Герой України Руслан Панезьоров: Середній вік воїнів – 40-45. Для штурмів треба молодші хлопці

Майора Руслана Панезьорова нагороджено званням Героя України. На своїй сторінці у Facebook Вінницький обласний територіальний центр комплектації та соціальної підтримки з гордістю повідомляє: воїна відзначено «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові». Герой України з врученням ордена «Золота Зірка» – не перша нагорода майора Панезьорова. Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня офіцер отримав вже 5 квітня 2022 року.

Загалом Руслан Панезьоров у Збройних силах понад 25 років. На війну з Росією він пішов ще у 2014-му. Під час повномасштабного вторгнення у 2022 році брав участь у знаменитому контрнаступі на Харківщині, коли ЗСУ звільнили майже усю область від російських окупантів. Руслан командує групою інженерного забезпечення 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Збройних сил. Її бійці беруть участь в операції на Курщині. Сам Панезьоров навесні цього року отримав важке поранення, нині проходить лікування та реабілітацію у Львові.

В інтерв’ю «Главкому» Руслан Панезьоров розповів, як технології кардинально змінили саперну справу і у чому проблеми військових інженерів, якою зброєю можна стримати натиск Росії, та як ситуацію на фронті може змінити повноцінна ротація бійців.

«Ті прийоми замінування, що ми використовували у 2023-му, у 2024-му вже не використаєш»

Пане Руслане, від імені «Главкома» прийміть найщиріші вітання з отриманням «Золотої зірки» Героя! Розкажіть, за що саме ця нагорода вам вручена?

Це питання з розряду «скільки москалів убив?». (посміхається) Протягом 2022-го, 2023-го, частини 2024-го року наш підрозділ, а це група інженерного забезпечення, займався і продовжує займатися допомогою піхоті. У нашої роботи своя специфіка. Сапери мінують, розміновують, роблять проходи для піхотинців, працюють з штурмовими групами. Інколи доводиться виконувати задачі у сірій зоні. Зокрема, я очолював групи саперів для виконання робіт у сірій зоні.

З початку повномасштабної війни я регулярно очолював такі групи, бо тоді ми тільки набрали людей, а вони були без досвіду. Своїм прикладом показував, як виконувати завдання. З часом люди набиралися досвіду, почали самостійно ходити на завдання. І вже у 2024-му році таких випадків як раніше, коли одна, друга групи пішли на завдання і усі «затрьохсотилися», уже немає. Із собою брав добровольців, коли було багато випадків поранень. А під моїм началом погоджувалися виходити на завдання навіть ті, хто спочатку відмовлявся через страх. Зі мною їм було впевненіше. У такому режимі воюємо практично з 2014 року, коли тільки почалася російська агресія.

«Люди цілком здатні стати саперами найвищого класу за один рік»

Ви зараз у Львові після поранення. Як проходить лікування, реабілітація, як почуваєтеся? 

Дякую, вже краще. Важке поранення отримав 28 травня цього року. В основному рани загоїлися, відновився вже частково. Залишилися проблеми зі слухом, бо перфорація барабанних перетинок на обох вухах (розрив барабанних перетинок). Праве прооперували, чекаю як усе заживе, тоді оперуватимуть ліве вухо. Думаю, це ще місяць-два. Поранення отримав на Донеччині. 

Ви на війні з Росією вже 10 років. Як багато воїнів з вами пліч-о-пліч також з 2014-го?

Можу говорити тільки про свою бригаду. Таких близько 10%. Бо були у нас і важкопоранені, які не змогли відновитися, аби повернутися, були і загиблі. А ті зі старожилів, хто продовжує у нас працювати, вже дослужилися до офіцерів чи до сержантів вищої ланки. Адже всі ці люди вже з неабияким бойовим досвідом. Конкретно у моєму підрозділі усі офіцери починали війну сержантами, солдатами. Але тепер стали командирами взводів, командирами рот. Так само і у десантно-штурмових підрозділах. Навіть Дмитро Савон починав війну солдатом, був водієм, а зараз він заступник командира нашої 80-ї бригади.

