Начальник штабу Російського добровольчого корпусу: Справжня російська опозиція воює за Україну

Досі російські підрозділи у складі ЗСУ були основою для операцій у російському прикордонні. Проте у випадку з наступом на Курщину все сталося інакше. У пресі з’явилася інформація про недопуск ГУР Міноборони до участі у цій спецоперації українських військ, що триває з 6 серпня. Як відомо, саме ГУР курує діяльність зокрема такого російського підрозділу у складі ЗСУ, як Російський добровольчий корпус (РДК). Це формування торік провело гучну вилазку на Брянщину. Тоді про неї «Главкому» розповідав начальник штабу Російського Добровольчого Корпусу Олександр (Фортуна).

«Главком» запитав Фортуну, чому цього разу його підрозділ не залучений до українських наступальних дій на ворожій території. Крім того, військовий висловився про ефективність російської опозиції в екзилі, яка нещодавно поповнилися персонажами, звільненими Путіним із тюрем, та пояснив, чому Кремль досі не оголосив війну попри вторгнення на територію РФ.

«Ми про Курську історію заздалегідь не знали»

Олександре, «Главком» з вами контактував у день початку Курської операції – 6 серпня. Тоді склалося враження, що ви знали про підготовку неї. Це так? 

Ми про Курську історію не знали заздалегідь. Ні термінів, ні глобального плану. Та завжди є певна кількість різних сценаріїв, які в принципі лежать на поверхні. Про які постійно говорять. Неодноразово було сказано, що війну потрібно переносити на територію країни-агресора. Спочатку всі це сприймали, як просто якусь розмову. А потім, коли це стається – чомусь починають дивуватися від «несподіванки». 

Вважаєте, що Російський добровольчий корпус був би корисним у цій операції?

Будь-який підрозділ з хорошим рівнем підготовки був би корисним у ході цього наступу. Тим більше, підрозділ, що вже має досвід бойової роботи на тих територіях. Просто зараз є певні плани. І я думаю, що інші добровольчі підрозділи, скажімо так, що не є частиною вже присутніх на території Курської області, ще своє слово скажуть. Зрештою і в нас заплановано декілька подій, будемо так говорити. Стежте за новинами. Скоро всі все побачать. 

Ці таємничі нові підрозділи будуть мати російське походження? Може, то будуть якісь тамтешні партизани?

Скажу за нас. Ми плануємо ряд певних операцій. Де, як і коли – коментувати не буду. Найближчим часом побачите.

«Російське суспільство до війни не готове взагалі»

На Курщині українські сили не зустрічають опору цивільного населення. Чому так відбувається?

Головним фактором тут є те, що російське суспільство до війни не готове взагалі. У російському інфополі війни немає. Натомість є якась там так звана СВО, де росіяни, нібито перемагають. На відеокадрах з прикордонних російських міст добре видно, що тамтешній люд не знає, що робити під час повітряних тривог. Їхнє суспільство вірить, що війни нема. Жоден з них не бажає бути співучасником злочину війни. І тим паче бачити власну країну агресором. Відповідно, до війни готувати цивільних громадян ніхто й не збирався жодним чином. 

Українські воїни не перешкоджають цивільному життю на Курщині

фото: Управління комунікацій командування Сухопутних військ

Але ж російські громадяни на Курщині мали б якось хоча б з почуття патріотизму якось протидіяти. Ми пам’ятаємо, як українці ледь під танки не кидалися на початку великого вторгнення. Росіяни поводяться прямо протилежно…  

В Україні до початку неприкритого нападу РФ уже вісім років тривала війна. Тут виросло ціле покоління, яке знає, яка війна на вигляд. Бо бере у ній безпосередню участь. У Росії цього немає. Там увесь час під різними приводами пропаганда розповідає населенню, що ніякої війни немає. Тому для них це шок. 

