Хліб, сіль, вода, інсулін та памперси. Як працює військова комендатура на Курщині
«Мешканці Суджі не дуже розуміють, що їх чекає…» Пресофіцер Олексій Дмитрашківський про перший місяць роботи української комендатури на території ворога
15 вересня минув місяць, як на території Курської області РФ, куди на початку серпня увійшли українські Збройні сили, почала діяти військова комендатура. Це перший такий досвід у новітній історії України. Розробив операцію та особисто керує нею головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський. А комендантом на підконтрольній частині Курщини призначено генерала Едуарда Москальова.
При слові «комендатура» в уяві багатьох передовсім виникає будівля в Суджі, подзьобана осколками, а над нею піднято жовто-синє знамено. Ні. Немає хати і навіть немає прапора.
На контрольованій ЗСУ території Курщини ви не побачите жодного прапора України, окрім як на шевронах військових. І не тільки тому, що будівля з прапором є очевидною ціллю для ворога. Україна всіляко демонструє, що не збирається окуповувати ці терени і робити їх частиною нашої держави. Але вимушено дбає про мирних мешканців, які тут лишилися після відступу Росії.
Пресофіцер Олексій Дмитрашківський є свого роду сполучною ланкою між військовою комендатурою та місцевим населенням. Він щодня їздить по селах, спілкується з людьми, знає, які в кого потреби і, за можливістю, намагається їх задовольнити. Зараз, каже, почалася підготовка до «опалювального сезону» – встановлюватимуть у хатах печі-«буржуйки» , що працюватимуть на дровах.
Поспілкувавшись із сотнями мешканців Курщини, Дмитрашківський доходить невтішного висновку: люди настільки відірвані від реальності та зазомбовані, що навіть не знають, як і чому почалася війна,. Саме такі й потрібні Путіну, якого тут продовжують шанувати, попри те, що тепер він кидає КАБи вже на їхні оселі.
«Ми не називаємо кількість людей, щоб не наразити їх на небезпеку»
Що собою являє військова комендатура? Які спеціалісти там працюють і якими є їхні щоденні задачі?
Військова комендатура – це збірний підрозділ, до складу якого входять представники Національної гвардії, Національної поліції, СБУ та ЗСУ, зокрема, Військової служби правопорядку. Основною функцією військової комендатури є забезпечення цивільного населення продуктами харчування, водою та медичним забезпеченням. Також важливе завдання – підтримання внутрішнього порядку в містах та селах, недопущення мародерства.
ЗСУ не прийшли на ці терени, щоб зробити їх частиною України. Це вимушений військовий захід для того, щоб попередити наступ росіян з Сумщини, зменшити обстріли нашої Сумської області з території Курщини, відсунути точки завдавання ракетних ударів подалі від кордону – загалом створити зону безпеки.
На сьогоднішній день ці завдання виконано.
Ми не знімаємо російської чи радянської символіки з їхніх шкіл чи адмінбудівель, не чіпаємо пам’ятники – все, як було, так і лишається, включно з вивісками їхніх «героїв». На відміну від росіян, які на Київщині у 2022 році руйнували все, що пов’язано з українською ідею, руйнували навіть кладовища – в одному селі їздили по могилах танками, ми не вишуковуємо в їхніх бібліотеках книжок Путіна і не палимо їх. Ці території мають статус Російської Федерації, тільки Росія втратила над ними контроль.
Яка ситуація сьогодні на курській ділянці фронту? Російські воєнкори стверджують, що їхні війська пішли у контранступ і подекуди начебто досить успішно. Що скажете ви?
Ситуація стабілізована, наразі російський наступ зупинено. Хоча російські пропагандисти в усіх соцмережах розповідають про карколомний кидок російських військ, насправді це не відповідає дійсності.
Скільки населених пунктів на сьогодні контролюють ЗСУ і скільки мирних мешканців лишилося на цій території? Чому українська сторона не називає конкретну кількість цивільних на підконтрольній частині Курської області?
