«Народ, який не починав війни». Репортаж з закарпатського Окремого хутора
«Цигани не розпочали ще жодної війни», сказала автору цих рядків колись українська ромська поетеса Рані Романі. Мабуть, це й дійсно так. Але й відсутність геополітичних амбіцій та вроджений пацифізм ніколи не захищав цей народ від зовнішніх конфліктів. Та й на цей раз – хіба можна уявити щось більш далеке від війни, ніж роми Закарпаття? Але війна зачепила і їх герметичний світ.
Прикмети табору
Компактне місце проживання ромів розташоване на північному заході Берегово, в місцевості, що називається Окремий хутір. Якесь відчуття занедбаності тут відчувається ще навіть на підході: якісь зачинені й закриті колишні, очевидно, об’єкти соцкультпобуту, дороги з ямами, все частіше зустрічаються люди на возах – в тому числі безпосередньо під знаками, що забороняють рух гужового транспорту.
Поруч сиротами лежать рейки закинутої Боржавської вузькоколійки, рух якою остаточно зупинився 2022 року. Вони заросли чагарниками й завалені купами сміття, в якому риються зграї безпритульних собак. Центр табору зберігає сліди колишнього планування з центральною вулицею і міцними цегляними будинками обабіч. Ймовірно – це залишки хрущовської кампанії по «переводу кочового та напівкочового способу життя на осідлість», що мали б наочно демонструвати соціалізацію циган в Радянському Союзі.
Як і багато інших, кампанія ця швидше зламала для циган (те саме відбулося і з малими народами російської Півночі, до слова) звичний світ, ніж відкрила якийсь інший. А от будинки мешканці Окремого хутора із того часу перебудовували, виходячи із своїх уявлень про прекрасне.
Чим далі від центральної алеї, тим більш сміливі архітектурні експерименти чекають на рідкісних гостей хутора. Помітно, що тут дехто живе у тичасових спорудах, більш схожих на землянки. Об’єднує всю забудову одне: дуже високі паркани, додатково ще й забиті зсередини листами фанери: тут уважається дуже важливим, аби ніхто із сусідів не підглядав, що робиться у дворі.
А ще тут є неасфальтовані дороги, які стають абсолютно непрохідними для машин після найменшого дощу. Фактично, дійсно тут легше їздити возом, ніж будь-яким іншим транспортом. Десь там за хутором ідуть болота, пасовиська, а за ними уже і Угорщина. А з цього боку кордону спостерігається щось, швидше схоже на Калькутту. Постійний гамір, метушіння, велика кількість напівроздягнутих, попри негоду, дітей.
Для дорослих, здається, тут є лише одна розвага: сісти під парканом на ослінчику й спостерігати за тим, хто проходить по вулиці повз. Для нової людини в таборі ловити на собі оці чисельні погляди може бути навіть трохи дискомфортно.
Гучна індійська музика, що відтворюється повсюдно через динаміки, лише добавляє схожості. Але в останні роки певні елементи добробуту з’явилися і тут: встановлено стовпи з вуличним освітленням, проведено водогін.
Уповноважений від ромів
Мій співрозмовник, голова громадської організації «Майбутнє ромів Берегово» і депутат Берегівської міськради Рудольф Гейзович Папп дуже просить не називати його в спілкуванні «бароном», на його думку цей термін занадто криміналізований. Після того, як у минулому році Державна служба із етнополітики та свободи совісті створила нормативне підґрунтя для інституту посередництва між місцевими радами та циганською громадою, він першим у області обійняв посаду радника з питань забезпечення реалізації прав осіб, які належать до ромської національної меншини.
У чомусь ця посада нагадує роботу адвоката-волонтера: Рудольф для мешканців табору допомагає вирішувати ті юридично-бюрократичні питання, які багато тутешніх жителів не здатні розв’язати самотужки, – від отримання медичної допомоги і відновлення документів і до вирішення проблем з правоохоронними органами. І за цим всім він ще й встигає співати у церковнім хорі. А зараз от до цих громадських навантажень добавилися питання біженців, мобілізації і опіки над сім’ями військових.
За словами співрозмовника «Главкома», циганський табір у Берегово вважається найбільшим в Україні, і станом на 2020 рік тут мешкало 5480 чоловік. Війна призвела до масового відтоку населення і зараз тут залишилося заледве дві тисячі мешканців. Всі інші розсіялись по Європі, скориставшись різноманітними програмами притулку. Точно підрахувати кількість тутешніх жителів практично неможливо через велику їх плинність: поки одні повертаються до табору, інші їдуть звідси. Євро, угорські форинти та чеські крони вільно міняються на території хутору, а бусіки до Угорщини та Німеччини завантажуються прямо у дворах.