До того ж, якщо ми візьмемо пасіонарну частину суспільства, а саме молодих свідомих українців, то побачимо, що вони всі ці роки розуміли, що йде війна. У Росії всі пасіонарії або по в’язницях сидять, або незрозуміло де перебувають. От візьмемо статистику, скільки конкретно саме добровольчих підрозділів існує при російському Міноборони. Насправді, їх дуже мало, можна буквально порахувати на пальцях. Зауважу, що ця їх мізерна кількість вже починає скорочуватися (одним з таких добровольчих підрозділів є неонацистське формування ДШРГ «Русич» під командуванням Олексія Мільчакова – «Главком»).

У Росії діє Закон про оборону, за яким у разі вторгнення іноземних військ має бути оголошена війна. Чому сама Москва не дотримується цього закону? Адже, наприклад, речниця їхнього МЗС Марія Захарова називає наступ на Курськ вторгненням іноземних військ. 

Знову ж таки, це все плоди пропаганди. Говорити декілька років про те, що є СВО, і ми там перемагаємо, а потім оголошувати війну країні, що напала… Ну, це дуже сильно вдарило б по іміджу влади. Дозволити цього собі вони не можуть.

Це могло б обвалити рейтинг довіри до Путіна?

На цей момент Путін сприймається не як політична фігура у Росії. Радше як намісник Бога на Землі. Відтак рейтинг йому обвалити неможливо. Тут вже справа не у політичній площині. Але оголошення війни Україні все одно викликало б дуже багато питань до Кремля. З’явилося б невдоволення та велика купа інших проблем. Банально люди б почали масово їхати геть, охоплені панікою. Мінусів у підсумку набагато більше, аніж плюсів. 

На кадрах із мережі видно, що наших мають там фактично майже як за своїх… А як вас сприймали на Брянщині минулого року?

Таке привітне ставлення, насправді, геть не дивина. Ми і під час наших рейдів торік бачили подібне. Є декілька моментів, котрі треба взяти до уваги. По-перше, зрозуміло, що люди, які живуть в прикордонних населених пунктах – це переважно пенсіонери. Ті, хто хоч менш-більш щось розуміє і мав можливість виїхати, вже це зробили. 

Пенсіонери, що залишилися, перебувають у ситуації, коли їх федеральна, регіональна влада, по суті, кинула. Хоча раніше розповідала, як їх буде захищати. На контрасті з цим з’являються українські військовослужбовці, які людям допомагають всіляко. За відсутності місцевої влади беруть на себе до всього ще частково функції адміністративного управління. 

«Місцевій владі на Курщині простіше було швиденько втекти»

А чому російська місцева влада так повелась – напризволяще покинула людей? Навіть елементарної евакуації не провела. 

Почнемо з економічних моментів. На укріплення кордону в Росії виділяють просто якісь божевільні, космічні гроші. Я багато на яких операціях був присутній, але ніде не бачив ніяких фортифікацій чи чогось подібного. Можливо, є якась лінія оборони у глибині. Але поки що і її ніхто не бачив. Відповідно, можна зробити висновок, що виділені кошти були витрачені не на укріплення оборони. 

Трохи згодом все це може виплисти на поверхню. За старою-доброю російською традицією почнуть шукати винуватого. 

Друга причина – це відсутність відповідної вимогам часу інфраструктури. Адже треба ж розуміти, що має бути певна інфраструктура на лінії фронту. Нею сьогодні можна вважати україно-російський кордон. Нічого з цього немає: ні тобі систем сповіщення населення, ні планів евакуації, ні парку призначених для цього транспортних засобів. 

Тож владі було простіше всього швиденько звідти втекти. 

Ми бачили, що російські військові на Курщині також просто таки «пачками» здавалися у полон. Чи вдалося вашому підрозділу поповнити свої лави кимось з них?

Ми спілкувалися з деякими з тих, хто потрапив у полон у Курській області. Але поки що ніяких конкретних рішень не прийнято. Чесно кажучи, там специфічний контингент. Оскільки велика частина цих людей – строковики. Брати їх до себе на службу – питання відкрите. Звичайно, вони чудово вміють ходити строєм, фарбувати траву, гарно заправляти ліжка, стояти у караулі. І на цьому, напевне, все. 