Сапер має вміти і мінувати, і розміновувати. Обов’язки, які виконували після 2014 року і після початку 2022-го, змінилися?

Кардинальні зміни сталися, сказав би. Технології нині стрімко розвиваються. Наприклад, ті прийоми, що ми використовували у кінці 2023-го, у 2024-му вже не можна використати.

Наприклад?

Основна проблема – висування до позицій у сірій зоні, де противник використовує велику кількість БПЛА-розвідників, «мавіків», велику кількість FPV-дронів. Тобто потрапити до сірої зони дуже важко нині, таких проблем не було на початку повномасштабної війни, я вже не кажу про 2014-й.

Уже цього року наш підрозділ стояв у Кліщіївці, ми тримали цей населений пункт. На практиці бачили, як складно це було робити, пробратися до сірої зони. Тому на напрямку Кліщіївки використовували лише дистанційне мінування за допомогою дронів Vampire і Mavic. Це – вихід із ситуації, адже по сірій зоні ти глибоко не просунешся фізично. Якщо дистанційно мінуєш, то можеш далі ворога вдарити.

Але і у цьому є свої мінуси. Ти не знаєш, в якому стані міна, яка скидається з дрона, чи вона розбилась, чи ні, чи здетонує. Ми можемо лише через якийсь час зробити висновки про її ефективність. А коли власними руками міну встановлюєш, то напевно знаєш, що вона спрацює.

Не секрет, що наш ворог використовує цинічну тактику розмінування своїми ж тілами. І це, слід визнати, дозволяє йому просуватися вглиб нашої території. То як зупинити такого ворога, якому не шкода своїх солдатів? 

Наведу такий приклад. Йшов лютий 2023-го. Тоді нашу бригаду перевали з напрямку Кремінної на Бахмут. Ми, пригадую, стримували тоді «вагнерів» у районі Каналу (мікрорайон у Часовому Ярі), села Іванівське, лісу, що навколо. Перед нами поставлено було задачу замінувати територію перед нашими позиціями. Було холодно, майже неможливо копати. За якийсь час ми визначили, які саме міни слід встановити. Це завдання ми пішли виконувати з двома саперами. О першій ночі замінували ділянку, а о п’ятій чи шостій ранку розпочався ворожий штурм. Один ворог підірвався, другий. Окупанти зрозуміли, що територія замінована і розмінували собі шлях за допомогою гранат.

Тоді розпочали штурм, трохи просунулися. Але у підсумку надовго не затрималися, бо ми того разу позиції відбили. Тому відповідь на питання «що окупантів може стримати?» тільки одна: високоточна артилерійська зброя або дистанційне якісне мінування, яке на державному рівні чомусь не підтримується. З часів СРСР до 2022 року включно ми «лепестки» ще використовували (ПФМ-1, протипіхотна фугасна міна), ліси заміновували. А зараз їх практично немає.

Впевнений, що у наших союзників вони є, але вони нам не хочуть їх давати. Зараз є військові і цивільні інженери, ентузіасти, які на волонтерських засадах займаються розробками систем мін різного характеру. Наприклад, це «сигара», «мильничка». Усе це допомагає стримувати ворога, але масштаби надзвичайно маленькі. Державна підтримка розробки таких мін дуже б допомогла, у це треба вкладатися, аби було масштабніше. Знаєте, усі зараз досі озираються на міжнародні договори, які зокрема стосуються і нерозповсюдження протипіхотних мін. Але ворог давно чхав на ці договори, вони на полі бою використовують усе на світі. 

Результат роботи самохідної реактивної установки для розмінування УР-77 «Метеорит» у перші дні операції на Курщині

скріншот з відео 225-го окремого штурмового батальйону

«Операція на Курщині вдалася тому, що противник не був готовий до таких дій»

Як можете зараз оцінити підготовку саперів, наскільки їхні знання, отримані під час навчання, ефективно допомагають воювати?