На сьогодні (станом на 14 вересня – «Главком») офіційна інформація – 32 населені пункти. Ми не називаємо кількість людей, які опинилися на цій території, а лише кількість населених пунктів, які контролює ЗСУ. Це задля безпеки тих людей. Інформуючи про те, скільки людей залишилося в цих містах і селах, ми підштовхуємо ворога до прийняття рішень.
Чи є серед тих, хто не виїхав, чоловіки призовного віку і яка політика щодо них застосовується?
Жодного, звісно, ми не мобілізували, не агітували вступати в ЗСУ і не маємо наміру цього робити. Власне, у цьому немає сенсу – фактично всі ці чоловіки планують повернутися в Росію.
Чоловіків призовного віку не так і багато, їх декілька. Вони проживають у тих будинках, де і жили до приходу ЗСУ. Але, звісно, проводимо перевірки.
Ми не знімаємо російської чи радянської символіки з їхніх шкіл чи адмінбудівель
Чи може бути так, що хтось із цих людей – не тільки чоловіків – передає російським військовим дані та координати про наявність, пересування наших військ? Як можна убезпечитися від цього?
Саме для того, щоб убезпечитися від таких історій, працює контррозвідка, Служба безпеки України.
Є чимало випадків, коли російські військові, відступаючи, перевдягалися в цивільне і видавали себе за місцевих мешканців. Таких людей швидко виявляють. У кожному населеному пункті, поспілкувавшись з місцевими мешканцями, ми знаємо, проживав чи ні цей чоловік у даному населеному пункті і звідки він тут з’явився.
Нещодавно у віддаленому селі ми розшукували одну людину на прохання її родичів. Заходячи на подвір’я, ми обов’язково голосно кажемо: «Хазяї, доброго дня. Хто є вдома?». У цьому дворі нам ніхто не відповів, хоча видно було, що двері зламані. Ми зайшли досередини і побачили російську військову форму та берці. Солдати, вочевидь, перевдяглися у цивільне в цій хаті, форму кинули, а самі стежкою пішли у ліс.
«Я віддав свій інсулін росіянину, який лежить після інсульту»
Загалом який контингент мирних лишився у цих селах та містечках? Зрозуміло, що це не тільки немічні, літні люди, яким складно виїхати та й не дуже кортить.
Люди дуже різні. Є ті, хто не встиг виїхати, не мав автомобіля або не знав, куди виїхати. Є люди, і громадяни України також, які приїхали доглядати старих мам чи інших родичів. Є діти. Але переважно це літні люди, які чи то самі відмовилися виїздити, чи то їх кинули.
В одному населеному пункті ми виявили відразу шістьох лежачих – їх залишили у будинках, навіть не повідомивши сусідам чи написом десь на дверях під’їзду про те, що цих людей залишено самих. Тобто їх залишили помирати. Добре, що відбувався обхід усіх житлових приміщень і цих людей виявили. Їм надається зараз медична допомога. Можете уявити, що декілька днів люди лежали без води, без їжі, ліків, не маючи можливості справити свої природні потреби! У деяких були пролежні, по яких лазили опариші. Картина була страшна. Довелося мити, одягати памперси.
На сьогоднішній день призначено людей серед місцевого населення, які щодня ходять доглядати та годувати немічних, а щотижня до них приїздить наш медик.
Але ж у Суджі є інтернат, де перебувають такі люди і ті, які лишилися самотніми.
Є інтернат, у ньому живуть мешканці самої Суджі та навколишніх сіл, які потребують допомоги, які втратили своє житло. А ці люди, про яких я кажу, були далеко від Суджі.
Нещодавно було повідомлення, що є хворі на діабет та онко. І що, ЗСУ забезпечують їх інсуліном та знеболювальними? Взагалі якого роду медичну допомогу надають наші військові медики? А може, й цивільних лікарів залучають?