На «Главкомі» нещодавно вийшло інтерв’ю з Іллею Пономарьовим. Він журився, що не може бути причетним до рекрутингу в російські добровольчі підрозділи, зокрема, «Свобода Росії». Тут відразу два питання: як у вас відбувається рекрутинг, хто формує і контролює цей процес? І друге питання: які стосунки РДК з іншими російськими підрозділами у складі ЗСУ, з тим же легіоном «Свобода Росії»?

Не розумію, яке взагалі відношення має або хоче мати Ілля Пономарьов до процесів набору новачків у РДК чи навіть легіон «Свобода Росії». Відносно недавно легіон у себе на Telegram-каналі офіційно оголосив, що Ілля Пономарьов до них жодного стосунку не має. Раніше він з ними в якійсь формі співпрацював. Але не більше того. 

Офіційна заява Легіону «Свобода Росії» про припинення політичної співпраці з Іллею Пономарьовим

скріншот з Telegram-каналу підрозділу

Зараз у нас процес добору нових військових кадрів відбувається таким чином: людина, яка виявляє бажання вступити до наших лав, виходить з нами на зв’язок у Telegram-боті, де ставляться кілька підготовлених питань. Далі спілкування переходить в інші канали зв’язку, більш надійні. Після того людина здає анкетування, певні тести. У тому числі фізтести з допомогою різних налаштованих під це додатків.

Наступним етапом є перевірка на мотивацію та предмет можливої співпраці з ворогом. Невдовзі по тому даємо кандидату схему безпечного маршруту для потрапляння до нас, погоджуємо дату приїзду і людина врешті прибуває спершу до якоїсь третьої країни. Там проходить перевірка на поліграфі. Потрапивши до нас, людина перевіряється особливими внутрішніми способами. І аж тоді кандидат переходить до статусу рекрута. У цьому статусі треба ще пройти КМБ (курс молодого бійця) – від трьох до п’яти тижнів. Залежно від фізичного стану й наявності попереднього досвіду військової служби.

Наостанок здається спеціальний екзамен. Складається він з теоретичної та практичної частини. Остання – це стрільби серед іншого. Загалом фінальний етап первинної підготовки триває до кількох днів. Після чого людей розподіляють у вже існуючі бойові групи, де відбуваються безпосередньо бойові тренування. Пройшовши всі ці процеси й процедури можна сміливо їхати на бойові завдання.

Я, як голова штабу, мрію про створення нашого повноцінного навчального центру. У нас уже є такий собі його прототип. Ми збільшуємо кількість інструкторів, вдосконалюємо методологію. Хочу похвалитися, що з нами контактують інші підрозділи з проханням взяти їхніх бійців до нас на КМБ.

Чим ваша методика проходження КМБ така особлива? 

Окрім загальновійськової підготовки ми проводимо заняття за всіма напрямами, як є у РДК: диверсійно-розвідувальна діяльність і штурмові дії. На додачу у нас є курс освоєння бронетехніки, артилерії та БПЛА у межах наявної у нас номенклатури озброєнь. Також варто виокремити лекції з ідеології та інформаційної безпеки.

Які у вас стосунки із легіоном «Свобода Росії» та Сибірським батальйоном?

Ми спілкуємось із цими підрозділами. Періодично у нас із ними є спільна бойова робота. І на цьому все. Ми концентруємось на розвитку власного підрозділу. На горизонтальному рівні у нас спілкування деяке є. У цілому з повагою ставимося до всіх інших російських підрозділів у складі ЗСУ. 

Наприкінці минулого року «Главком» спілкувався із засновником Сибірського батальйону Владиславом Амосовим. Він розповідав, що коли тільки-но прибув в Україну, то пішов воювати у ваш підрозділ. Потім шляхи розійшлися. І в підсумку Амосов вирішив формувати підрозділ суто з вихідців нацменшин. Які причини того, що ви розійшлися?

Так, Владислав був у наших лавах. В якийсь момент він вирішив розвивати регіональний підрозділ. Хоча йому пропонували в нашому складі досить великі та широкі можливості. На той час розглядався варіант, що він обійме посаду керівника бронегрупи – це досить пристойний рівень.

