Державна мова: право чи обов’язок

Тема української мови та її функціонування в координатах нашого суспільного життя присутня чи не з моменту набуття незалежності і, що прикро, набуває ознак вічної. А причина в тому, що підхід до мовного питання в незалежній Україні залишився на рівні колоніальної УРСР - застарілим та шкідливим.

Саме за часів окупації ми боролися за право вживати українську мову, яка зазнавала утисків. І ця боротьба за право на свою мову на той момент була актуальною. Сьогодні ж, після здобуття незалежності, українська мова, як єдина державна, є мовою всього Народу України. Тобто ми маємо якісно новий статус української мови, яка є офіційною мовою на всій території держави та в усьому публічному просторі.

Українська як єдина державна мова юридично вже не може розглядатися в аспекті права на її використання. Державна мова -  надбання всіх українців, незалежно від етнічного походження, це - один з базових інструментів функціонування держави. При цьому представники корінних народів та національних меншин, без сумніву, мають право на збереження і розвиток своєї мови, чому і має всіляко сприяти українська держава. Таке розуміння статусів державної та мов національних меншин - ключ для справедливого вирішення мовної проблеми в Україні. 

На жаль, ментальна метаморфоза, попри уже 26 років існування незалежної держави, в українському суспільстві досі не відбулася. І в цьому корінь проблем, чи не основна причина нашого тупцювання на місці.  Ми намагаємося вирішити мовні проблеми сучасної України з позиції колонії. Остаточне утвердження державної мови є надважливим для України процесом, який підміняється безглуздим захистом права окремого громадянина на вживання української мови. Ніби наша задача – зберегти національну мову в колонії, а не забезпечити функціонування державної мови у своїй державі.

З року в рік в мовному законодавстві України, як перекотиполе - від законопроекту до законопроекту - мігрує ідея про право на використання державної мови. Своє відображення вона знайшла і у щойно прийнятому Законі про освіту, за яким держава має гарантувати кожному громадянину України право на здобуття освіти державною мовою в державних і комунальних закладах.  Нібито правильно і зовні навіть красиво, адже у такий спосіб «захищається» українська мова! Але право – це не обов’язок, і громадянин може відмовитися від його реалізації (читай – відмовитися здобувати освіту саме державною мовою). Не може бути «права здобути освіту державною мовою»! Це те саме, що надати людині право стояти на ногах. Або уявіть собі, що в Податковому кодексі стверджується, що «Держава гарантує кожному громадянину право сплачувати податки»…

Виходить, що відтворений тут припис Закону про освіту обмежує конституційно визначені можливості функціонування української мови у такій сфері суспільного життя, як освіта. Але ж недопустимо, мотивуючись різними політичними, дипломатичними чи іншими хитромудрими «доцільностями», правом окремого громадянина підміняти беззаперечне правило для всіх.

По суті, саме поняття  «права окремого громадянина на вживання державної мови» є неадекватним. Хоч воно скривлено й відображає реалії наявної мовної ситуації в Україні, але насправді яскраво засвідчує підсвідомий комплекс. А появу в Законі про освіту припису щодо права кожного громадянина на здобуття освіти державною мовою можна пояснити не лише помилками юристів, а й хибним розумінням задач, які перед нами стоять.

Боротьба за право використовувати українську мову відповідала парадигмі її функціонування у період існування УРСР і, за певною інерцією, -  у перші роки незалежності, коли нашу мову треба було законодавчо закріплювати і захищати від мовно-культурного натиску з боку колишньої метрополії. Тоді це було загалом правильно, але не відповідає сучасним реаліям.

Сьогодні українська мова є державною, і її треба послідовно, чи навіть уперто утверджувати саме як державну мову, як мову суспільного єднання, як один з головних маркерів української держави, не йдучи на різні безглузді політичні компроміси, які все одне нічого не дають, крім консервації абсурду.

Громадяни України не потребують жодного права на використання державної мови. Конституційний Суд України сформулював це однозначно: «Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя.» (Рішення Конституційного Суду  № 10-рп/99  від 14.12.99).

Час припинити культивування комплексу мовної меншовартості, недолугі загравання та намагання задовольнити всіх і вся. Час навести лад у власному менталітеті та почати діяти з позиції повноцінної Держави.

Ярослав Лесюк, народний депутат України

  Володимир Шаповал, член-кореспондент Національної  академії наук України, доктор юридичних наук