Цивільних медиків можуть привозити сюди, якщо потрібна якась особлива консультація, а так працюють військові медики. І добре працюють.
Справді, є кілька хворих на цукровий діабет, зокрема, інсулінозалежні. Також є хворі після інсульту та люди з хворобою Паркінсона. Їх не так і багато, але вони є.
Насправді велика проблема з інсулінами. Буквально вчора ми були в одному селі і я віддав свій інсулін (у мене також цукровий діабет) людині з І групою інвалідності, яка лежить після інсульту. То я поділився.
Вирішуємо питання із забезпеченням людей медикаментами, бо ситуація непроста. Основний тягар у забезпеченні медикаментами лягає на Збройні сили та Сумську обласну військову адміністрацію, яка забезпечує, як може, і медикаментами, і продуктами.
А скільки дітей лишилося на цих територіях?
Точної кількості дітей називати не буду. Можу сказати, що їх десятки. Багато підлітків. Є навіть немовля, яке народилося тут менше, ніж місяць тому.
Це та історія, про яку знімав нещодавно сюжет Андрій Цаплієнко для Національного марафону – коли наші медики приймали пологи і врятували й дитину, і саму породіллю, в якої через стрес перейми почалися на місяць раніше?
Саме так. Мама була у важкому стані, і їй надали допомогу медики Збройних сил. Дитина народилася з дещо меншою вагою за норму, але її врятували. Зараз забезпечуємо її памперсами, завезли тій родині продукти харчування, газовий балон для того, щоб вони мали можливість приготувати їжу, підігріти воду, аби скупати немовля.
Це, певно, єдина хата зараз у районі, де є газ?
Ні, ви знаєте, у деяких хатах, де передбачливі господарі, газові балони були. Проблема – газ у всіх закінчується, і треба допомагати людям заправляти ці балони, але на це не передбачено ніяких видатків і доводиться це робити за власний кошт.
«За власний кошт» – це як? Маєте на увазі, коштом ЗСУ?
Це робиться так: я взяв у людей балон, поїхав на заправку, заправив – і привіз, поставив їм у хату.
«Жодна міжнародна організація гуманітарну допомогу не надає»
Щодо гуманітарки. Чи є стандартний пайок і що туди входить? Напевно, у сільській місцевості люди споживають також те, що виростили на своїх городах та в присадибному господарстві, у багатьох, мабуть, є якась курка чи коза?
У першу чергу, постачаємо хліб та воду – це те, що, згідно з міжнародним гуманітарним правом, ми маємо забезпечити обов’язково.
Вода бутильована?
Так, вода бутильована. Згідно з міжнародними нормами, вона має бути вітчизняного виробництва – щоб не було в разі чого розмов про те, що ми потруїли людей. Отже, ми забезпечуємо місцевих мешканців тією водою, що її п’ють наші військові.
Щодо продуктових наборів, то це тушонка, каша в банках, різні крупи, цукор, олія...
Ви праві, у сільській місцевості люди виростили і картоплю, і городину, і курку. Крім того, дуже багато тварин, які були залишені без нагляду, бродять місцевістю.
Залишеними були цілі тваринницькі ферми. Так, поряд з Козачею Локнею розташована велика ферма пана Медвєдєва, де було майже три тисячі голів бичків.
Саме того Медведєва? Тобто заступника секретаря Радбезу Росії?
Саме так. Його родичі проживають у Курській області, щоправда, не в тому районі, який контролюють Збройні сили України. З ферми, про яку я кажу, управлінці втекли, коли почалися бойові дії, тварини залишилися зачиненими, і тому вся ця худоба, вибачте на слові, здохла.
Водночас деякі фермерські господарства випустили тварин, і ті ходять зараз городами та дорогами – і свині, й корови, кури, барани. Місцеві їх ловлять, забивають та їдять. Нещодавно в одному із сіл нас запрошували навіть на шашлик з барана. Баран забрів до них у подвір’я.
