«Ніколи в житті так не переживала». Інтерв’ю з ізраїльтянкою, яка допомагає українським солдатам
Художниця Зої Север шукає захисну амуніцію для українських військових
Зої Север – відома ізраїльська художниця, яка народилась у Львові. Після російського вторгнення в Україну вона взяла активну участь у створенні волонтерської групи, яка забезпечує захисною амуніцією бійців Збройних сил України. У цю групу входять громадяни різних країн, професій, різних інтересів.
Як людина такої мирної професії, як художник, стає постачальником захисного озброєння?
«Захисне озброєння» звучить надто серйозно. Я не постачальник, а волонтер. У бронежителах я бачу виключно захисне обмундирування. З тим самим успіхом і захисну каску можна назвати озброєнням тих, хто йде на будівництво. Це засіб захисту життя.
Як все це почалося?
Як завжди випадково. 2 березня зі мною зв'язався однокласник, друг дитинства, з яким я не бачилася вже понад 30 років. Виявилося, що він поновив службу в армії і, будучи полковником, вирушає із своїм підрозділом на завдання. Для цього йому були потрібні легкі бронежилети, з якими на той момент українська армія мала проблеми.
І я взялася за цю справу. Без будь-якої підготовки та знання теми. Нам вдалося знайти жилети вищої міжнародної якості, які пройшли всі балістичні експертизи і мають усі ліцензії, потрібну вагу і потрібну конфігурацію. Ми змогли доставити їх через Польщу.
Напевно, на цьому я й закінчила б. Адже вирішила для себе, що оскільки мого емоційного втручання вистачить лише на одну партію, то, закінчивши справу з однокласником, більше нічого з цим не робитиму. Але коли вдалося розкрутити цей ланцюжок, стало зрозуміло, що попит значно перевищує наші можливості. До мене почали звертатися і солдати, і підрозділи, і загони тероборони.
Вже конкретно дізнавшись про те, що є така Зої з Ізраїлю, яка постачає бронежилети?
Яка знаходить їх у Європі та якій вдається довести справу до кінця. Почало звертатися дуже багато народу, і спочатку я, як усі неофіти, металася, намагаючись підхопити все, що на мене падає, і допомогти всім, хто до мене звертається. Але потроху, за півтора місяця, я навчилася робити огляд, будувати ієрархію, розуміти, кому важливіше, а кому менш. Якщо робити зусилля, збирати гроші, то треба вирішити, куди ці гроші підуть насамперед.
Познайомилась і з українськими державними структурами. Якщо зараз до мене звертається підрозділ, я насамперед вимагаю печатки для офіційного запиту, питаю, чи зверталися вони до ЗСУ, чи використовували вони всі «конвенційні» способи отримання бронежилетів, чи зверталися до фонду «Повернись живим», який також забезпечує воїнів бронежилетами. І тільки якщо ці можливості вичерпані, а те, що їм потрібно, не було отримано, я починаю бігати та шукати гроші на їхній запит. Намагаюся зробити це швидше, дізнавшись, коли і куди їх переводять, щоб реально встигнути, адже це найважливіше.
То ви носій державних таємниць?
Ні, я не цікавлюся точною дислокацією підрозділів, мені не треба цього знати. Не треба мені знати, і чим він займається. Але мені треба перевірити, що такий підрозділ справді існує, що його командира звуть саме так, як в офіційному бланку з печаткою, що він відноситься до того роду військ, про який говорять. Якщо до мене звертаються танкісти і просять ласти, то навряд чи я ці ласти їм поставлятиму.
Як працює цей логістичний ланцюжок? Де виробляють бронежилети та як вони потрапляють до одержувачів?
Виробляються вони у різних місцях. Ми уникаємо китайських зразків, хоч і вони бувають різними. На тлі війни з’явилося дуже багато всього, і потрібна ретельна перевірка. Є якісне виробництво «броні» і в самій Україні, коли все робиться з потрібних сплавів з міжнародних лекал. Але є і відверте «палево» – ворогові не побажаєш. І це більший кошмар, ніж без жилетів зовсім. Ми постачаємо продукцію найкращих світових виробників. Вся вона приходить із балістичною експертизою від офіційних ліцензованих лабораторій. І перед тим, як передавати це солдатам, проводиться ще раз відстріл.
Чи постачаєте ви ізраїльське захисне озброєння?