Влад натомість взявся розвивати окремий регіонально орієнтований підрозділ. Наскільки я знаю, зараз він Сибірським батальйоном не займається. Живе у якійсь іншій країні.

Усередині РДК також є регіональні якісь течії. Наприклад, у нас є козачий загін. Є хлопці із Кенігзбергу зі своєю регіональною історією. Ми зовсім не проти і завжди підтримуємо регіональні угруповання. За умови, що вони будуть частиною нашого підрозділу. Якщо ці люди намагаються робити якесь своє власне з’єднання, така поведінка не зовсім етична. Люди отримали від якогось підрозділу все, а потім вирішили виокремитися? Мені здається, що це не зовсім правильно.

А чому не об’єднуєтесь в один підрозділ із тими ж легіоном та Сибірським батальйоном, чи є питання ідеології? РДК сповідує праві погляди, а легіон «Свобода Росії», до прикладу, ліві…

Я б не робив висновків, що от РДК – праві, а легіон – ліві, а ті (Сибірський батальйон) – ще якісь інші. Це не відповідає дійсності. Та й у нас теж є і центристи і ліберали. Напевно, лише радикальних лівих у нас немає. Всі інші, напевно, представлені.

Питання більше у завданнях, які ставляться перед підрозділом і у певній структурі. У нас є достатньо жорстка ієрархія, структура, чіткий план розвитку, якого ми дотримуємось. На цьому ми зосереджені. Розширюватися, поглинаючи інші структури, чи об’єднуючись із ними – процес доволі складний. Не факт, що він принесе користь.

Дивлячись на структуру української армії, бачимо, що там же теж є досить велика кількість різних підрозділів. Вони ж усі не зливаються в одну якусь безіменну масу. На це є певні причини. Таке саме й у нашому випадку. Якщо хтось зі сторони готовий прийняти наше бачення специфіки роботи, то нехай приходить. Та однак, якщо бажаєте робити щось своє окремо від нас, – робіть.

Ілля Пономарьов вважає, що режим Путіна буде повалено революційним шляхом. Головною, або принаймні важливою, силою при цьому будуть підрозділи ЗСУ, сформовані з росіян. Ви поділяєте таку думку? 

Я думаю, що ми зараз говоримо про якісь мрії, які людина хотіла б втілити у життя. Але не дуже зрозуміло, що для цього робиться. На сьогоднішній момент не бачу навіть якихось зародків революційних настроїв у Росії. Ми постійно спілкуємось зі своїми симпатиками там. Ані натяку на щось подібне... 

Особисто моє глибоке переконання – будь-яка революційна історія в Росії може визріти лише в середовищі еліт. Населення буде просто підтримувати ініціативу еліт. Революцію з ініціативи простого народу можна чекати ще 200-300 років. 

Російські еліти страждають під санкціями, у них закриті всі бізнеси, немає можливості їхати кудись за кордон. В обмін на свої муки вони не отримали нічого від Кремля.

Як ви ставитесь загалом до російської опозиції? Наприклад, до Іллі Яшина та Володимира Кара-Мурзи. Останній невдовзі після обміну відзначився закликом не чіпати санкціями «простих росіян», бо, бачте, винен лише Путін і його найближче оточення.

По-перше, хочу сказати, що всі ми, я особисто і у цілому РДК, були неприємно здивований тим, що на російських терористів, які являють собою реальну загрозу, поміняли якихось незрозумілих людей та колишніх ФБКшників (учасників Фонду боротьби з корупцією – «Главком»).

За великим рахунком, у сучасних реаліях обмін нерівноцінний. Чому натомість не поміняти когось із «Азова»? Ті, кого поміняли замість «азовців» та інших військових, спробували відразу зробити з обміну якийсь резонанс. Але ж уже ніхто й не пише ні про Кара-Мурзу, ні про Яшина. Усього цього вистачило на два тижні розмов.

