якої не мають ні росіяни, ні китайці; вони приречені чекати смерті Путіна і Сі Цзіньпіна, бажати її чи організувати її. А між тим: чи можуть ці деспоти забезпечити їх якимось різновидом щастя, якого ми, в демократії, не знаємо? Що ж, пригнічені народи відповідають на це питання, голосуючи ногами: як тільки мають засоби, росіяни і китайці драпають в Європу чи Сполучені Штати, щоб вчитися, працювати чи вкладати свої добре чи зле здобуті заощадження. Чи є ми свідками міграції з демократичних країн у деспотичні режими? Ні. Як дивно. Що про це думає нинішній Саркозі?

    Як завадити цим Саркозі та іншим, схожим на них, вихваляти деспотизм? Протиріччя є непростим, бо демократія – для нас, хто живе у ній, – є такою ж природною, як і повітря, яким ми дихаємо; ніщо не спонукає нас об’єднуватись і боротись, щоб обстоювати щось очевидне. Ми реагуємо лише у випадку зовнішньої агресії, воєнної загрози чи внутрішньої дестабілізації – типу Брекзиту чи каталонського руху за незалежність. Мас-медіа? Спонтанно приваблені більше тим, що вражає, ніж чимось звичним, вони вторують більше ненависті, ніж консенсусу. Освіта? В цілій Європі вона є притулком археомарксистів, які вважають, що їх недостатньо поважають республіканські інституції та ринкова економіка. Чи повинні ми створювати ліги доблесті, які виходитимуть з прапорцями на маніфестації, щоб захистити правову державу і свободу інвестицій? Заохочувати керівників філософствувати? Усе це було б марним, крім того, що дурним.

    Я радше передбачаю, що демократія та ринкова економіка в подальшому існуванні витримають власну крихкість: ця парадоксальна і дієва пара виживає і прогресує якраз через атаки, яких зазнає ззовні, і внутрішню недосконалість. Ані демократія, ні ринкова економіка не є явними ідеологіями; вони є процесами, практиками, які розвиваються залежно від критики і помилок. Свідченням цього є іспанська сучасність: спроба каталонських сепаратистів здійснити державний переворот зміцнила правову державу і відданість іспанців своїй конституції. Натомість зубожіння росіян (за винятком олігархів), все більша соціальна несправедливість в Китаї і заколоти пригноблених неминуче затьмарять ці режими, а це, своєю чергою, виставить на посміховисько Саркозі (це загальна назва), що виступають як комісіонери східного деспотизму. Кажучи загалом, сила демократії – в її слабкості.  


    Guy Sorman
    El grado cero de la política
    ABC, 19.03.2018
    Зреферувала Галина Грабовська

    Джерело: Zbruc

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