Кріпаки 2.0. Українські селяни 50 років тому вперше отримали паспорти
СРСР упокорював народ паспортом і пропискою
Цей лонгрід «Главком» розпочне незвично – зі споминів авторки, яка народилася у 1974-му. Саме у цьому році українські селяни отримали паспорти, а з ними – й право пересуватися країною, влаштовуватися на роботу у містах. Околиці Києва (зараз ми б сказали «спальні райони) активно забудовували під наплив робочої сили з навколишніх сіл. Винятком не став і столичний Виноградар. У тамтешній середній школі №3 у 1981 році сформували перші класи по літеру «М» включно.
Згодом бодай декілька класів вирішили перемістити до сусідньої школи №6. Але там навчання велося українською мовою, що викликало невдоволення батьків – не через нелюбов до мови, а через пережитий жах закріпачення у селі. Батьки хотіли, аби їхні першачки якнайшвидше стали міськими дітьми з міською ж (читай: російською) мовою. Але в СРСР ніхто не цікавився думкою батьків, і чотири класи таки були «насильно українізовані». Вододіл пройшов по 1-му «З» – це був останній клас, який залишився у російській школі №3.
У цілому ж лише у цю школу у 1981-му мало йти понад чотири тисячі дітей. Така цифра дає уявлення про те, яка кількість родин оселилася на новоствореному київському масиві і наскільки потужним був вихід селян з місць їх проживання. Подалі від колгоспного пекла, у міста – вони їхали самі та везли своїх нащадків – як тільки внутрішня радянська «залізна завіса» почала підніматися...
Про те, як українські селяни отримали паспорти, «Главком» говорить з викладачкою радянської історії в університеті Чічестера (Британія) Дарією Маттінґлі.
Ще не серпастий і не молоткастий
Перший документ, який посвідчував особу, радянська влада запровадила у 1919 році. Це були «трудові книжки», які прикріплювали робітників до підприємств. За їхньої наявності трудящим видавали картки на продукти, але так було далеко не скрізь. У 1923-му в СРСР запровадили «посвідчення особи» – із відповідними графами про місце народження, сімейний стан тощо. Паспорти як такі з'явилися пізніше – у 1932 році.
Але як же тоді вірш Маяковський про гордість, яка випирала з його «широких штанин», коли він діставав радянський паспорт? Вірш був написаний у 1929-му, а його автор покінчив із життям у 1930-му, за два роки до паспортизації громадян.
Річ у тім, що «пролетарський поет» мав на увазі закордонний паспорт, який видавали далеко не всім. Так само, власне, як і внутрішні паспорти. У 1932 році їх отримали лише жителі міст.
Селян же, по досягненню 16-річного віку, примусово записували у колгосп. Виїхати далі райцентру вони могли винятково за згодою колгоспного керівництва.
Кайдашам і не снилося: СРСР вбивав село трудоднями
«Населення легше контролювати, коли воно не має прав на такий базовий документ, як паспорт, – говорить Дарія Маттінґлі. – Але була у рішення не видавати селянам паспорти й економічна складова. Попри увесь тогочасний примус та репресії, робочої сили у селі бракувало. Саме тому пізніше, у період застою, звичною практикою стало залучати студентів, науковців, робітників міських установ до збору урожаю тощо. Це називалося «поїхати на картошку»... Від 1930-х і до 1970-х років влада будь-яким способом намагалася утримати селян у колгоспах».
«Крім того, радянська влада вбачала у селянах небезпечних індивідуалістів, які були зацікавлені у примноженні власних статків, а це було несумісно з ідеями комунізму. Між тим в Україні власні кордони оспівані ще «Кайдашевою сім’єю». У нас не було традицій колективної праці, і комуни, які були створені наприкінці Визвольних змагань, охоплювали лише до 2% орної землі», – додає вона.
Зрештою радянська влада виявилася напрочуд недалекоглядною. Колективізація і голод вбили сільське господарство, тож первісна мета – затримати селянина біля землі та змусити його бути ефективним – провалилася.
У колгоспників був відсутній стимул працювати на державу, а тим паче із введенням трудоднів. Трудоднем називалася система оплати праці в умовних одиницях, які наприкінці сільськогосподарського року могли бути обміняні на гроші та залишки продуктів. За денну норму найпростішої праці селянинові записували 0,5 трудодня.
Якщо перевести це у хліб, то його виявиться менше, аніж та пайка, яку отримували ленінградці під час блокади.
«Сидить баба на рядні
та й рахує трудодні.
Працювала вісім день,
заробила трудодень.
А від того трудодня,
голодую я щодня», – йшлося в «антирадянському» фольклорі.
«Механізація радянського села була дуже низькою. Тож навіть такі незернові країни, як Ірландія, з гектара збирали більше, ніж Україна. А скільки всього губили на полях і під час збору урожаю, і під час його транспортування! Командна система роботи не сприяла розвитку сільського господарства. Про це навіть писала стахановка Надія Заглада у журналі «Огоньок». І хоча її стаття була про відсутність трудового ентузіазму у колгоспників, фактично була піднята інша проблема – колективне господарювання є неефективним», – розповідає Маттінґлі.