Зараз в Україні працює 143-й об’єднаний навчальний центр «Поділля» у місті Кам’янець-Подільський. Вони добре готують саперів, але вони обмежені своїми навчальними програмами, які не дуже гнучкі. Тобто вони не встигають за технологічним розвитком, розвитком бойових дій.

Зазвичай, коли до нас приходить звідти сапер, то в нашому підрозділі ми ще місяць готуємо цю людину до роботи, навчаємо самі, вводимо в курс справи. Ми моделюємо ситуації, в яких бійці можуть опинитися, організовуємо двостороннє навчання, коли одна група мінує, інша розміновує. Одні роблять загородження мінні, а інші намагаються їх подолати з використанням тих же дронів Mavic.

Зазвичай хлопців, які з Кам’янець-Подільського до нас приходять, ми поступово підключаємо до роботи, не кидаємо одразу на найскладніші завдання. Спочатку, наприклад, можуть бути завдання з розвідки місцевості на підході до позицій, потім складність збільшуємо, аби все ближче і ближче до ворожих позицій заходили. Тоді вже їх залучаємо до операцій разом зі штурмовиками, або до мінування у сірій зоні. Наші фахівці повинні і орієнтуватися на місцевості, користуватися планшетом з відповідним програмним забезпеченням «Кропива» (українське програмне забезпечення розроблене для планування, розрахунків та орієнтування). Командиром групи можна стати тільки тоді, коли навчишся тим усім користуватися.

Я розповідаю нашим саперам, як не загубитися за поганої погоди, туману, наприклад, коли нічого не видно, чи обстрілу раптового. Скільки в який бік робити кроків, аби не зійти з маршруту і повернутися правильною дорогою назад. Досвід показує, що люди цілком здатні стати саперами найвищого класу за один рік, аби потім працювати упевнено.

Які нові можливості для замінування і розмінування з’явилися після початку повномасштабного вторгнення? У ЗМІ демонстрували західну техніку для розмінування, яка вже у нас на озброєнні. Але хіба це не крапля у морі? 

Під час штурмів, наприклад, у Суджі, наші військові використовували машину для розмінування УР-77 (самохідні реактивні установки розмінування) і Miclic (американська установка розмінування. Використовує лінійний вибуховий заряд, протяжний шнур із вибухівки довжиною приблизно 100 м), яка дуже схожа з УР-77, щоправда, радянська система далі стріляє. Щоби їх використовувати у зоні бойових дій, потрібен жорсткий РЕБ (засоби радіоелектронної боротьби) і сильна ППО. Думаю, операція на Курщині вдалася тому, що противник не був готовий до таких дій наших військ. Спочатку наші подавили усі засоби спостереження противника, що дозволило цим системам спокійно переміщуватися і виконувати задачі з розмінування. 

Інший приклад – Роботине на Запоріжжі, де також були ці системи розмінування. Але там «орки» ці наші системи Miclic знищували на підходах до позицій. 

Якщо продовжити тему операції у Курській області. Довелося чути порівняння з контрнаступом на Харківщині у вересні 2022 року, в якій ви брали участь, коли українські сили значно просунулися. У чому схожість і відмінність двох операцій бачите ви?

Так, можна сказати, що подібні ситуації. Противник не вірив, що ми підемо в атаку, що зможемо це зробити. Головне, що потрібно було зробити на Харківщині, це щоби перша танкова та 25-та бригади пробили передові позиції ворога, зробили коридор, аби ми цим коридором просунулися колонами. Думаю, що на Харківщині у ворога лінія оборони була більш суцільною, ніж на Курщині.

«Росія – це гопник. Вийшло захопити Крим, частину Донбасу, чому зупинятися?»

При підготовці до інтерв’ю вдалося знайти ваше попередження: ще у 2016 році ви говорили про повномасштабне вторгнення Росії, прогнозували, що росіяни не зупиняться на анексії Криму, на захопленні частини Донбасу. На чому тоді ґрунтувалися такі передбачення?