Воно зустрічається в Європі, але за законом Ізраїль не має права торгувати з країною, яка веде активні бойові дії. Ми не можемо купувати продукцію в Ізраїлі та безпосередньо передавати в Україну. Але багато європейських країн стають реекспортерами ізраїльського обмундирування. В принципі, для нас важливо, щоб обладнання, чи воно американське, англійське чи ізраїльське, відповідало міжнародним стандартам.
Чому цим взагалі мають займатися добровольці? Є чимало держав, які постачають в Україну бронежилети, навіть, скажімо, поліцейські дільниці у Колорадо.
Часто ми не знаємо, про що йдеться, про які суми. Мені пишуть із Америки: ми зібрали $200 тис., передали в Україну – де ці гроші? А ви знаєте, скільки коштує один дрон чи один тепловізор? Суми можуть доходити до півмільйона доларів. А один бронежилет коштує майже $1 тис., тобто порівняно це копійки. Буває, що потреби перевищують об’єми постачання. Не всяка броня однаково хороша всім. Якщо підрозділ забезпечили важкою 20-кілограмовою бронею, а йому потрібно бути легким та рухомим, солдати просто підуть у бій без бронежилетів.
Скільки бронежилетів вам удалося доставити в Україну?
Перша партія практично повністю пішла до підрозділу мого однокласника. У ній було близько 70 бронежилетів, і майже всі дійшли – зникли лише чотири. У новій партії їх добре за сотню, тобто майже вдвічі більше. А третя партія буде майже втричі більшою – якщо ми зберемо на неї гроші, чого дуже хотілося б.
Ми займаємося цільовим постачанням цих речей, охоплюємо те, що не може зробити фонд «Повернись живим». Він робить нецільові поставки, отримує гроші за все ЗСУ та розподіляє по певній ієрархії. А ми беремо конкретний підрозділ, отримуючи запит від його командира на певну кількість бронежилетів.
Що значить, зникли «всього» чотири бронежилети?
Справді, всього чотири. Йде війна, вся Європа озброюється, бронежилети, особливо такої якості, що ми пропонуємо, стають дефіцитом, приваблюючи спекулянтів – адже їх можна дорого перепродати. І коли із 70 доходять 66 – це дуже добре.
Я знаю, що ви зараз перебуваєте в Україні. Чим викликане це рішення?
Почнемо з того, що я львів'янка, жила тут до 16 років. Отже, захотіла приїхати сюди, щоб краще розуміти, що відбувається. Більш раціональне зерно було в тому, що мені потрібно було особисто познайомитися з процесом розмитнення, з логістичними складами, фондами, зрозуміти, кому з них я можу довіряти, де можу складувати, не боячись, що щось зникне. Потрібно було особисто познайомитись із людьми, які хотіли б стати жертводавцями. Важливо було дізнатися, чи є в Україні люди, які готові співпрацювати з нами у зборі коштів. Зрозуміло, що Україна – не головна наша надія у зборі коштів, але все-таки.
Чи вплине пережите вами на творчість художника Зої Север, чиї картини такі мирні і сповнені сонцем?
Не думаю, що я малюватиму кров і кишки, якщо про це мова. Як транслювати і як інтерпретувати в мистецтво, те, що відбувається всередині тебе? Це складний процес і він не обов'язково повинен бути прямолінійним. Те, що я бачу, і те, що я переживаю, швидше, позначиться на моєму характері, ніж прямо на тому, що малюватиму. Хоча я планую благодійну виставку, присвячену українським пейзажам та Україні, одразу після перемоги.
І ви знаєте, як би цинічно це не звучало, але я маю бути вдячна всьому тому, що сталося, тому що я ніколи в житті не могла змусити себе спілкуватися з такою кількістю народу, як зараз. Я ніколи не була настільки впевнена у правоті своїх цілей того, що я роблю. Ніколи в житті я настільки не переживала за результат, що досягається.
Коли перша партія наших жилетів дійшла до солдатів, я написала своїй знайомій, яка теж багаторічний волонтер, серйозній жінці, яка обіймає серйозну посаду… Я написала їй, що ні за одних пологів і на жодній персональній виставці я не переживала і не раділа так, як після доставки цих жилетів.
Але для цього нам потрібна допомога всіх. Все, що ми робимо, залежить лише від людей, які співпрацюють з нами. І це не слова, не гасла. У нас немає джерела фінансування, немає багатих спонсорів. Ми ходимо з протягнутою рукою. І найкраще для нас – знайти людей, які готові допомагати.
Як правильно переказати кошти на бронежилет
Ольга Чорна, для «Главкома»
Коментарі — 0