У цілому люди не голодні. Люди мають що їсти та пити. У містах людей забезпечують теж добре – вони і гуманітарку отримують, і також військові, які базуються поблизу, діляться своїми пайками.
Старости говорять, чого не вистачає людям у їхньому селі – і ми намагаємося привозити. У деяких населених пунктах, наприклад, є проблема з сіллю – привезли, десь немає сірників і т. ін.
Що ще у вас просять місцеві?
Дуже багато людей з України та Росії звертаються до нас з проханнями знайти маму, братів, сестер, інших родичів. Ми записуємо їхні відеозвернення, де, зокрема, люди розповідають, як до них ставляться українські військові.
Чому ми це робимо? У російському інформполі є дуже багато вкидів про те, що ми нібито знущаємося над мирним населенням. І ці відеозвернення мешканців Суджі та довколишніх сіл є хоч якимось способом показати, а що ж насправді.
Буквально днями було повідомлення у російських соцмережах про те, що ми не надаємо допомогу пораненим дітям у населеному пункті Козача Локня. Ми в п’ятницю (13 вересня – «Главком») поїхали туди, опитали населення, знайшли дівчинку, яка була зображена на світлині. Автором публікації є її сестра, яка живе в Курську, не володіє ситуацією, і в Козачій Локні була всього кілька разів, і то до початку повномасштабного вторгнення. Вона, що називається, висмоктала з пальця ситуацію, про яку написала. Зокрема, писала, що в Козачій Локні перебувають «натовські бойовики», що українські військові розстрілюють людей при спробі покинути населений пункт, пораненій дівчині не надали медичної допомоги.
Ми опитали 15 дворів, записали свідчення людей: всі з повагою ставляться до українських військових, дякують за гуманітарну допомогу.
Ви сказали, що гуманітарку надає Сумська обласна військова адміністрація. А міжнародні організації досі не працюють на Курщині? Чому?
Жодна міжнародна організація гуманітарної допомоги не надає. Причина в тому, що від керівництва Російської Федерації не було жодного звернення до відповідних міжнародних організацій, зокрема, до Міжнародного Червоного Хреста, ЮНІСЕФ.
А самі ці організації не можуть оминути процедурні моменти і привезти людям на Курщину інсулін, інші медикаменти, памперси тощо? Чи внутрішні їхні протоколи важливіші за ідеї гуманізму, написані на їхніх прапорах?
Чесно кажучи, я не знаю, якою є процедура. Але, вочевидь, у будь-якому разі має бути безпосереднє звернення держави до міжнародних організацій із проханням надати гуманітарну допомогу в населені пункти там, де не може забезпечити держава.
«Люди хочуть виїхати, але Росія не дає запиту на гуманітарний коридор»
А російські недержавні гуманітарні організації не зверталися до вас через посерединків з пропозицією надіслати гуманітарку своїм співвітчизникам?
Російські організації не зверталися. Скажу більше – вони бояться українців, як чорт ладану. Особливо Збройні сили. ЗСУ були представлені росіянам як фашисти, люті бандерівці, які знищують мирних людей, виколюють очі, розрізають людей і забирають органи на продаж та подібні нісенітниці. Сьогодні самі мешканці Суджанського району сміються зі своїх тодішніх уявлень і кажуть, що Збройні сили України до них ставляться краще, ніж керівництво їхньої держави та місцеві керівники адміністрацій, бо почувають себе покинутими державою, конкретно – керівництвом Курської області. Люди ж розуміють, що не було жодних спроб вивозити населення, коли почався наступ ЗСУ, і немає жодного кроку зараз для того, щоб вони могли виїхати на безпечну територію. А безпекова ситуація стає тут все складнішою.
Під час так званого контрнаступу російських військ почастішали обстріли населених пунктів. Обстрілюються місця проживання мирних мешканців. Лише за вчора у місті Суджа було таким чином знищено п’ять будинків. Застосовують і КАБи, й артилерію, і дрони-камікадзе. З огляду на те, як ведуться обстріли, за пультами цих дронів сидять військові, які навчаються. Помітно, що обстріли хаотичні, і дрони падають в основному на приватні будинки, де й близько немає українських військових.