Це були очевидні речі. Якщо ми у 2014 році у селищі Новосвітлівка на Луганщині брали у полон військових регулярних частин Збройної сили Російської Федерації, які там тільки маскувалися під місцевих колаборантів, сепаратистів, то нам, військовим, вже тоді було все зрозуміло. Це ж ситуація як на вулиці. У дворі є гопник, який дав тобі по вухах, забрав телефон. Ти відійшов, не бажаючи далі продовжувати конфлікт.

Натомість гопник побачив, що якщо один раз зможе вдарити, то чому не вдарити вдруге і не забрати ще й гаманець? Це непокаране зло. Росія – це той самий гопник. У них вийшло захопити Крим, захопити частину Донбасу, чому вони мали спинитися? Мене ще тоді запитували, мовляв, коли це все закінчиться? А я відповідав: тоді, коли на посаду сапера або на посаду стрілка буде конкурс три людини на одне місце. Тоді б ворог побачив, що суспільство готове себе захищати, зрозумів би, що йому буде непереливки, що проти нього воюють найкращі.

Хіба конкурс на посади вирішив би проблему, якщо у нашого ворога просто в рази більше людей, яких Кремль примусом може загнати на фронт? 

Одне діло – це дійсно бути готовим і йти захищати свою державу добровільно. Друге діло – говорити про готовність захищати державу десь на вулиці, попиваючи пиво чи каву. Люди, які пройшли АТО і ООС, приєдналися до Збройних сил з перших днів повномасштабної війни. Усі вони були підготовленими. Війна продовжується вже тривалий час. Люди отримують важкі поранення, гинуть. Середній вік людини, яка приходить нині захищати свою державу сьогодні 40-45 років. Якщо в обороні дядька навчити стріляти, кидати гранати, то буде поміч. То під час штурмів – ні. Там потрібні молоді хлопці, які мусять важкі рюкзаки з собою носити, протитанкові засоби носити, пересуватися при цьому швидко, засобі РЕБ тягати із собою. Для цього потрібні сильні і витривалі люди. 

Навесні були ухвалені зміни до закону про мобілізацію. Вік мобілізації було знижено до 25 років. Військові на передовій вже відчули полегшення, чи змінилася ситуація на краще?

Було поповнення у бригаді, коли я уже був з пораненням. Тому про всіх не скажу. Але про свій підрозділ сказати можу. Він поповнився невеликою кількістю людей. Сильно молодих немає. Їх усіх на вулиці зловили. Але коли вони потрапляють у мотивований, бойовий колектив, переймаються ненавистю до ворогів, у них зростає мотивація. Їх додатково навчають і вони стають класними воїнами.

Від військових досить часто можна почути думку про потребу збільшити відпустки – необхідність відпочити, переключитися. Втома – це загальна проблема для воїнів?

Розумієте, усі зразу у відпустку не можуть піти. Аби вирішити проблему втоми, яка дійсно є, слід проводити ротації бригад. Тобто щоби бригаду повністю виводили із зони бойових дій для відпочинку, а не так, як зараз, коли військові по черзі ідуть. А за нинішніх розкладів із мобілізацією двічі по 15 діб військові не можуть сходити (щороку військовослужбовець має право на відпустку у 30 днів. Основна безперервна частина такої відпустки має бути не менше ніж 15 днів – «Главком»). Бо нікому буде воювати. Та і що таке 15 діб? Тільки поїхав відпочити, а тут і назад потрібно. Переключитися на ритм мирного життя не встигаєш. Весь час побратими у голові. Ти як не спав, або погано спав вночі, так і не спиш далі.

Скажу вам, що основний склад бригад змінюється, приходить багато нових людей, але основний кістяк професіоналів відверто дуріє – виснажений від утоми. Я по собі вам скажу: що довше на війні, тим інстинкт самозбереження нижчий. Я думаю, що мене могли б і не поранити, а вбити. По собі бачу, що вже на деякі заходи безпеки не зважав, концентрація притуплена. Інколи в голові пробігає думка: коли це все закінчиться? 