Цілком нормальним вважається, коли члени однієї сім’ї мешкають в кількох європейських країнах одночасно, разом із тим відеоконференції в месенджерах дозволяють підтримувати традиційно міцні сімейні зв’язки. Комусь вдалося знайти на новому місці роботу чи матеріальну підтримку, хтось вирішив, що краще все ж таки удома.
Багато хто вернувся із дітьми після того, як виявилося, що у Німеччині їх можуть відібрати у батьків за неналежне (з точки зору європейців) виховання, що вже призвело до глибоких трагедій для наших біженців. Ці історії, щоправда, залишилися поза увагою українського суспільства.
Прибувають до Берегово і переміщені особи. Циганські табори евакуюються із зони бойових дій разом із іншим цивільним населенням, однак їх мешканці намагаються селитися поближче до представників своєї громади. Тим більше, що в Окремому хуторі є багато покинутих будинків, а от якихось кадастрів чи права власності не існувало ніколи. Тенденції заселення порожнього житла тут існували ще до того, як на заході вигадали термін «сквотинг» чи «окупас» (самовільне захоплення незаселених, покинутих або арештованих приміщень особами, які не є їхніми юридичними власниками – «Главком»).
«Найбільше було біженців у 2022-23 роках, – каже Рудольф Папп, – тоді переважно приїздили мешканці із Донецької, Луганської областей. Зараз приймаємо переважно людей з Дніпропетровська, Києва. Державна підтримка внутрішньо переміщених осіб в 6 тис. гривень – це фактично ніщо, тому долучаємо міжнародні фонди, в першу чергу фонд «Регіон Карпат», що реалізує відповідні програми разом із Управлінням Верховного комісара ООН в справі біженців. Принаймні, на базові матеріали, необхідні щоб довести житло до зими, тут вистачає».
Багато хто повернувся в табір після того, як виявилося, що у Німеччині дітей можуть відібрати за неналежне виховання, що вже призвело до глибоких трагедій для наших біженців
Узагалі, Окремий хутір – той простір, де розумієш, скільки зайвих речей народила цивілізація. Наприклад, в таборі можна жити поколіннями, не маючи не те що документів на житло, але і просто будь-яких документів на посвідчення особи.
Хоча, здається, міжнародні інституції та західні фонди витрачають чимало фінансів на паспортизацію циган, існує відповідна урядова програма для ромської меншості, але все одно відсотків десять мешканців Окремого хутору не мають в принципі ніяких документів.
Іще якийсь відсоток молодих людей має свідоцтва, видані в Росії чи Білорусі, що їх не приймають українські міграційні органи при оформленні паспортів. Комусь доводиться для отримання паспорта додатково доводити право на громадянство. Для багатьох тутешніх мешканців ці юридичні аспекти створюють непереборні труднощі.
Проблема ухилянтів
Але відсутність документів не позбавляє від обов’язку служити в Збройних силах України. І як в усьому українському суспільстві тут виника болюча тема – ухилянство. Тим більше, що конфлікти між групами оповіщення та ромською громадою в усьому закарпатському регіоні останні два роки регулярно супроводжуються неприємними інцидентами. Найбільш резонансними з них стали стрільба в Хусті, коли місцева ромська громада намагалася захопити приміщення територіального центру комплектування, масовий напад на автобус в селі Пацканьово Ужгородського району.
Наразі ж в регіоні установився своєрідний нейтралітет: групи оповіщення не з’являються безпосередньо на території Окремого хутора, ухилянти не виходять за його межі, роками переховуючись у таборі так само, як і деякі українці – у своїх квартирах. Певною мірою це підняло роль жінок у сім’ях.
Крім того, що вони тепер мають приносити у сім’ю гроші за себе та за чоловіка, з’явилася і форма погроз на випадок домашнього насилля, яке тут – що казати – досі має широке поширення. Зате тепер дружина може налякати аб’юзера-чоловіка тим, що «здасть» його до ТЦК – і такий прийом, кажуть, працює.
З ромської громади вийшли добровольці і контрактники, які сумлінно виконують свій військовий обов’язок у лавах збройних сил
Поліція у таборі може з’явитися тільки тоді, коли за фактом злісного ухилянства чи СЗЧ порушується кримінальна справа, а сама людина оголошується в розшук. У такому випадкові поліцейські патрулі заходять в хутір, спричиняючи неабиякий переполох: із хати до хати несеться крик «поліція!», чути, як швидко хтось ховається в кущі.