Ви хочете сказати, що за пультами сидять стажери, які тільки навчаються дронарству?
Думаю, що так. Але, слухайте, для російських Збройних сил це не дивина, вони так роблять з 2014 року, коли курсанти артилерійського училища обстрілювали населений пункт Гранітне на Донбасі, Іловайськ. Тоді державні іспити у військовому виші курсанти здавали на полі бою. З території Росії їх вивозили на передові рубежі – і вони здійснювали, як уміли, артилерійські обстріли, пуски ракет.
Думаю, так само і зараз. Росіяни у бойових умовах стажують своїх майбутніх фахівців.
Комендатура на Курщині складає списки людей, які хочуть виїхати, але Росія не просить про гуманітарний коридор, так?
Більшість місцевих мешканців планує евакуюватися в Росію. Але керівництво Росії не дає запитів щодо гуманітарного коридору.
Наступ російської армії – це випалена земля. Курські села, що розташовані ближче до лінії зіткнення, це вже відчули…
Чи є люди в цих районах Курщини, які хотіли б виїхати до України? Хто вони?
Військовослужбовці військової комендатури зібрали списки людей, які бажають отримати статус біженців і переїхати на територію України. Ці списки з документами подано Уповноваженому з прав людини та в Офіс президента.
Щодо деяких людей питання вже зрушило з місця. 13 вересня евакуювали громадянку Туреччини, її було передано співробітникам посольства Туреччини в Україні. Ще одна родина, яка має турецьке походження, очікує на виїзд. Але їхні документи згоріли і потрібен час, щоб підтвердити їхні особи.
А як турки там опинилися у військовий час?
Дружина – росіянка, чоловік – турок, їхній син, народжений у шлюбі, – очевидно, громадянин Туреччини. Вони приїхали в Росію, де були близькі родичі.
Ми зустріли і людей з Харківщини, які приїхали в Курську область доглядати маму, і жінку із Одеси з паспортом України, яка, як каже, приїхала доглядати самотню тітку. Ця жінка перебуває в Суджі з 2022 року. Мені здається, що її історія може бути не зовсім така, як вона каже, але відповідні органи розбиратимуться.
«Вони таки забули, що українці»
Ви багато спілкуєтеся з місцевими. Які в них настрої? Що вони думають про війну та путінський режим? Вони орієнтуються в реаліях?
Люди зомбовані. Ми почали робити новини російською мовою, щоб вони були проінформовані про те, що відбувається в Україні, Росії, у світі. Вони дивляться ті новини, а потім все одно кажуть, що їхні міста та села обстрілюють ЗСУ, а не російські війська, бо ті дуже добрі й порядні.
Коли їм розповідаєш історії з 2022 року про те, як на Чернігівщині, Київщині, в Ізюмі російські військові вбивали людей без причини, катували і ґвалтували, як скидали авіаційні бомби на Маріуполь, де загинули десятки тисяч людей, суджанці не вірять, кажуть, що я вигадую і такого бути не може. А коли мова заходить про ґвалтування дітей, літніх людей, вони кажуть: ну, оце ви точно вигадали, наші збройні сили такого не можуть зробити!
Переконати їх у протилежному, здається, неможливо.
І пояснити, що вони перебувають у небезпеці, тому що наступи російської армії – це тактика випаленої землі. Села, що розташовані ближче до лінії зіткнення, це вже відчули, а в Суджі це ще не дуже розуміють. Для них Путін – цар, бог, свята людина, вони звертаються до нього через іноземних кореспондентів. Не розуміють, що Путіну наплювати на них і на ті населені пункти…
Літні люди майже всі кажуть: ми нікуди не поїдемо, «Нє будєт же Путін по нам стрелять!».