Український присмак загальносоюзного горя
Дослідниця вказує на те, що український селянин особливо постраждав від обмежень, встановлених радянською владою. Безумовно, це, як і Голодомор, було помстою за небажання наших селян вітати колективізацію, за активну позицію та численні повстання.
«У російських регіонах плани хлібозаготівель були набагато меншими, при цьому українські продукти йшли в Росію. Є документи, де розглядається невиконання плану щодо моркви чи капусті, яку мали виростити в українському Поліссі для відправки у Ленінград. І це вже було не стільки економічне, скільки національне питання. На українському селянинові лежав подвійний тягар», – каже вона.
Водночас від обмежень паспортної системи страждали усі громадяни СРСР. Паспортизація тривала одночасно із зачисткою міст від «антирадянських елементів». Ті, хто отримував відмову у видачі паспорта, мали виїхати на сумнозвісний «101-й кілометр», тобто проживати не ближче, аніж за 100 км до міста.
Так, у містах (а йдеться як про російські столиці, тобто Москву та Ленінград, так і про Київ, Харків, Одесу) з’явилися сотні тисяч «відселенців». Цікавий штрих: священники могли отримати паспорт, якщо публічно зрікалися сану та віри. У такий спосіб СРСР вербував у свої лави амбасадорів активного атеїзму.
Місія – втекти з села
Безпаспортні селяни шукали шляхи втечі з радянського рабства – якщо не для себе, то принаймні для дітей. Для останніх шляхом звільнення було навчання у місті. Але і для цього треба було схвалення сільського начальства. Подекуди голова сільради, а подекуди – голова колгоспу давали молоді омріяну «путьовку у жізнь».
Далі справа була вже за абітурієнтом, от тільки проблема в тому, що у сільських дітей було небагато часу на навчання – у колгоспах вони допомагали змалечку. Журналістка Ольга Бурда згадує: «Паспорт мені видали лише тоді, коли прийшов виклик на навчання з універу. Це було в останній день серпня 1971 року».
Юнаки, відслуживши в армії, могли залишитися на надстрокову службу або зголоситися служити у міліції. І це також був один з небагатьох способів отримати паспорт. Інші шляхи полягали у тому, щоб рушити на важкі роботи – лісозаготівлю, розробку торфу, будівництво на Крайній Півночі або Далекому Сході. Зрештою, паспорт можна було отримати за хабар або за сприяння голови колгоспу. Адже саме у його руках була та «вольная», яку видавали кріпакам країни рад. Все це робило сільське начальство особливою кастою.
Воно ж, до речі, вирішувало і те, хто виживе, а хто – ні, ще у часи Голодомору, нагадує Дарія Маттінґлі. Бо тоді дозвіл на виїзд також залежав від керівної верхівки села.
«Всі ці призвідці Голодомору залишалися на своїх посадах аж до 1980-х як почесні пенсіонери абощо. Працювали інколи у сільрадах, інколи – викладали у сільських школах. Найприкріше те, що вони репродукували цю систему, бо їхні діти мали кращі можливості, аніж їхні ровесники», – каже вона.
«Ліміта»
У 1964-му, після приходу до влади до влади Леоніда Брежнєва, питання паспортизації селян почали піднімати компартійні функціонери та урядовці. Вони резонно вказували на те, що й промисловість треба комусь піднімати, а значить, робочі руки потрібні у містах. Про це говорив, зокрема, уродженець Луганщини, перший заступник голови Ради міністрів і майбутній міністр сільського господарства Дмитро Полянський. Його підтримав міністр внутрішніх справ Микола Щолоков.
Зрештою, рішення було ухвалене до 28 серпня 1974 року. Рада Міністрів СРСР затвердила нове положення, за яким паспорти отримували усі 16-річні громадяни, включно із вихідцями з сіл. Нові паспорти почали видавати у 1976 році, і до кінця 1981-го в СРСР їх отримали близько 50 мільйонів селян.
Але для останніх продовжували діяти жорсткі обмеження щодо прописки у великих містах. Тільки якщо те чи інше підприємство мало ліміт робочих місць, і «щасливчик» з учорашніх селян підходив під вимоги працедавця, він міг влаштуватися на роботу, а відтак й претендувати на міську прописку. Йшлося, певна річ, про важкі або шкідливі умови праці, якими гребували містяни.
Тож якщо коли-небудь буде укладено словник радянських термінів, то на рівні із «трудоднем» чи «відселенцем» там має бути і поняття «лімітА» – так снобистська радянська номенклатура йменувала вихідців з села, які приїхали працювати до міста.
Ліміти на працевлаштування плюс жорсткий інститут прописки дозволяв державі контролювати переміщення своїх громадян. А загалом такий феномен як «прописка» знайомий лише громадянам тоталітарного СРСР. Хіба що у Китаї існує певний його аналог, каже Маттінґлі.
Нагадаємо, що Україна скасувала інститут прописки у 2001-му, а дизайн українського паспорта Кабмін затвердив у 1994-му. Цей документ, який, певна річ, є доступним для усіх громадян, цього року також відзначає ювілей. З 2016 року знижено віковий поріг для отримувачів паспортів: тепер сучасний формат паспорту – ID-картку – можуть отримати і 14-річні українці.
Наталія Лебідь, для «Главкома»
Коментарі — 0