Відтепер ОДКБ можна вважати повною фікцією
Іще в січні цього року у відповідь на масові народні протести в Казахстані Рада колективної безпеки ОДКБ – військово-політичної організації, що є російською спробою копіювання НАТО – ухвалила рішення про направлення колективних миротворчих сил до цієї країни з метою «стабілізації та нормалізації обстановки». І в короткі строки поставлені завдання були виконані.
Варто зазначити, що головною метою ОДКБ є об’єднання найвірніших союзників Росії з метою інтеграції пострадянського простору, особливо у сфері безпеки. ОДКБ завжди була інструментом російської імперської політики, яка до широкомасштабної агресії РФ проти України намагалася більш-менш справлятися із своїми задачами.
Однак після низки невдач російського війська на території України для всього світу стало очевидним, що Москва програє цю війну. А тому для останньої постали ризики звуження маневрів та втрати союзників, які донедавна навіть не мали наміру виходу з-під російського впливу.
Яскравим прикладом є вищезгаданий Казахстан. Так, втручання ОДКБ у ситуацію в республіці, що забезпечило зміцнення влади президента Касима-Жомарта Токаєва, на початках показало повний контроль РФ над організацією. Проте після російського вторгнення в Україну Токаєв все більше став підкреслювати свою незалежність, не приховуючи при цьому критичного ставлення до дій Росії та визнаючи Донбас і Крим частиною України.
Перші серйозні сигнали надійшли Кремлю 16 травня, коли в Москві відбувся саміт ОДКБ. Зустріч, що мала бути тріумфальною, стала демонстрацією ізоляції Владіміра Путіна. Адже ніхто із лідерів країн-членів, окрім самопроголошеного президента Білорусі, не підтримав його дії в Україні.
Ба більше, розширення НАТО за рахунок Швеції та Фінляндії не стало сприйматися, і саміт це наочно продемонстрував, як «загроза» для Росії. А це щонайменше дивно, враховуючи той факт, що однією з причин нападу РФ на Україну було буцімто прийняття вже «завтра» нашої держави до лав Альянсу.
Далі – більше. Слабкість Росії та хаос, який запанував у владних коридорах Кремля після успішного харківського контрнаступу Збройних Сил України, швидко принесли свої плоди у вигляді бойових зіткнень, що відбулися на вірмено-азербайджанському кордоні. Саме ці події можна вважати чи не останнім шансом для перевірки союзницьких відносин.
Втім, новий спалах насильства в регіоні Південного Кавказу лише зайвий раз продемонстрував інертність ОДКБ. Адже заклик Єревана щодо надання на підставі ст. 4 Договору про колективну безпеку військової допомоги, не отримав позитивної відповіді. Окрім того, Казахстан продемонстрував, що він виключає свою участь у будь-якій інтервенції в Азербайджан, оскільки має з цією країною дружні відносини та інтенсивну торгівлю.
Така реакція на запит Вірменії означає, що відтепер ОДКБ можна вважати повною фікцією. До того ж у ці дні спалахнув конфлікт між одразу двома країнами-членами ОДКБ – Таджикистаном і Киргизстаном, що, вочевидь, відбувається не вперше й що також вказує на серйозну деградацію архітектури безпеки Кремля.
Тож не дивно, що ситуація з порушенням оборонних зобов’язань неабияк обурила вірменське суспільство, ставши каталізатором протестних акцій з вимогами виходу Вірменії з ОДКБ. До того ж, вони відбулися на тлі візиту спікерки Палати представників Конгресу США Ненсі Пелосі, через що вітер змін спостерігається ще більш відчутно.
Спікерка Палати представників США Ненсі Пелосі засудила атаки Азербайджану проти Вірменії під час свого візиту до Єревана
Сам по собі візит американської політикині грає важливу роль, будучи не лише демонстрацією підтримки Вашингтоном мирного співіснуванні кавказьких республік, а й новою геостратегічною візією Сполучених Штатів. Адже, зважаючи на те, що візит був уже третьою подорожжю конгресвумен до місць геополітичної напруги (після Києва і Тайбея), можна говорити про спробу розширення сфери впливу США на пострадянському просторі. Насамперед в регіоні перетину багатьох інтересів, що точно йде врозріз із політикою Москви.
Подібні паралелі можна провести з державним візитом глави Китаю Сі Цзіньпіна до Казахстану, який можна сприймати як чіткий сигнал того, що ця центральноазійська республіка має вельми важливе значення для Піднебесної, особливо враховуючи, що це був перший закордонний візит китайського лідера за час пандемії. Та й самі заяви Сі недвозначно на це вказують. Приміром, коли той підкреслив, що «незалежно від того, як зміниться політична ситуація, Китай завжди підтримуватиме Казахстан у забезпеченні його суверенітету, незалежності та територіальної цілісності».
У цьому контексті цікавим збігом стало паломництво до Казахстану Папи Римського Франциска. Тут важливим є те, що, по-перше, сам візит таки відбувся, попри негативне ставлення предстоятеля РПЦ Кирила. По-друге, вояж супроводжувався схваленням понтифіком постачання зброї для України, він назвав це рішення «морально прийнятним», чим навряд чи порадував Кремль.
Таким чином, і візит глави КНР, і паломництво очільника католицької церкви до Казахстану підтвердили поступове дистанціювання Астани від Москви. Більше того, навіть погрози в російських ЗМІ на адресу Казахстану, що мають місце останнім часом, не справляють на владу країни ні найменшого враження. Тобто висновки напрошуються самі по собі.
Повномасштабна агресія проти України підірвала позиції Росії. Увесь той картковий будинок, який так довго будував Путін, розсипається на очах, із поступовою втратою союзників, які ще вчора були з ним в одній упряжці.
Втім, розуміння цього не означає, що варто чекати повного завершення процесу ізоляції кремлівського режиму. Росія все ще залишається надто небезпечною державою, загрозу якої потрібно негайно локалізувати в Україні, інакше вона може розповсюдитися на всю Європу.
Саме тому міжнародна ізоляція Москви має поглиблюватися, санкції – посилюватися, а Київ має отримувати все більше передового західного озброєння. Адже тільки так можна завдати нищівного удару по експансіоністських намірах кровожерливої тиранії.
Станіслав Желіховський, для «Главкома»
Коментарі — 0