Операція на Курщині стала для вас несподіванкою? 

Я раніше думав, що було б непогано десь назбирати військо і отак піти по прикордонню, закрити всіх їх (окупантів – «Главком») на Донбасі у величезний котел аж до Азовського моря! Наскільки це було б реально? Зараз командування, вочевидь, виходить з того, що є. Перед рейдом на Курщину я знав, що нашу бригаду вивели на Сумщину. Тоді зрозумів, що будуть два варіанти. Перший – або «орки» щось надумали нападати і треба буде обороняти, або другий – рейд. Ніхто до самого початку нічого не озвучував.

Яким ви бачите завершення війни? Що для вас буде перемогою?

Для мене перемога – винищення ворога на всій нашій території. Аби ми звільнили нашу землю до меж державного кордону, визнаних міжнародною спільнотою. Це буде перемога, це буде пам'ять про всіх наших військовослужбовців, які загинули і шана тим, які втратили здоров'я.

Пане Руслане, розкажіть, будь ласка, трошки про себе, свою родину. Звідки ви самі, як прийшли до військової справи?

Народився я у 1975 році у селі Лісова Лисіївка на Вінниччині. Там же закінчив школу. Опісля вступив до Вінницького державного технічного університету на факультет машинобудування. Тобто на факультет, де найбільше креслень (посміхається). Там був недобір студентів, тому вдалося потрапити. Туди особливо ніхто не хотів йти, бо навчатися там було важко. Але я вступив. Дійсно, на початку було важко. Давалося взнаки і те, що я після навчання у сільській школі поступив.

Вимоги в університеті були серйозні, організація навчання на рівні. Перші два курси було дуже важко. Знаєте, як говорять: перший курс – ти ще не студент, другий курс – політ над прірвою, третій курс – це ще студент. Нас було на першому курсі 30 слухачів. На третьому залишилося 16 чи 13. Далі втягнувся, було цікаво, студентське життя – цікаве. Потім я закінчив інститут, це був 1998-й рік.

Пам’ятаю, заводи тоді розвалені, а спеціальність інженерна, треба бути на якомусь машинобудівному виробництві найти б роботу. Але мало що працювало – буремні 90-ті. Просто сидів і міркував про варіанти. А щоби заробити, треба було або їхати кудись, або тебе в якийсь криміналітет втягне оточення. Армія асоціювалася зі стабільністю. То ж я пішов на строкову службу, через рік, у 1999-му підписав контракт. Був на посадах сапера, командира відділення, бригадира машини. Потім начальником майстерні, прапорщиком. Потім старшиною інженерно-саперної роти. Потім командиром вогнеметного взводу. Війну у 2014-му я зустрічав в.о. головного старшини батальйону з контрактників.

До 2014-го року з російськими військовими доводилося перетинатися? Хтось з колег піднімав тему, що можлива війна з РФ?

Я по своїй лінії з ними не спілкувався. Був на навчаннях у Литві, Польщі, у Німеччині, з військовослужбовцями цих країн більше спілкувалися, з сержантами із США. 

Тоді теми війни з Росією не було. Я, наприклад, навіть подумати не міг, що таке може бути, поки ми самі не почали брати регулярників їхніх у полон у 2014-му на нашій території.

Як ви відпочиваєте, як переключаєтеся? 

У зоні бойових дій, коли потрібно виконувати завдання, не переключишся. Вільного часу, можна сказати, немає. Коли він є, навпаки, намагаєшся розробити якусь нову міну, новий якийсь секрет придумати. А коли приїжджаєш додому, то 15 діб всього ж є. А хочеться побільше побути з сім'єю. Люблю тихе полювання – збирати гриби. Люблю ліс, природу. Але зараз, напевно, через війну по гриби б до лісу не пішов би.

Михайло Глуховський, «Главком»