Найдовша зміна. Хроніка окупації від лікарки, що провела три тижні на роботі у Бучі

Із найперших днів повномасштабної війни населені пункти на північний захід від столиці потрапили під окупацію. Вона тривала 33 дні. На під’їздах до Києва ворог поводився найбільш жорстоко: не щадили ні літніх, ні малих. Правда, яка відкрилася після звільнення Бучі, Ірпеня, Бородянки, Макарова шокувала світ. Правоохоронці уже встановили понад тисячу закатованих, розстріляних, спалених мирних мешканців. Та говорити про точну кількість загиблих досі зарано: чи не кожного дня з’являються нові жахливі знахідки.

Впродовж перших трьох тижнів окупації у Бучі продовжувала працювати місцева лікарня. Йдеться про Ірпінську центральну міську лікарню, стаціонарне відділення якої знаходиться у Бучі, а поліклініка — в Ірпені. З перших днів окупації Ірпінська лікарня також взяла шефство і над пологовим будинком у сусідньому Ворзелі.

Медичний директор лікарні Інна Комісарова, разом з колегами, перебувала весь цей час на роботі. Лікарка переховувала поранених українських бійців, рятувала важких хворих під обстрілами і спілкувалась з окупантами.

Далі пряма мова Інни Комісарової

Інна Комісарова та її колеги рятували людей під канонаду з вибухів та обстрілів

Початок війни. «Ніхто з наших лікарів не зрадив клятві»

Вранці 24 лютого, як і більшість українців, я прокинулась від вибухів. Ніч, діти, дзвінки… що робити? Що збирати? Куди тікати? Думаю, думки у мільйонів людей у цей час були схожі.

Як лікар, думаю, колеги мене зрозуміють, я дуже швидко приймаю рішення. Діти лишилися з чоловіком, я – на роботу. Там я була ще до світанку. Ніхто з лікарів нашої Ірпінської міської лікарні не зрадив клятві, ніхто не прийняв рішення безчесно втікати, розуміючи, що є пацієнти. Ось ця єдність була з нами з першої хвилини. Знаєте, це може дивно звучати, але у кожному колективі є якісь непорозуміння, інтриги, ще якісь речі. От з першого світанку війни усе це зникло, стало взагалі неважливим. Мені й зараз так гордо за те відчуття нашої єдності такої простої і людяної.

До роботи долучилися й лікарі, які не є працівниками нашої лікарні, є просто жителями Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Верзеля. Лікарі педіатри, хірург-комбустіолог, а також нейрохірурги. Деякі колеги прийшли пішки з Києва, бо через величезні затори було неможливо доїхати автомобілем. Усі лікарі приходили до нас із власної волі, адже наш регіон страждав з перших днів війни. Це було щось неймовірне! Ми мали спеціалістів настільки фахових, настільки унікальних, що в мирні часи наша звичайна районна лікарня такого б не бачила!

Нікому з нас не доводилося раніше працювати в умовах бойових дій, але під керівництвом головного лікаря Антона Довгопола нам вдалося установити чіткий план дій. Крім того ми поповнили стратегічний запас їжі, води, дизельного палива, медикаментів. Ще до війни був підготовлений електрогенератор на випадок, якщо не буде електроенергії. Ми працювали, спали, мились, жили в лікарні….

Майже одразу зникла електрика, пізніше – мобільний зв’язок. Над третім поверхом нашої лікарні є горище. Вечорами майже всі, хто перебував у лікарні, піднімалися туди «ловити» зв’язок, і час від часу це вдавалося. Але потім і ця можливість зникла. Ми жили у вакуумі, і не знали що відбувається навколо. Усі просто робили свою справу. Врятовані життя – це робота всього колективу. Лікарі, медсестри, санітарки не могли зв’язатися з близькими і не знали що з ними, але попри це, всі продовжували допомагати постраждалим. Враховуючи факт того, що лікарня постійно перебувала під обстрілами з різної зброї, ми не знали чи наступить для нас ранок. Було багато питань, які нам як керівництву задавали колеги щодо того чи будуть нас евакуювати, коли, чи буде це безпечним? Ми не знали відповіді на ці питання, але своїм прикладом намагалися показувати, що не варто впадати у відчай, слід сподіватися на краще.

Нові реалії. «Наші лікарі не оперували дітей і не приймали пологи, але довелося»

З кінця лютого і до середині березня у Бучі точилися бої, до нас привозили поранених. В основному це звичайні цивільні, які випадково потрапили під обстріл у більшості випадків під час невдалих спроб виїхати з міста на власних автівках. Унаслідок однієї з таких спроб осиротіла дівчинка — її матір було важко поранено, через отримані травми вона померла, брат помер під час обстрілу. Дівчинці сім років, вона отримала складну травму — осколкові поранення голови. У цей час в лікарні перебував лікар-нейрохірург Андрій Свист, який разом з дружиною Ольгою (лікарем-педіатром) та іншими колегами прибули до нас в лікарню. Наша лікарня не має нейрохірургічного відділення і лікарям доводилося оперувати тим, що було під руками. Наразі дівчинка проходить реабілітацію за кордоном. Це лише одна історія з багатьох про врятовані життя, осиротіння та втрату близьких.