Зліва направо: Володимир Кара-Мурза, Андрій Пивоваров та Ілля Яшин – обміняні на початку серпня російські опозиціонери

фото: dw.com

І чому це ці люди називають себе опозицією? Не зовсім зрозуміло. Що вони там роблять такого опозиційного? Епоха їхня вже минула. Свого піка в якийсь момент вони вже досягли. Далі йде щабель боротьби на рівні реальних дій. На таке ніхто з них не здатен. Справжня опозиція – це люди, що воюють за Україну в складі російських підрозділів. 

Тобто у російській опозиції немає потужної фігури, яка б могла очолити боротьбу з Кремлем… 

Оці всі люди збирають круглі столи, щось там обговорюють. Традиційна опозиція навіть не здатна на третьому році вторгнення домовитися одне з одним, чи є сенс брати участь у війні. Немає навіть єдиної позиції відносно російських підрозділів у складі українського війська. То вони будуть помагати, то не будуть, то будуть давати гроші на медицину, але ні в якому разі не на зброю. А ще краще давайте проведемо мітинг. Або ще щось. Дитячий садок. Не бачу когось, хто б міг всю цю публіку очолити. Хоча, у нас є певне спілкування з деким із цього великого табору. 

Чи можете ви назвати когось відомого з російського опозиційного середовища, хто допомагає вашому підрозділу фінансами? 

Насправді, як це не дивно, у нас немає якихось центральних спонсорів з боку російської опозиції. Левова частка пожертв, донатів іде від звичайних росіян, громадян-релокантів. Минулого року у Вільнюсі проводився великий аукціон. Організував усе Форум народів вільної Росії. Ми їм прислали певні лоти. Кожен мав свою історію. З отриманих від аукціону грошей нам придбали великий автобус, старлінки, засоби захисту. Зробили, що ми просили. 

Відомий білоруський доброволець Ігор Янков (Янкі) дуже схвально відгукувався про ваш підрозділ. Які у вас стосунки з батальйоном імені Кастуся Калиновського й іншими білоруськими підрозділами у складі ЗСУ?

Якось не надто й спілкуємось. Горизонтальне спілкування на рівні бійців є. Але це максимум. Специфіка діяльності на фронті працює зараз так, що ми більше взаємодіємо з українськими частинами. Можу назвати 225 бригаду, 111, 3 ОШБ, полк «Азов». Багато з ними спілкуємося, дружимо, допомагаємо одне одному. Передавайте привіт Ігорю Янкі. Він є нашим бойовим товаришем, який брав участь у спільних операціях. Це велике військове братство.

Недавно РДК виповнилося два роки. Якими операціями, проведеними за цей час, ви найбільше пишаєтесь?

Кожна операція – це велика пригода, історія. Тепер у нас людей дуже багато, бо Корпус росте. Наші люди можуть бути на півночі і на сході, півдні. Особисто мені запам’яталась операція «Червоне Дніпро» – висадка біля Каховки. Також тогорічні рейди на Білгородщину. 

Раніше ви розповідали, що в Україні проти нас воював ваш молодший брат. У березні його важко поранили і відправили на відновлення у Білорусь. Згодом він повернувся до Росії. Ви не знаєте, чи воює він зараз проти України?

Немає з ним спілкування. Як і з батьками та іншими родичами. З інтересом моніторю списки, фотографії полонених. У нас бувають історії, коли хтось із наших людей дивиться в списки, зустрічає знайомі обличчя. 

Змогли б на нього підняти руку, якби довелося вам зустрітися у бою?

Під час бою, якщо окреме з’єднання розуміє, що воно веде ініціативу у даному вогневому контакті – завжди є пропозиція спершу здатися в полон. Бо це ж поповнення обмінного фонду. Якщо противник відмовляється здаватися – контакт продовжується. І я думаю, що тут у будь-кого із РДК сумніву не буде. Є ворог. А хто це – немає значення зовсім. Якби мій брат захотів сюди знову приїхати… Ну що ж, його сюди ніхто не кликав. Врешті-решт у росіян є 101 спосіб уникнути потрапляння на війну.    

Богдан Боднарук, «Главком»