Вони навіть не знають, чому почалася війна і якою є війна
Як ви транслюєте ті новини? Світла ж немає.
Люди, з якими я працюю, а саме – ТРО Медіа, монтують відео, які ми надсилаємо з Курщини, та інші новини, пересилають мені. Я беру ноутбук, приїжджаю в села, включаю колонку – щоб усі чули.
Хочу вам сказати, що ми почали показувати їм документальний фільм «По той бік миру» про події в Бучі, і спочатку я думав, що це дасть прозріння. Але побачив, що всю документалістику росіяни сприймають так само, як і російські новини: кажуть, що все це монтаж, маніпуляції. І тоді я та мої хлопці вирішили робити новинний блок і раз на тиждень привозити, показувати по хатах.
Лиш один з десяти місцевих розуміє, що останні 10 років їх дезінформували, підсаджували на брехливі новини, але більшість все-таки вірить у те, що Путін повернеться в цей край і в них усе буде добре.
Водночас майже 700 людей, з якими ми встигли поспілкуватися, всі без винятку хочуть миру. Це буде звучати для багатьох українців незрозуміло, але вони навіть не знають, чому почалася війна і якою є війна.
В їхньому розумінні Україна напала на Росію. Мовляв, Україна ввела якісь диверсійно-розвідувальні групи у Воронезьку область у 2013 році, після цього почалися там заворушки – і в результаті в Кремлі було ухвалено рішення відібрати в України Крим, а потім – часину Донбасу. Ці люди цілковито дезінформовані.
Настає холодна пора року. Як готуєтеся? Ми будемо дровами забезпечувати цих росіян, влаштовувати пункти обігріву?
Ми вже зараз починаємо готуватися і думаємо про опалення. Це будуть печі і, сподіваємося, багато людей зможуть самотужки їх встановити. Де не зможуть – надаватимемо допомогу.
На сьогодні домовлено з одним із волонтерських рухів Харківщини про надання гуманітарної допомоги у вигляді 20 тонн теплого одягу, ковдр, подушок. Найближчим часом будемо завозити все це.
До слова, військова комендатура відновила водопостачання в населеному пункті Гуєво, частково відновила у Суджі. Але постійні обстріли призводять до того, що це проблемно робити, бо треба встановити генератори, підвезти паливо для них, а, наприклад, учора такої можливості не було через постійні атаки дронів.
На Курщині історично дуже багато етнічних українців. Чи є особливості, якийсь колорит, що свідчить про те, що люди не зовсім забули, що вони українці?
Вони все-таки забули, що вони українці. Багато хто не знає, що ці землі етнічно українські, що тут у 1918 році діяв уряд України. А чого ж ви, кажу, українською мовою говорите? Відповідають: бо мої батьки так говорили, і діди так говорили, тому й я так говорю, тільки ми завжди були Росією.
Але, звісно, є деякі люди, які знають, що ці землі були українськими.
У будинку культури, коли ми зайшли туди, була розгорнута фотовиставка, і оформлення її було виконано в типово українських орнаментах. Якось так воно проявляється, поза межами свідомості.
У місті Суджа є краєзнавчий музей, де є матеріали, які свідчать про те, що місто у 1918 році короткий час було столицею радянської України. Більшість людей, з якими ми спілкувалися, не відвідували ніколи в житті той музей.
Цікаво, а хтось із співробітників залишився доглядати музей, є там якийсь відповідальний хранитель архівів та цінних експонатів? Чи ви просто закрили музей на замок і опломбували?
Немає ніяких музейників – все керівництво і всі чиновники, які були в тих районах Курщини, втекли.
З метою безпеки не можуть тут бути закриті приміщення, щоб там не могли переховуватися, скажімо, диверсійні групи. Все це має бути відкритим, щоб патрулі, які патрулюють місто, могли зайти, все перевірити. Звісно, жодних документів чи експонатів ми не забираємо з музею.
Олена Зварич, «Главком»
Коментарі — 0