Все це дуже нагадує принципи роботи меш-системи в мобільному зв’язку. Хоча тут можна отримати бронювання і офіційно: у місті цигани прилаштовані переважно в комунгоспі, двірниками. Така робота має перевагу: комунальні працівники у Береговому заброньовані від військової служби.
Теоретично, в таборі із традиційно багатодітними родинами чимало хто міг би отримувати відстрочку хоча б як батько трьох і більше дітей, але чимало тутешніх мешканців самі себе загнали в пастку, не записуючи батьків у свідоцтва про народження, аби отримувати пільги, належні матерям-одиначкам. Щоб визнати батьківство треба іти в суд, послуги адвоката ж обходяться кілька десятків тисяч гривень. «Продав коня, аби повернути батьківство для п’яти дітей», – скаржиться «Главкому» один з місцевих мешканців.
Але, звісно, є і інші приклади. З громади вийшли добровольці і контрактники, які сумлінно виконують свій військовий обов’язок у лавах збройних сил. «Наразі міська рада допомагає вісьмом сім’ям військовослужбовців ромської національності, це тільки ті, про яких нам відомо і з якими підтримується зв’язок, – продовжує розповідь Рудольф Папп. Характерно, що міську раду мій співрозмовник вперто називає «Білим домом» хоча вона насправді знаходиться в невеличкому досить симпатичному особняку, пофарбованому в рожевий колір, – Хтось міг бути мобілізованим, чи підписати контракт в інших регіонах, так що ця цифра, певно, більша. Двоє чоловік загинули, їх родичі уже отримали усю належну допомогу. Четверо мешканців табору вважаються зниклими безвісті».
Подібна ж ситуація існує і в інших ромських поселеннях Закарпаття, каже Василь Габакан, що добровільно прийшов до ТЦК Ужгороду у перші дні війни. Потім була служба на Донбасі, поранення, шпиталь і повернення на фронт, тепер уже на запорізький напрямок. За час служби він зустрічався і з позастатутними відносинами і з етнічними упередженнями, хоча воліє не розповідати про це. Незадовго до нашої зустрічі в Ужгороді віддали шану іще одному представнику ромської громади, що загинув, захищаючи Україну, – стрільцю 107-ї окремої бригада територіальної оборони Євгена Буко.
І наша розмова переходить на проблему збереження пам’яті про циган, що брали участь у війні. Говоримо про те, що колись будуть увічнені різні групи людей, що брали участь у військових діях. Будуть увічнені і професійні (є ж, наприклад, вулиця Героїв-енергетиків), і національні групи і навіть, певно, військові ЛГБТ+. А от згадувати за ромський народ не дуже-то й прийнято. Навіть кибитку пам’яті циган, замордованих у Бабиному Яру, довелося встановлювати з пригодами.
Як зберегти пам’ять
Певний мистецький перформанс, присвячений циганам на війні, щоправда, організував був в Ужгороді художник Давид Чичкан, який сам згодом повернувся додому на щиті.
Для виставки «Плакатів воєнного часу» він виконав портрети ужгородських циган, що загинули на війні, а на найвищому (в даному випадку – трьохповерховому) будинку в переважно циганському ужгородському мікрорайоні Радванка за згадку про художника лишилося графіті, зроблене до дня державного прапора. Сам художник назвав свій малюнок «переосмисленням прапора українських ромів» із традиційним колесом дхармачакрою на тлі українських національних кольорів. І з автоматом, що мав би символізувати боротьбу циган з різних куточків України проти російських імперських загарбників.
«А знаєш, – раптом каже мій співрозмовник, – по-справжньому був спалах симпатії до циган, коли по всій країні пішла чутка про нібито украдений у росіян танк. Видно, добре лягала на уявлення про циган: випадкові люди підбігали потиснуть руку на вулиці, навіть пробували чимось пригостить, чи налити чарку. А потім все відкотилося назад».
Сприйняття всього залежить від ракурсу. Такі думки полонили автора цього матеріалу під час з Берегово. Про Першу світову війну можна читати, наприклад, за романами Ремарка, але можна і за відомим твором Гашека. Чи напише хтось колись про нашу війну очима ромів? Так, циганський народ не розпочав ще жодної війни – але ж і не програв при цьому жодної.
Микола Поліщук, для «Главкома»
Коментарі — 0