Загальна кількість прооперованих під час окупації – близько 100 осіб. Багато операцій виконувалися під час активних бойових дій. Рук у нас вистачало, навіть враховуючи те, що частина лікарів не мешкають у Бучі і не змогли доїхати на роботу після того, як росіяни окупували наше місто. Окрім нашої лікарні інших поблизу не має, тому всіх хворих і поранених направляли до нас. До війни в нашій лікарні не оперували дітей і не приймали пологи, але під час війни нам довелося займатися і цим. У нас були поранені діти, із ампутованими кінцівками і вогнепальними пораненнями, які потребували подальшої реабілітації. Допомогу їм надавали наші лікарі-травматологи, хірурги, анестезіологи під керівництвом завідувачів відділень Олександра Тромси, Данила Лісняка та Петра Ксеника. Також під час окупації в лікарні народився хлопчик Женя. Вагітна, що перебувала в підвалі свого будинку, зателефонувала в лікарню і повідомила, що почалися пологи. За медичними показаннями необхідним був кесарів розтин. Їхати в пологовий будинок у Ворзелі вона не могла – навколо без перестану точилися бої. Жінка дивом дісталась до нашої лікарні, в якій і народила на світ дитинку.

Зустріч з окупантами. «Палили форму українських військових»

Ми заздалегідь розуміли, що зустріч із російськими військовими неминуча. Ми також розуміли, що в лікарні перебувають наші поранені військові, і якою буде їхня доля після того, як їх візьмуть в полон, можна було лише здогадуватись. Ми палили їхню військову форму, переписували історії хвороб.

Пам’ятаю, як вперше окупанти до нас зайшли. Вони під’їхали на БТР чи танку, наставили його гармату на центральний вхід лікарні. Зайшли в лікарню як під час штурму воєнного об’єкта. Взяли на приціл наших співробітників, наказали познайомити з головним лікарем. Потім взялись за перевірку кабінетів і палат.

Після того, як місто було окуповане, поділили його на декілька зон. Лікарня розташована в центральній частині міста, де був зосереджений їхній військовий медичний підрозділ. Ця зона починалася від Варшавської траси і закінчувалася залізною дорогою. За залізницею, якраз там де знаходиться «вулиця смерті» (вул. Яблуньська, Тарасівська) і відбувалися страшні вбивства і катування, перебувало інше угрупування російських окупантів.

Ті, з ким ми спілкувалися, були саме росіяни, а не буряти або чеченці. Ми мусили терпіти їх присутність. І це було найскладніше психологічне випробування.

Пологовий будинок. Страх «евакуації»

Пологовий у Ворзелі протримався завдяки допомозі з Бучі (Фото: Facebook Ірпінсько-Бучанської центральної міської лікарні)

До Ірпінської міської лікарні входить пологовий будинок з місцем розташування у Ворзелі. Було потрібно доставляти туди дизпаливо, продукти харчування, ліки…. Пересуватися між Бучею і Ворзелем було вкрай небезпечно з самого початку окупації. В один з таких днів, прямо на в’їзді до Ворзеля на своєму шляху ми зустріли три танки. Вони всі направили на нас свої гармати. За кермом був наш головний лікар. Він опустив скло і пояснив, що ми веземо продукти харчування до пологового будинку….. Нас пропустили, але адреналіну такі поїздки додавали. Окупанти одразу заїхали до Ворзеля, їх техніка була розміщена по всій його території, тому евакуювати пологовий будинок було неможливо. Вагітних та лікарів пізніше російські військові поінформували про евакуацію. Під «евакуацією» мали на увазі те, що посадять в автобус і поперед себе повезуть до Києва, таким чином прикриваючи свою техніку.

Евакуація. «Окупанти пропонували «налагоджувати разом життя»

Ми залишались у лікарні допоки не евакуювали всіх хворих. Коли почався період евакуаційних коридорів разом із представниками Червоного хреста, першим було евакуйовано пологовий будинок, разом з вагітними (приблизно 30 осіб) і Київський міський будинок дитини ім. Городецького. 9 березня їм вдалося виїхати.

Далі в декілька етапів з нашої лікарні було евакуйовано всіх пацієнтів і частково цивільне населення, які прийшли до лікарні ховатись від обстрілів. На момент початку евакуації в лікарні перебувало близько 200 осіб. Ми не мали зв’язку та інтернету, ми не знали коли та де почнеться евакуація. Автобуси приїжджали на вулицю Енергетиків, це навпроти лікарні, тобто їх можна було побачити з вікон лікарні. Як тільки ми бачили автобуси Червоного хреста – починали відправляти людей.

Коли в лікарні не залишилося пацієнтів, до керівництва лікарні прийшли окупанти і запропонували «налагоджувати разом життя у місті», тобто співпрацювати. Це було для нас неприйнятно, тому було вирішено залишити місто. Наступного дня ми фактично тікали, адже не знали, як вони відреагують на відмову співпрацювати з окупаційною владою.

Зараз і Ірпінська міська лікарня, і пологовий будинок у Ворзелі вже відновили роботу. Кожного дня чергують лікарі усіх профілів. Почали працювати також доросла і дитяча поліклініка в Ірпені.

Лікарня у Бучі як і раніше відкрита для пацієнтів (Фото: Facebook Ірпінсько-Бучанської центральної міської лікарні)

Волонтери. «Ми безмежно вдячні цим безстрашним людям»

Завдяки волонтерам ми змогли прожити в окупації: годувати пацієнтів, персонал і просто людей, в яких закінчилися продукти харчування. Волонтерів було дуже багато, переважно місцеві, також з заходу України і з-за кордону. Вони привозили їжу, воду, ліки, ковдри, одяг... Мені важко уявити, як їм вдавалося проїжджати через численні блокпости і оминати обстріли. Ми безмежно вдячні цим безстрашним людям, адже без них нам було би дуже важко.

Михайло Глуховський, «Главком»